Джонатан Страуд – Брама Птолемея (страница 68)
— Ідуть геть, — зауважив біс. — Як на мене, їх десь із сорок. Деякі ще досі ледве тримаються на ногах, мов новонароджені телята. Але й вони потроху звикнуть. Я певен.
Натаніель зітхнув:
— Гаразд.
— Друге завдання, господарю! Комора зі зброєю — вище по сходах, треті двері ліворуч. І третє завдання…
— Так! Де вона!
— Нагору, праворуч, повз Залу Статуй. Ті двері, що ведуть прямо. Ось я зараз покажу тобі, — з’явилася картинка: кабінет адміністратора Вайтголу. Там на підлозі, в пентаклі, нерухомо лежала дівчина.
— Ближче! — звелів Натаніель. — Можеш показати ближче?
— Можу. Тільки видовище не дуже приємне. Це та сама дівчина — май на увазі! Не думай, що я переплутав. Ось! Ти розумієш, що я мав на увазі? Спершу я й сам не повірив, та впізнав її за вбранням…
— О, Кіті! — зітхнув Натаніель.
30
«Як довго тебе не було!» — подумала Кіті.
«Як це «довго»? Ти ж щойно прибула!»
«Бридня! Я плаваю тут уже тисячу років. Вони всі оточили мене, вимагали, щоб я забиралася геть, казали, ніби я ніщо й мені краще себе не бачити… я вже почала їм вірити, Бартімеусе! Я вже ладна була здатись — і лише тоді з’явився ти…»
«Здатись? Ти не пробула тут і кількох секунд! Тобто за земним часом. Тут інший, заплутаніший, час… Я міг би пояснити це тобі, але річ не в тім. Головне — що ти тут! Ти все-таки прийшла!»
«Ну, це було неважко. Мабуть, тому, що ти провів мене».
«Це важче, ніж тобі здається. Від часів Птолемея ти перша, кому це вдалося. Тут треба відділитись від себе самого, а чарівники — такі, як вони є, — до цього нездатні. А ті, кому це не вдається, божеволіють».
«Для мене це тепер не проблема. Я — вже не я».
«То спробуй створити собі подобу! Щось таке, на чому можна було б зосередитись. Тоді ти почуватимешся краще».
«Я вже пробувала! В мене тільки й вийшло, що куля. До того ж це, здається, розлютило їх…»
«Ми зовсім не люті. Хіба я здаюсь тобі лютим?»
Кіті придивилася до далекого, мерехтливого образу. То була струнка жінка — смаглява, довгошия, у високому головному уборі й довгій білій сукні. Вона сиділа на мармуровому троні. Її обличчя було чарівне й безжурне.
«Ні, — подумала вона. — Ні. Але ж
«Я мав на увазі не її. Це не я — це спогад. А я — довкола тебе. Усі ми довкола тебе. По ваш бік Брами все зовсім не таке. Тут немає відмінностей між духами. Ми — єдині. І ти тепер — одна з нас».
Різнобарвні кривульки й пасма заклубочились довкола, ніби підтверджуючи ці слова. Жіночий образ пропав — замість нього з’явились інші. Кіті бачила кожен образ у десятьох місцях водночас — ніби віддзеркаленим в очах комахи, — проте розуміла, що це множаться не образи, а вона сама.
«Щось мені це не до вподоби», — подумала вона.
«Усі ці видива — спогади. Деякі з них, можливо, — навіть твої. Так, я розумію, що тобі в цьому важко розібратись… Птолемеєві теж було важко, однак він підбадьорився, коли створив собі подобу. І до того ж — майстерну, цілком схожу на нього самого. Може, спробуєш іще раз?»
«Я можу зробити кулю».
«Ні, з кулею я не розмовлятиму. Будь впевненіша!»
Кіті зосередилась — і спрямувала свою енергію на речовину, що курилася довкола. Як і першого разу, їй пощастило створити якусь віддалену подобу людини. Цього разу в неї вийшла велика голова, яка хилиталась на шиї; довге тонке тіло, що закінчувалось трикутною масою, яка могла правити за спідницю, з руками-пальцями й парою ніг, радше схожих на пеньки. Постать, одне слово, вийшла досить-таки незграбна.
Кілька щупалець обережно обмацали тіло.
«А це що таке?»
«Це рука».
«Он як, рука! А я думав… хм-м… Виходить, ти уявляєш себе
«Що вдієш, — зітхнула Кіті. — Це найкраще, на що я здатна».
«То зроби собі хоч обличчя. І благаю тебе: нехай воно буде гарненьке!»
Врешті Кіті вдалося зробити собі пару поросячих очиць, довжелезний відьомський ніс і викривлений у жалюгідній усмішці рот.
«Еге ж, ти не Леонардо да Вінчі».
Поблизу промайнув ще один образ — бородань, що дивився на стіну.
«Мені було б легше, — сердито подумала Кіті, — якби я бачила щось іще, крім цього
Кілька звивистих щупалець відсахнулись в удаваному страху.
«Ви, люди, такі непослідовні! Стверджуєте, ніби любите порядок, але що таке ваша Земля, як не одне величезне безладдя? Поглянь хоч куди — хаос, насильство, сварки, ворожнеча! Тут у нас набагато спокійніше… Проте, можливо, я й зумію допомогти тобі. Трохи спростити завдання. Стеж зараз за цим своїм чудернацьким тілом. Я не хочу, щоб те, що править йому за руки, повідпадало — це порушить його досконалість».
Кіті побачила, як найближчі до неї простори плинної матерії почали змінюватись. Мерехтливі пасма світла видовжувались, ширшали, твердішали, перетворюючись на площини; кривулі й спіралі робились прямими й високими, розгалужувались під прямими кутами, з’єднувались з іншими й знову ділились. За мить круг її тіла з’явилась подоба кімнати: прозора, ніби скляна, підлога, квадратні колони з усіх боків, за ними — сходи, що вели до краю, а за краєм — порожнеча. Над головою був простий плаский дах — так само прозорий. А над дахом, за колонами, нижче від підлоги тривав невпинний рух Іншого Світу.
Ілюзія звичайного простору зненацька вселила в Кіті страх перед довколишньою порожнечею. Її фігурка скулилась у центрі кімнати, якнайдалі від країв.
«Ну, як тобі?»
«Е-е… краще. А де ж ти?»
«Я тут. Тобі не потрібно мене бачити».
«Але мені так було б краще!»
«Гаразд. Ти все ж таки моя гостя».
З-за колон у кінці маленької зали виступив хлопчик з обличчям без певного віку. Навіть на Землі він здавався привабливим, а тут — чарівним. Його обличчя сяяло радістю й спокоєм, шкіра ніби світилася зсередини. Він мовчки пройшов прозорою підлогою й зупинився перед незграбною, головатою, пласкогрудою й товстоногою подобою Кіті.
«Дякую, — гірко подумала дівчина. — Тепер я
«Але ж насправді це не я! Так само, як і це — не ти. Насправді ти — така сама частина цієї фігури, як і я. В Іншому Світі немає різниці».
«До того, як прийшов ти, було не так. Мені казали, що мені тут не раді, що я завдаю всім болю…»
«Лише тому, що ти намагаєшся нав’язати нам порядок. А порядок означає обмеження. А тут немає жодних обмежень — нічого певного, нічого чіткого. Будь-яка форма — чи то незграбна фігурка з паличок, чи кулька, чи отакий «будинок», — хлопчина недбало махнув рукою, — чужа цьому світові й довго тут не протягне. Будь-яке обмеження завдає нам болю».
Хлопчина побокував — і подивився з-за двох колон на далекі бентежні вогні. Подоба Кіті пошкандибала за ним:
«Бартімеусе…»
«Імена, імена, імена! Ось воно, найбільше з обмежень! Ці імена — найлютіше прокляття з усіх. Кожне ім’я — вирок до рабства.
Він обернувся й поплескав подобу Кіті по випуклій потилиці.
«Тебе так хвилює тутешня загальна єдність, що ти волієш учепитися за що завгодно — навіть за таке чудовисько… тільки не ображайся, будь ласка! — ніж вільно ширяти з нами, де заманеться. А для нас на Землі — все навпаки. Ми несподівано опиняємось далеко від цієї загальної плинності — і залишаємось, беззахисні, сам на сам зі світом, сповненим жахливої
Кіті майже не слухала його. Її так дратувала потворність власного творіння, що вона увесь цей час потихеньку зменшувала голову, скеровуючи надлишки речовини вниз, щоб зміцнити худий тулуб. До того ж вона трохи вкоротила ніс і зробила рот меншим і не таким кривим. Так… вийшло, здається, помітно краще.
Хлопчина вибалушив очі:
«Оце я й мав на увазі! Ти не можеш відмовитись від думки, що ця річ — якоюсь мірою ти сама. Це ж просто лялька! Облиш її!»
Кіті облишила спробу виростити на голові свого творіння хоч якесь волосся. Натомість вона зосередила всю свою увагу на осяйному хлопчині, чиє обличчя несподівано посерйознішало.
«Навіщо ти прийшла сюди, Кіті?»
«Бо так зробив Птолемей. Я хотіла показати себе, довести, що я довіряю тобі. Ти казав, що після того, як йому це вдалося, ти був лише радий служити йому. Слуг мені не треба, а от твоя допомога
Очі хлопчини зблиснули, мов чорні кристали, повні зірок: «Якої ж допомоги ти від мене хочеш?»