Джонатан Страуд – Брама Птолемея (страница 59)
— Напевно, Бартімеусів господар.
Знову крик, вереск… Еге ж, Мендрейк — із своєю фірмовою незграбністю — так і не дістався до дверей. їх із Кіті перейняло Дженкінсове тіло, що вже приноровилося рухатись більш-менш до ладу. Дух, що сидів у ньому, був нівроку кмітливий.
У голосі Ноуди з’явилася цікавість:
— Приведіть їх сюди.
Часу це забрало чимало: Дженкінсові ноги досі не згиналися в колінах. Та врешті двоє розкуйовджених людей опинились перед золотим троном. Дженкінсові руки тримали їх за комір. І Мендрейк, і Кіті здавалися змореними й зневіреними. Плечі в них похилились, одяг подерся, пальто в Кіті збоку було пропечене наскрізь. Пірамідка слизу тихенько, непомітно зітхнула.
Ноуда спробував скривити рота в страхітливій, недоробленій посмішці. Він знову нетерпляче засовався й закрутився на троні:
— М’ясо! Я чую м’ясо! Який приємний аромат!
В очах Мендрейка спалахнув виклик.
— Бартімеусе! — прокрякав він. — Я досі твій господар! Я наказую тобі допомогти нам!
Фекварл з Ноудою щиро зареготали, почувши це. Я — ні. — Це все минуло, — мовив я. — Зараз тобі краще мовчати. — Я
З Дженкінсового рота пролунав низький жіночий голос:
— Це
Пірамідка слизу здригнулася:
— Наер’ян! Я не бачив тебе ще з часів Константинополя!
— А чому ти такий слизький. Бартімеусе? Ти, здається, хворий!
— Так, бували в мене й кращі часи. Але ти краще на себе поглянь! Руде волосся, окуляри, лише дві ноги… Для тебе це просто ганьба![88]
— Я наказую тобі… тобі… — Мендрейк схилив голову й замовк.
— Воно варте цього, Бартімеусе! — відповіла Наер’ян. — їй просто не уявляєш, що це таке. Тіло, звичайно, одноманітне, зате яку свободу воно надає! То як, приєднаєшся до нас?
— Так! — підтримав її гучний голос Ноуди. — Приєднуйся до нас! Ми знайдемо тобі хорошого чарівника. І змусимо його вселити тебе в себе.
Пірамідка слизу виструнчилась, як тільки могла:
— Дякую. Ваша пропозиція справді ласкава й спокуслива. Та боюся, що я мушу відхилити її. Мені вже досить і цього світу, й того, що в ньому є. Моя сутність виснажена. Єдине моє бажання — якнайшвидше повернутися до спокою Іншого Світу.
Ноуда, здається, був дещо розчарований:
— Яке дивне рішення!
Фекварл тут-таки встряв:
— Я ж казав, що Бартімеус непевний і зрадливий! Його треба знищити Спазмом!
З Мейкпісової горлянки пролунав гучний рев. Повітря затремтіло від спекотної хвилі. Одяг на Фекварловому тілі спалахнув і закурився димом. Ноуда всмоктав повітря назад— очі Мейкпіса заблищали[89].
— Стережися, Фекварле! — гримнув могутній голос. — Твої добрі поради стають нав’язливими. Цей джин може йти, куди хоче!
Пірамідка слизу вклонилася:
— Я довіку дякуватиму вам, володарю Ноудо. Якщо ви зробите ласку вислухати мене, то я маю до вас ще одне, останнє прохання.
— Цього переможного дня, — відповів Ноуда, — коли розпочинається моє земне царювання, я не відмовлю жодному, навіть найкволішому, наймізернішому зі своїх братів-духів. А наймізерніший з них, безперечно, ти. Я виконаю твоє прохання, якщо це в моїх силах. Кажи!
Пірамідка нахилилася ще нижче:
— Володарю Ноудо, помилуйте цих двох людей. Світ, як ви сказали, великий. У ньому знайдеться багато іншої плоті, щоб її пожерти. А цих — помилуйте.
Це прохання справило серйозне враження. Фекварл з огидою пирхнув. Наер’ян здивовано присвиснула. Що ж до Ноуди, то він так гучно клацнув зубами, що з його трону попадали різьблені херувимчики. Очі його спалахнули вогнем, пальці зім’яли дошку стола, наче масло. Я б не сказав, що він був дуже задоволений.
— Я дав тобі слово, джине, й не можу його порушити, — промовив могутній голос. — Але ж як це невчасно! Мені треба чимось підживитись. Я сподівався на цих двох — особливо на дівча. Хлопчисько надто кволий і жилавий — його плоть навряд чи смачніша за свічний віск, — а от дівча, безперечно, ласий шматочок. А ти хочеш, щоб я помилував їх! Фекварл, здається, має рацію. Ти
Отакої! Хіба я з доброї волі прирік себе на ув’язнення в людському світі? Проте сперечатись я не став. Лише вклонився ще нижче.
— Тьху! — Ноуда, напевно, потроху звикав до свого нового тіла: воно несподівано набуло якоїсь подоби координації й піднялося з крісла. — Зв’язатись із людиною! Ти просто потвора! Зрадник! О, я тут-таки й знищив би тебе!.. Та я не можу порушити своєї обіцянки. Забирайся! Геть із моїх очей!
Я вирішив не виявляти свого гніву.
— Так, між нами є зв’язок, — тихо підтвердив я. — Та поки що він обмежений. Тому я покидаю вас.
Пірамідка слизу обернулася до Мендрейка, що слухав цю розмову, блідий як крейда:
— Відпусти мене.
Йому знадобилося кілька секунд, щоб якось зреагувати, — та й то не раніше, ніж Кіті штовхнула його в бік. Промовляючи закляття, він тричі затнувся — і мусив починати знову. Говорив він ледве чутно — і жодного разу не поглянув на мене. Кіті ж, навпаки, увесь той час, поки я витягався, мерехтів і танув, не зводила з мене очей.
* * *
Останнє, що я побачив, — це те, як вони стояли, притулившись одне до одного: дві згорблені, крихкі постаті, самі серед джинів. Що я відчував? Нічого. Все, що я міг, я зробив. Ноуда зв’язаний своїм словом — їхні життя він помилує. А далі мене вже не обходить, що з ними буде. Я забрався геть — і саме вчасно. Мені взагалі пощастило, що я залишився живий.
Так, я зробив усе, що міг. І більше мені не було до цього діла. Я був вільний.
Вільний.
Ви подивіться: навіть за кращих часів я був непомітною піщинкою поряд із цим Ноудою. Що іще я міг тут удіяти?
25
Ті хвилини, що настали відразу після Бартімеусового зникнення, видались Кіті найстрашнішими. Остання іскорка надії зникла, а увага ворогів негайно перейшла на них. Гопкінсова голова обернулась у їхній бік; скляні очі Мейкпіса, що сидів у золотому кріслі, вирячились просто на Кіті. Вона відчувала люті погляди демонів, холодний ворожий розум, що ховався за восковими обличчями. Вона зрозуміла, як має почуватися шмат м’яса на різницькій колоді.
Могутній демон ніби помалу опановував своє людське тіло: він майже припинив труситись і смикатись — і тепер спокійно сидів у кріслі. Тіла решти змовників у різних кінцях зали теж потроху освоювались — підводилися й тинялися залою, спотикаючись і хитаючись. Вони вимахували руками, підстрибували, присідали, кружляли на місці. Роти в усіх були роззявлені; в залі лунали фрази безліччю мов, переможний регіт і звірячі крики. Кіті здригнулась: це було знущання водночас над усім, що є в людині, й водночас із тієї гідності, яку вона досі бачили в духах — навіть у найхимерніших.
У неї за спиною заговорив демон, що вселився в Дженкінсове тіло. Слів Кіті не розуміла. Гопкінс кивнув, відповіві обернувся до головного демона, що сидів у кріслі. Почалася довга розмова. Кіті з Мендрейком нерухомо стояли й чекали.
Потім Гопкінсове тіло заворушилсь — так раптово, що Кіті підскочила з переляку. Воно обернулося до них — і поманило за собою. Ледве переступаючи ногами, вони подалися за ним через залу — повз знавіснілих демонів, повз бороданя, що мовчки скулився в кутку, й вийшли в коридор. Вони звернули ліворуч, проминули багато поворотів, пройшли повз широкі кам’яні сходи, що вели під землю, і опинились у новому коридорі з багатьма дверима. За першими ж дверима, які вони пройшли, Кіті почула стогін. Демон тим часом вів їх далі: врешті-решт він зупинився, відчинив якісь двері й наказав полоненим увійти. За дверима була порожня кімната без вікон, освітлена однією-єдиною електричною лампочкою.
— Через те, що володар Ноуда склав непорушну присягу, ми повинні бути милосердні, — грубим голосом промовив демон. — Ти, — він показав на Кіті, — не чарівниця, тому ти станеш звичайною служницею. А на
Двері зачинились, ключ клацнув у замку. Зовні залунали кроки.
Кіті відчувала, що тремтить від ледве стримуваного жаху. Дівчина прикусила губу, намагаючись утамувати паніку. Зараз це ні до чого — в них обмаль часу. Вона поглянула на Мендрейка — і, на свій подив, побачила в куточках його очей блискітки сліз. Можливо, він — як і вона — майже вичерпав свої сили. Він тихо промовив, ніби сам до себе:
— Демони увірвались у світ… без будь-яких обмежень… це катастрофа…
Ні. На це в них теж не було
— Катастрофа? — перепитала Кіті. — Дивно. З моєї точки зору, все триває чудово…
— Як ви можете?..
— Демони хочуть зробити з мене рабиню. Правду кажучи, не найкращий вибір. Однак пів години тому ваш приятель — отой гладкий чарівник — збирався мене
Джон Мендрейк надув щоки й видихнув:
— Мейкпіс мені не приятель! Це божевільний, необачний, бундючний бовдур! І я б на вашому місці не дуже радів, — сумно додав він. — Можливо, Ноуда й пообіцяв не вбивати вас, але це не означає, що цього не зробить хтось інший. Я дивуюсь, як вони досі про це не замислювались. Демони зазвичай умить хапаються за такі лазівки. Ні, вас неодмінно скоро зжеруть — можете бути певні.