Джонатан Страуд – Брама Птолемея (страница 60)
Кіті огорнула крижана лють. Вона ступила до Мендрейка — й зацідила йому міцного ляпаса. Чарівник відсахнувся, вхопившись за щоку:
— За що?!
— За що?! — вигукнула Кіті. — За все! За те, що викрав мене, що затяг мене до цього шарварку! За те, що ти — член цього дурнуватого уряду! За війну! За те, що ти — чарівник! За те, що ти поневолював демонів — і навів їх на думку підкорити наш світ! За те, що ти цілковитий і несосвітенний йолоп! — вона перевела подих. — І за те, що ти тільки-но сказав! За те, що здався без боротьби! Ще й саме зараз! Я помирати не збираюсь!
Вона замовкла, але й далі дивилась просто на Мендрейка. Він збентежився, провів рукою по розкуйовдженому волоссю, потупив очі, тоді знову поглянув на неї. Кіті не відводила від нього очей.
— Гаразд, — сказав він. — Пробач. Пробач за все, що я зробив тобі, — і раніше, й тепер. Краще б я облишив тебе. Шкода, що я втяг тебе в усю цю історію. Та яка зараз користь про це говорити? Все марно. Демони вирвались на волю, й тепер ми неспроможні зупинити їх, — отож урешті не має значення, чи тут ти, чи в своїй пивничці.
Кіті хитнула головою:
— Неправда! Твої вибачення не даремні, а якщо ти цього не розумієш, ти дурень. Я вдячна тобі за те, що ти не дозволив Мейкпісові вбити мене. А тепер облиш рюмсати — і подумай, що тут можна зробити.
Мендрейк поглянув на неї:
— Стривай! Ти, здається, подякувала мені… серед цієї всієї купи докорів?
Кіті стиснула губи:
— Якщо й так, це була дуже невелика подяка… А тепер — ти чарівник. Але ж у тебе немає напохваті жодного раба? Навіть найменшого бісеняти?
— Ні. Всі мої раби загинули. Крім Бартімеуса. А
— Він врятував нам життя!
Мендрейк зітхнув:
— Так, — він пильно поглянув на Кіті. — І навряд чи він зробив це заради
Серце Кіті тьохнуло з радощів, але тут-таки налилося тягарем:
— Твоє магічне дзеркало…
— Так. Біс, ув’язнений у ньому, може спостерігати й розмовляти з третіми особами, але не може діяти. Він неспроможний звільнити ні нас, ні інших чарівників… — Мендрейк замовк і серйозно замислився.
— Спостереження теж можуть стати в пригоді… — Кіті не приховувала своїх сумнівів. — За умови, що його словам можна вірити. Адже він раб. Навіщо йому казати правду після того, як із ним так погано поводились?
— Якщо порівняти з більшістю чарівників, я ще досить-таки лагідний і чуйний господар. Я ніколи… — Мендрейк сердито пирхнув. — Сміх та й годі. Ця суперечка нічого нам не дасть. Краще погляньмо, що там роблять демони.
Він підняв диск і провів рукою над його поверхнею. Кіті присунулася ближче — її це, попри все, зацікавило. Полірована мідь ніби взялася брижами, і в ній з’явилося щось кругле, невиразне й далеке, що ніби спливало з-під води. Воно набрякало, наближалось і нарешті перетворилось на миле дитяче личко, скривлене виразом щирого горя.
— Годі вже, господарю! — запхинькала дитина. — Благаю! Не карай мене більше цими жорстокими Шпичаками або Пекельним Жаром! Я зроблю все, що тільки можу, — присягаюсь! Так, я мушу зносити твої суворі покарання, твої люті кари! Хіба є в мене вибір?.. — жалібно схлипнув він насамкінець.
Мендрейк крадькома позирнув на Кіті.
— Он як, — буркнула вона. — Отакий ти лагідний і чуйний господар?
— Ні, ні! Він перебільшує! Він полюбляє драматичні ефекти…
— Бідолашна, безневинна дитина!..
— Не збивайся на манівці! Це підступний, хитрий… та що там казати! Бісе! В сусідній залі ти знайдеш кілька могутніх істот, що вселились у чоловічі й жіночі тіла. Що вони там роблять? Поглянь, тільки не барись там, бо тебе спіймають і засмажать живцем на грилі. Далі — знову-таки в цьому будинку — знайди чарівників з уряду. Живі вони чи мертві? Що з ними сталось? Чи можна з ними зв’язатись? І, нарешті, подивися, що діється на вулицях Вайтголу. Чи не видно десь урядових військ? Це все. Вирушай.
Біс жалісно скрикнув, і диск спорожнів. Кіті докірливо хитнула головою:
— Як ти можеш вважати себе за порядну людину, якщо тримаєш у полоні живу істоту? Це справжнє лицемірство!
Мендрейк насупився:
— Зараз це не має значення. Ти хотіла, щоб я щось зробив? От я й роблю. — У нападі завзяття він почав походжати туди-сюди кімнатою. — Ці демони дуже могутні — особливо Ноуда… він, напевно, марид — або хтось іще сильніший. Тільки-но він опанує своє тіло, його міць буде страшна. Як нам упоратись із ним? Якби нам пощастило звільнити уряд, ми викликали б досить джинів, щоб знищити його. Але уряд у полоні. Що нам залишається?.. — він поглянув у магічне дзеркало — воно залишалось порожнім. — Є лише одна можливість, — провадив він, — проте шанси тут мізерні…
— Яка?
— Посох Ґледстона. Він у цьому будинку. Він дорівнює силі самого Ноуди. Але його захищено закляттями. Треба знайти спосіб роздобути його.
— І ще спочатку втекти від Ноуди, — зауважила Кіті.
— І залишається ще одне маленьке питання. Чи вистачить мені сили скористатись посохом?
— Так. Минулого разу не вистачило.
— Еге ж! Пам’ятаю. Але зараз я сильніший, ніж тоді. Тільки втомлений… — він знов узявся за дзеркало. — Куди ж він подівся, цей біс?
— Мабуть, здох у рівчаку від поганого поводження… Мендрейку, — запитала Кіті, — ти знаєш про чарівника Птолемея?
Мендрейк спохмурнів:
— Звичайно. А звідки ти?..
— А його «Апокрифи»? Та чув про них?
— Так, так. Вони стоять у мене на полиці. Але…
— А що це за «Брама Птолемея»?
Мендрейк байдуже втупився в неї:
— Брама Птолемея? Кіті, це питання для вчених і чарівників, а не для простолюду. Чому це тебе цікавить?
— Тому, — відповіла Кіті, — що я не вмію читати по-грець-ки. — Вона засунула руку в кишеню пропеченого пальта й дістала книжку пана Баттона. — Якби я могла, то з’ясувала б це сама. Але ти, як я розумію, можеш і вмієш — з усіма своїми привілеями. То що це за Брама? Як через неї потрапити до Іншого Світу? І припини розпитувати мене — в нас обмаль часу!
Мендрейк простяг руку — і взяв невеличкий, тоненький томик, трохи попечений Пекельним Жезлом. Передавши Кіті порожній бронзовий диск, він обережно розкрив книжку — і повільно, наздогад заходився гортати сторінки, переглядаючи колонки тексту. Нарешті він стенув плечима:
— Це все вигадки… Часом його роздуми напрочуд ідеалістичні — а то й відверто хибні. А деякі твердження… Одне слово, Брама Птолемея — це вигаданий спосіб використовувати звичайну процедуру виклику з протилежною метою. З тією, щоб чарівник — чи принаймні його дух або розум — тимчасово проник до того віддаленого простору, де живуть демони. Його автор — вважається, що то був Птолемей Александрійський, — стверджує, ніби зробив це сам, хоча й незрозуміло, навіщо йому було піддавати себе такому страшному випробуванню… Ну як, тобі цього вистачить? Ой, пробач, — це було запитання…
— Ні. Не вистачить. Як саме він це зробив? Там наведено точний опис?
Мендрейк сердито ляснув себе по лобі:
— Кіті! Ти що, збожеволіла? У нас є важливіші справи…
— Просто
Мендрейк відсахнувся. Аж тут магічне дзеркало в руці Кіті загуло й затремтіло. В ньому знову з’явилося дитяче личко. Воно здавалось переляканим і захеканим. Кілька секунд воно нічого не казало — лише хрипіло й шалено відсапувало. Кіті скрушно хитнула головою:
— Твій раб повернувся. Він ледве живий, бідолашко.
Дитина гучно відригнула й пошепки поцікавилась:
— А це що за діваха?
Мендрейк із навмисною ввічливістю взяв у Кіті диск:
— Розповідай, що ти бачив.
— Гарненьке видовище, господарю, — дитина схвильовано заколупала в носі. — Це, напевно, був ваш останній наказ? Адже ви замкнені у в’язниці — і вас оточують розлючені демони, які вже тисячі років плекають намір помститись… Тому мені й цікаво…
Кіті нетерпляче скреготнула зубами. Мендрейк позирнув на неї:
— Ну, що ти скажеш? Дати йому Пекельного Жару?
— Чого хочеш.
Дитина злякано зойкнула й заторохтіла:
— Я достеменно виконав ваше завдання! Тільки не гнівайтесь! Отже, спочатку — про могутніх духів. Вони справді могутні — їхня присутність викривлює всі сім рівнів. їх семеро — всі вони перебувають у людських тілах, ховаючи свої справжні обличчя. У центрі сидить Ноуда — й віддає один наказ за одним. А решта снує туди-сюди, виконуючи його примхи. В сусідніх залах лежать, мов скраклі, тіла бюрократів з Вайтголу. З бічної кімнати…
Мендрейк перервав його гарячкову балаканину: