Джонатан Страуд – Брама Птолемея (страница 62)
Дивно, але першим, що відчув Натаніель, було полегшення. Найманець, урешті-решт, був людиною.
— Ви самі? — хутко спитав чарівник.
Бородань стояв на дверях і пильно дивився на нього своїми блакитними очима. Він нічого не відповів. Натаніель вирішив, що мовчання — знак згоди.
— Добре, — сказав він. — Тоді в нас є шанс. Забудьмо про нашу колишню ворожнечу й тікаймо разом.
Найманець і далі мовчав. Натаніель провадив:
— Демони досі мляві й незграбні. Ми зможемо вислизнути надвір і організувати оборону. Я — відомий чарівник. Десь поблизу лежать зв’язані інші міністри — якщо ми звільнимо їх, то зуміємо впоратись із загарбниками. Ваші… е-е… здібності стануть неоціненні в майбутніх боях. Усі колишні вбивства та інші злочини вам пробачать — я певен. Можливо, ви навіть дістанете нагороду за службу. Ну-бо, сер, що скажете?
Найманець ледь помітно всміхнувся. Натаніель засяяв усмішкою у відповідь.
— Володар Ноуда чекає вас, — мовив найманець. — І нам краще не гаяти час.
Він увійшов до кімнати, підхопив Натаніеля й Кіті під руки — і потяг до дверей.
— Ви збожеволіли! — вигукнула Кіті. — Демони загрожують нам усім, а ви
На дверях найманець зупинився.
— Не добровільно, — відповів він низьким, тихим голосом. — Проте я мушу дивитись правді в очі. Сила демонів зростає щомиті. Ще до світанку увесь Лондон буде у вогні, і всі, хто чинитиме спротив, помруть. А я хочу вижити.
Натаніель спробував вирватись із залізних пальців найманця:
— Так, усе проти нас, але ми ще
Бородате обличчя нахилилося до нього, вишкіривши зуби.
— Ти не бачив того, що бачив я. Тіло Квентіна Мейкпіса сидить на золотому троні, згорнувши руки на гладкому череві. Його обличчя без упину всміхається. Одного за одним до нього підводять чарівників з вашого любого уряду. Декого він відпускає — ці йдуть до пентаклів, щоб викликати в свої тіла демонів. Інші припадають йому до смаку, й він манить їх до себе. Вони наближаються до його трону, безпорадні, наче кролики. Він нахиляється вперед… — щелепи найманця гучно клацнули; Кіті з Натаніелем здригнулись. — А потім він обтрушує свій жилет, поринає глибше в крісло й знову всміхається. А демони круг нього виють, наче вовки.
Натаніель ковтнув:
— Еге ж, неприємне видовище. І все ж таки ви, з вашими семимильними чобітьми, могли б…
— Я бачу всі семеро рівнів, — мовив найманець. — Бачу, яка сила наповнює цю залу. Опиратись їй — це самогубство. До того ж, де влада, там і вигода. Демонам потрібна людська допомога: в цьому світі вони багато чого не розуміють. Вони запропонували мені багатство, якщо я служитиму їм. І цій дівчині запропонують те саме. Хтозна — можливо, служачи володареві Ноуді, ми з нею процвітатимемо…
Він простяг руку в рукавичці й торкнувся потилиці Кіті.
Дівчина відсахнулась і вилаялась. Натаніеля пройняв сліпий гнів, проте він швидко опанував себе.
Більше найманець не говорив нічого. Руки в рукавичках схопили їх обох за комір — і твердо, хоч і без зайвих грубощів, повели коридором. Здалека лунав гамір, різноголосі крики та зойки — одне слово, якийсь пекельний гомін.
Натаніель залишався цілком спокійний. Майбутнє видавалось таким безнадійним, що боятися вже не було чого. Найгірше вже сталося — смерть була майже неминуча, й Натаніель чекав на неї без жодної тривоги. Остання розмова з Кіті запалила йому серце — юнакові здавалось, ніби ця дівчина нищила в ньому всі слабші почуття. Йому досі голова йшла обертом від її щирих розповідей про Бартімеусове минуле, однак тепер, кінець був уже близький, Натаніеля надихав передусім її власний приклад. Байдуже, що всі її надії були зосереджені на Брамі Птолемея — на міражі, примарі, дитячій казці, яку жоден розумний чарівник не сприймав всерйоз. Юнака чарували її очі, коли вона говорила про цю Браму. В них сяяли натхнення, захоплення, віра в диво — ті почуття, про які сам Натаніель майже забув. Кіті нарешті нагадала йому про них, і чарівник був щиро вдячний їй. Це оновило його — і він майже з нетерпінням дивився в майбутнє. Він поглянув на Кіті: вона зблідла, проте трималася міцно. Натаніель сподівався, що й сам він не зганьбиться перед нею.
Дорогою він озирався туди-сюди, вивчаючи знайомі коридори Вайтголу, картини, гіпсові погруддя в нішах, дерев'яні панелі стін і бісівські вогні під самісінькою стелею. Ось вони проминули сходи, що вели в підвал — туди, де було сховано посох. Натаніель мимоволі подався в той бік. Пальці на його комірі стиснулись міцніше. Вони завернули за останній ріг.
— Ось, — прошепотів найманець. — Нехай це видовище покінчить із вашими мріями.
* * *
Поки їх не було, демони не марнували часу Нові володарі геть змінили Залу Статуй, що вже сотню літ була місцем поважних засідань Ради. Всюди панували шарварок, галас, безладний гамір. Натаніель на кілька секунд заціпенів.
Круглий стіл і крісла прибрали з центру зали. Стіл тепер стояв біля дальньої стіни, й на ньому громадилося золоте крісло. В кріслі, в позі тимчасового задоволення, сидів могутній демон Ноуда. Одну ногу він звісив через поруччя крісла, а другу витяг уперед. Розстібнута Мейкпісова сорочка вільно висіла на роздутому череві. Очі в нього були скляні, рот неприродно розтягнений; на вустах вигравала втомлена усмішка, як у людини, що тільки-но всмак попоїла. На столі довкола крісла лежали клапті подертого одягу.
Біля стола, на кріслі з червоного дерева, стояв демон Фекварл, що вселився в тіло пана Гопкінса. Він диригував усім дійством: тримав у руках розкриту книгу й віддавав короткі накази тим, хто юрмився внизу.
Демони, заселені в тіла п’ятьох перших змовників — Натаніель упізнав серед них Лайма, Дженкінса й сухорлявого Візерса — вже навчились сяк-так керувати ними. Вони досі ще раз по раз спотикалися й хиталися, смикаючи руками й ногами, проте вже не падали й не натикались на стіни. Це дозволяло їм виходити з зали і — саме так, як і розповідав біс із магічного дзеркала, — виводити з камер окремих членів уряду. Чарівники — як могутні, так і слабші — змінювались група за групою.
Зліва Лайм із Візерсом пильно стерегли полонених, які чекали на свою долю; їх було зо два десятки, й вони досі стояли зі скрученими руками. Поруч, у пентаклі біля трону Ноуди, саме розв’язували одну з полонянок. Ось вона залишилася сама — й почала непевним голосом читати згубне закляття. Натаніель не знав цієї жінки — напевно, вона була з іншого відомства. Юнак бачив, як вона затрусилась і напружилась. Повітря круг неї затремтіло: демон, що з’явився на виклик, саме проникав до її тіла. Фекварл махнув рукою, й демониця Наер’ян — у Дженкінсовій подобі — дбайливо поклала бідолаху на підлогу в дальшому кутку зали, поряд із…
Волосся в Натаніеля стало дибки. Ось вони всі — понад дві дюжини чарівників різних рівнів, що качаються, пересмикуються, регочуть і падають: їхні нові господарі вивчають можливості своїх тіл. Часом у залі вибухали спалахи магічної енергії, лунало бурмотіння чужими мовами, химерні крики радості та болю. Кого ж Натаніель побачив серед них? Хто це киває головою й вимахує руками, наче лялька, зі зрум’янілим, збайдужілим, спітнілим обличчям? Юнак відсахнувся…
Це ж Руперт Деверо, прем’єр-міністр!
Попри все, що сталося, попри огиду до всього, що втілював у собі Деверо, — Натаніель відчув, як на його очі набігають сльози. На мить він знову перетворився на дванадцятирічного хлопчика, підхопленого натовпом у Вестмінстер-Голі, який уперше побачив прем’єр-міністра — сліпучо-чарівливого, такого, яким хотілося стати
Тіло Деверо підскочило, зіткнулося з іншим тілом — і обидва жужмом повалилися на підлогу. Натаніеля аж занудило зі страху, в нього підігнулися коліна…
— Мерщій, мерщій! — найманець підштовхнув його в спину. — Ставай у чергу!
— Стривайте! — Натаніель спробував озирнутись. — Кіті!..
— Вона не зазнає твоєї долі. Можливо, це тебе потішить.
Натаніель поглянув на Кіті — вона на мить зустрілась очима з ним, а потім її люто потягли в бік натовпу полонених. Лаймове тіло обернулось, помітило його: він побачив у глибині його очей зелені іскри. З роззявленого рота пролунав хрипкий голос, подібний до тріскотіння сухого гілля:
— Фекварле! Ось він, Бартімеусів приятель! Поставити його наступним?
— Авжеж, авжеж, Ґаспаре! Цього — поза чергою! Нехай іде відразу за оцією скривленою пикою… Володарю Ноудо, я так розумію, що вам не до смаку ця леді?
Згори загримів могутній голос:
— Навіть на кістках фараонової мумії краще м’ясо! Вона ж майже плоска — збоку її й не видно!
Натаніелеві очі зупинились на постаті в пентаклі. Худа, наче палиця, з розкуйовдженим сивим волоссям, там стояла його колишня наставниця — Джесіка Вайтвел. Вона дивилась у бік трону. Демон у тілі Візерса щойно зняв з неї пута. Її руки були міцно стиснуті в кулаки.
— Чудово! — Фекварл погортав свою книгу. — Номер двадцять восьмий. Ану, погляньмо… Для тебе я обрав африта Мормела. Вважай це за честь — він шляхетний дух!
Пані Вайтвел не зводила очей із постаті на троні:
— Що ви хочете зробити з нами?
— Не смій турбувати великого Ноуду! — вигукнув Фекварл. — Ти й подібні до тебе багато століть тримали нас у рабстві, не думаючи про нашу долю. То як тобі здається, що ми хочемо зробити з вами? Наша помста визрівала п’ять тисяч років! Жоден куточок цього світу не врятується від нас!