Джонатан Страуд – Брама Птолемея (страница 63)

Панна Вайтвел зневажливо зареготала:

— Гадаю, ви занадто оптимістичні. Погляньте на себе: ви ув’язнені в незграбних тілах — і неспроможні навіть ходити як слід!

— Це лише тимчасові невигоди, — відповів Фекварл. — А ось тобі доведеться мучитись вічно! Розпочинай виклик!

Джесіка Вайтвел спокійно відказала:

— Всім іншим ви надали право вибору. А мене навіть і не спитали.

Фекварл опустив книгу. Його очі примружились:

— Гаразд. Я вважаю, що ти, як і всі ці бідолахи, волітимеш жити — навіть якщо твоїм тілом керуватиме демон.

— Ви помиляєтесь!

Панна Вайтвел підняла руки, химерно змахнула ними й вигукнула два слова. Спалахнуло жовте полум’я, знялася сірчана хмара — і над її головою з’явився африт у подобі стривоженого ведмедя-гризлі. Вайтвел віддала пронизливий наказ, і круг її тіла замерехтів блакитний Щит. Африт пожбурив у розгубленого Фекварла закляттям Вибуху. Закляття поцілило просто в нього, збило Фекварла зі стільця — й відкинуло аж до стіни.

Демони в тілах змовників схвильовано загомоніли. Наер’ян підняла палець, і з Дженкінсової руки злетів смарагдовий спис, націлений у Вайтвел. Щит поглинув спис, а Вайтвел уже обернулась — і помчала до виходу. Демон Ґаспар, що вселивсь у Лаймове тіло, кинувся їй навперейми. Натаніель підставив йому ногу: демон спіткнувся, втратив рівновагу й гепнувся на підлогу.

Натаніель теж побіг до дверей. Африт у ведмежій подобі тим часом посилав Вибух за Вибухом у бік золотого трону.

Де ж Кіті? Ось вона! Її тримав за руку найманець. Дівчина пручалась, борсалась, та все було марно.

Натаніель кинувся до неї…

Підлога здригнулась. Юнак спіткнувся, впав — і на мить озирнувся назад.

Тіло в золотому кріслі заворушилось. Його оточував ореол блідого полум’я. З його пальців струменіла магічна енергія, очі на померклому обличчі сяяли сріблястими щілинами. Одна рука витяглась уперед. Від сили, що виходила з неї — п’ятьох звивистих блискавок, по одній з кожного пальця, — падали статуї й зі стелі сипався тиньк. Керувати цими блискавками тіло було неспроможне: дві з-поміж них відразу поцілили в підлогу, не завдавши нікому шкоди; ще одна зачепила натовп щойно викликаних демонів, знищивши кілька людських тіл. Четверта ж ударила в Щит панни Вайтвел, рознесла його на друзки — і влучила їй у спину, вбивши чарівницю просто на місці. Африт-ведмідь зник. Вайтвел упала ниць на кам’яну підлогу.

П’ята блискавка вдарила біля самісіньких ніг найманця, відкинувши його в один бік, а Кіті Джонс — в інший.

Натаніель підхопився:

— Кіті!

Проте його крик потонув у гаморі: демони в залі вибухнули виттям, ревом, гавканням і звуками сурм. Охоплені панікою, вони ганяли свої людські тіла навмання, недоладно тупотячи ногами, високо закидаючи коліна, розчепіривши лікті. Вони натикались один на одного, жбурляли на всі боки Вибухи й Пекельні Жезли. Серед них снували кілька чарівників, які ще не встигли викликати демонів; руки в них були скручені, роти — позатикані, очі — вирячені зі страху. Зала наповнилася димом, спалахами й метушнею.

Серед цього шарварку Натаніель добіг до місця, де впала Кіті Джонс, однак там її вже не було. Натаніель ухилився від магічного імпульсу, що пролетів у нього над головою, і востаннє озирнувся. Ні, дівчина зникла.

Без жодного вагання він промайнув між двома демонами — і помчав до виходу. Вибігаючи з Зали Статуй, він почув Фекварлів голос, що перекривав увесь цей гамір:

— Заспокойтесь, друзі! Заспокойтесь! Небезпека минула! Повертаймося до викликів! Заспокойтесь…

* * *

Менш ніж за хвилину Натаніель промчав коридорами й опинився біля сходів, що вели до підвалів Вайтголу. Забувши про всяку обачність, він перескочив через огорожу — й побіг униз, стрибаючи через дві сходини. Нижче, ще нижче… Повітря ставало дедалі холоднішим, звуки, що лунали згори, вщухали, і врешті Натаніель не чув уже нічого, крім власного хрипкого дихання.

Подолавши третій спуск, він опинився біля входу до сховища. Лише два — чи три? — дні тому він приходив сюди як міністр інформації, в супроводі бундючного клерка. Здавалось, ніби це було в іншому житті. Тепер за столом клерка нікого не було. Судячи з усього, його господар утікав поспіхом: папери були розкидані, ручка лежала на підлозі.

В дальньому кінці кімнати починався коридор, що вів під землю. Лінія, викладена червоною плиткою, позначала початок зони безпеки. Натаніель підійшов до неї — і вже хотів був переступити лінію, — аж тут опам’ятався, вилаявся й заходився порпатись у кишенях. Обережно! Він мало не потрапив у пастку. За цю лінію не можна заносити жодні магічні об’єкти! Натаніель поклав на стіл своє бронзове дзеркало, пригладив волосся — й переступив плитку.

Якби ще пощастило так само перехитрити Морове Закляття, що стереже посох! Він навіть гадки не має, як…

Аж тут іззаду долинув шурхіт і скрегіт металу.

Натаніель завмер, озирнувся… Біля підніжжя сходів стояв найманець. У його руці виблискував кривий кинджал.

27

Кіті зачинила двері.

Гамір із Зали Статуй відлунював у її вухах; його було чути навіть через коридор і міцні дерев’яні двері. Дівчина ненадовго завмерла, притулившись вухом до дверей. Більше за все вона боялася, що її наздожене отой страшний бородань. Щось у ньому лякало її навіть дужче, ніж усі орди демонів.

Кіті прислухалась… За дверима, в коридорі, ніби все було тихо.

З замкової щілини стирчав важкий ключ. Кіті, напружившись, крутнула ним у замку, чудово розуміючи, яку непевну безпеку це обіцяє. Тоді озирнулась — і оглянула кімнату.

Кімната була точнісінько така, як дівчина запам’ятала її зі своєї попередньої невдалої спроби втекти: чийсь кабінет, досить скромно умебльований. Вздовж однієї стіни стояла книжкова шафа, навпроти — стіл, захаращений паперами. А найголовніше — в найближчому кутку — два кола, два пентаклі, потерті й потьмянілі від тривалого службового користування.

Та Кіті, власне, й потрібен був лише один.

Пентакль був якнайпростіший — такий, які дівчина сама частенько креслила разом з паном Баттоном: звичайна п’ятикутна зірка, подвійне коло, традиційні латинські захисні закляття. Його було намальовано фарбою на підвищенні — і був він, завдяки розмірам кімнати, не дуже великий. У цьому ж кабінеті, як швидко переконалася Кіті, в шухлядах стола знайшлося все потрібне для магічного мистецтва: крейда, ручки, папір, недогарки свічок, запальнички, склянки з усіляким зіллям… Кіті з усього цього могло стати в пригоді лише зілля. Вона спокійно, діловито дістала склянки — і розставила їх на підлозі, за межами кола.

Десь поблизу пролунав гучний вибух. Кіті нервово здригнулася, в її грудях тьохнуло серце. Вона позирнула на двері…

Зосередься! Що іще слід зробити?

Мендрейк — ні, Натаніель! — виклав настанови з «Апокрифів» дуже стисло й незрозуміло, проте Кіті до такого давно звикла, ще спілкуючись із паном Баттоном. Пам’ять у неї була досить-таки чіпка.

Отже, звичайний пентакль… Свічки не потрібні… Це саме до речі!

Але ж треба захистити власне тіло — для цього знадобляться зілля й залізо. Вона спорожнила склянки з розмарином, звіробоєм і гілочками горобини, змішала все докупи — і розклала цю суміш кількома купками, через рівні проміжки, всередині пентакля. А от із залізом буде важче… Кіті марно оглядала кімнату. Можливо, доведеться обійтися без заліза…

Ключ! Може, він залізний? Кіті про це не мала й гадки. Якщо він залізний, то, може, й захистить її. А якщо ні, то принаймні не зашкодить… Дівчина витягла його з замкової щілини.

Що іще! Ось! Натаніель казав, що треба розірвати коло — ця символічна дія дозволить чарівникові повернутися до власного тіла. Гаразд, це зробити легко… Вона нахилилась — і борідкою ключа продряпала розрив у намальованому колі. Для звичайних викликів воно тепер не годився. Але Кіті замислила інше…

Вона випросталась. Готово! Більше, здається, нічого не треба.

Хіба що… зручніше влаштуватись. На стільці біля стола лежала стара невеличка подушка — потерта й засмальцьована. Кіті взяла її, щоб покласти собі під голову.

На стіні, за столом, висіло маленьке дзеркальце; проходячи повз нього, дівчина поглянула туди. І лише тут зупинилася.

Кіті давно вже не бачила власного обличчя — навіть не пам’ятала, коли востаннє дивилась у дзеркало. Ось вона яка: густе чорняве волосся, темні очі (й темні зморшки під очима), насмішкувато стулені вуста, дивовижний фіолетовий синець під оком. Еге ж, час трохи потріпав її. Але все-таки вона ще молода, ще здорова!

А що буде, якщо її задум удасться? З усіма чарівниками, хто намагався піти Птолемеєвим шляхом, коїлися страхіття. Що саме — пан Баттон не уточнював, однак натякав на божевілля й потворність. Та й сам Птолемей, здається, недовго прожив після того, як створив свою Браму. А Бартімеус казав, що його обличчя…

Кіті з прокльоном відвернулась від дзеркала. Насправді будь-який ризик — це ніщо в порівнянні з тим, що діється в залі. Вона прийняла рішення й квит. Більша вона все одно нічого не зробить. Ще тільки розплакатись не вистачало! Отож…

Отож їй не залишалось нічого — тільки піти й лягти всередині пентакля.

* * *

Підлога була тверда, та голова спочивала на м’якій подушці. Запах зілля лоскотав ніздрі. Кіті взяла ключ і стиснула його в кулаці. Тоді глибоко зітхнула…

Аж тут їй сяйнула ще одна думка. Вона підняла голову, оглянула своє тіло — і виявила вельми неприємну річ. Коло було замале для неї, тож її ноги вилізли за внутрішню лінію. Хтозна, чи має це значення, чи не має?.. Кіті перевернулась на бік, підтягла коліна до грудей і скрутилась клубочком, ніби в ліжку. Знову хутко озирнулась… Чудово, тепер усе гаразд. Вона готова…