Джонатан Страуд – Брама Птолемея (страница 47)

— Ні. Я про отой дурний жарт, який ти зараз обмірковуєш. Щось на кшталт «як чудово, що ти вирішив завітати до мене», або щось подібне. Ну, жартуй уже, якщо тобі так кортить! Не муч себе!

Учений ображено скривився:

— Невже я, по-твоєму, наважусь на таке неподобство? Ти судиш мене за своїм власним почуттям гумору — так само вбогим, як і твоя сутність. Поглянь на себе! Ти ж увесь дірявий, наче губка. На місці твого господаря я мив би тобою підлогу — замість швабри.

Я застогнав:

— Це, мабуть, він ще збирається зробити. Все інше він мені вже доручав.

— Отож-бо й воно! Так, дуже сумно бачити духа виснаженим — навіть такого придуркуватого й нав’язливого, як ти. Мені навіть трохи жаль тебе! — він почухав собі носа. — Трохи, але не зовсім.

Я зазирнув у його світло-сірі очі:

— Це ж ти, справді?

— А хто ж іще?

— А твоя сутність? Де вона?..

— Отут. Схована в тілі нашого любого пана Гопкінса. Як ти, напевно, вже здогадався, це не звичайна подоба — Фекварлів голос захихотів. — А що це було за пташине опудало, в якому ти щойно тут красувався? Тотем американських індіанців? Такий засмальцьований і застарілий! А от я пішов набагато далі.

— То ти зараз у його тілі?! — запитав я. — Пхе-е! Яка гидота! Хто так повівся з тобою, Фекварле? Хто твій господар?

Я нічогісінько не розумів.

— Мій господар? — чоловік у повітрі аж затрусився зі сміху. — Звичайно ж, пан Гопкінс! І я вельми вдячний йому. Такою мірою, що ладен найближчим часом працювати разом з ним, — він вибухнув гучним, розложистим сміхом[76]. — Від часу нашої останньої зустрічі, Бартімеусе, багато що змінилось. Пам’ятаєш, як ми розлучились?

— Ні, — відповів я, хоча добре все пам’ятав.

— Ти підпалив мене, старий друже! Тернув сірником — і залишив мене горіти в гаю.

Крук неспокійно ворухнув крилами:

— Хм-м… У деяких культурах це вважається виявом дружби. Дехто обнімається, дехто цілується, а дехто залишає один одного горіти в невеликій ділянці лісового масиву..

— Он як… Що ж, Бартімеусе, ти змінив більше господарів, ніж я. Хто ж краще за тебе знається на людських звичаях! І все ж таки це було трохи боляче… — він підплив ближче.

— Ну тобі це не дуже зашкодило, — заперечив я. — Кількома днями пізніше я бачив тебе — ти знову вдавав кухаря на кухні в Гедлгемі. І зовні здавався не дуже обгорілим… До речі, чому ти вічно тиняєшся по кухнях? Тебе чомусь так і тягне туди![77]

Гопкінс — чи радше Фекварл — кивнув:

— У кухні завжди багато гострої зброї.

Він провів нігтем по руків’ю сікача. Сікач затремтів, крук — так само.

— Тому я й зараз спустився сюди. Та й місця тут більше, ніж у коридорі нагорі. Мені потрібен простір, щоб розійтись як слід… А в цьому готелі за простір треба переплачувати. До речі, в моєму номері є навіть джакузі!

Голова мені йшла обертом.

— Стривай-но! — сказав я. — Я знаю тебе як Фекварла Спартанського, грозу егейців. Я бачив тебе в подобі чорного велетня, що топче лави гоплітів. А хто ти тепер? Кволий чоловічок, що радіє розкішній ванні? Що з тобою коїться? Чи давно тебе тут ув’язнили?

— Зо два місяці тому… Тільки хіба це ув'язнення? «Амбасадор» — розкішний, дорогий заклад! Гопкінс, бач, любив пожити в розкошах. Та й урядові шпигуни сюди не доберуться, тож я можу робити що тільки заманеться. Навіщо мені міняти його стиль життя?

Крук вибалушив очі:

— Я не про готель! Я про людське тіло!

Фекварл захихотів:

— Відповідь буде та сама, Бартімеусе! Минуло лише кілька тижнів відтоді, як ласкавий пан Гопкінс — як би це сказати? — запросив мене тут пожити. Мені, зрозуміло, знадобився час, щоб звикнути до такого життя, але тепер мені тут надзвичайно затишно. А моя міць, попри людську подобу, анітрохи не зменшилась. Я щойно переконав у цьому твоїх приятелів… — він усміхнувся. — Давно вже я так не вечеряв!

— Так, але ж… — я боязко кахикнув. — Сподіваюсь, ти не збираєшся зробити те саме зі мною? Ми ж із тобою давні знайомі! У нас стільки чудових спогадів на двох!

Очі пана Гопкінса весело блиснули:

— Отак буде краще, Бартімеусе! До тебе повертається колишнє почуття гумору. Правду кажучи, я й не збирався тебе ковтати.

Досі крук звисав із сікача в досить-таки похмурому настрої. Тепер, почувши цю несподівану новину, він пожвавішав.

— Та невже? Ти справжній друг, Фекварле! Пробач мені і той випадок із гаєм, і наші сутички через Амулет, і оті Конвульсії, під прикриттям яких я підібрався до тебе тоді в Гейдельберзі, в тридцять другому… — я повагався. — А ти, здається, й не знав, що то був я? Одне слово, пробач мені все. Дуже дякую тобі. А тепер, будь ласка, витягни цей сікач, і я піду собі.

Чоловік із безжурним обличчям і не думав витягати сікач. Натомість він ближче нахилився до крука.

— Я ж не казав, що помилую тебе, Бартімеусе! Я лише сказав, що не з’їм тебе. Навіть подумати гидко! Мене нудить із першого-ліпшого погляду на твою сутність. Але й відпускати я тебе, зрозуміло, не збираюсь. Цієї ж ночі ти помреш у страшних муках…

— От і чудово!

— І помиратимеш так довго, як це влаштую я.

— Нащо тобі перейматися таким…

— Та спершу я хочу тобі дещо сказати, — Гопкінсова вишкірена посмішка підсунулася ще ближче. — Хочу сказати тобі, що ти помилявся.

Хоч як я пишаюся своєю кмітливістю й проникливістю, та ці слова нівроку спантеличили мене.

— Що?

— Безліч разів, — провадив Фекварл, — я казав тобі, що сподіваюся, що рано чи пізно джини стануть вільними. Такі джини, як ми з тобою. Чому ми б’ємось один з одним? Бо нас нацьковують наші кляті господарі-люди. А чому ми коримось їм? Бо в нас немає вибору. Безліч разів я думав про те, що ці правила можна подолати. І так само безліч разів ти казав мені, що я помиляюсь.

— Ну, я казав про це не зовсім так. Я казав, що ти цілковитий…

— Ти казав, Бартімеусе, що ми неспроможні подолати дві проблеми. Проблему волі й проблему болю. І я знову читаю цю впевненість у твоїх примружених очицях! Але ти помиляєшся. Поглянь зараз на мене: що ти бачиш?

Я поміркував:

— Маніяка-вбивцю в людській подобі? Моторошну суміш гіршого, що є в людині й джині? Чи, може, — тут я, звичайно, трохи перебільшив, — колишнього ворога, який зненацька вирішив пожаліти й помилувати мене?

— Ні, Бартімеусе. Ні! Гаразд, я скажу тобі. Ти бачиш вільного джина. Я не дивуюся, що ти не розумієш мене: за п’ять тисяч років такого дива, як я, ще не бувало! — він підняв свою людську руку й лагідно погладив пір’я на моїй голові. — Ти уявляєш це, жалюгідна поранена істото?! Без усякого болю! Без болю, Бартімеусе! О, — зітхнув він, — ти й гадки не маєш, яким ясним здоровим глуздом це наділяє мене!

Без болю… В глибині моєї змореної, плутаної свідомості спливло раптове видовище: кістяк Ґледстона, що стрибає й підскакує…

— Колись я зустрівся з одним афритом, — зауважив я. — Він теж говорив щось подібне. Але його сутність була ув’язнена в людських кістках, і він просто збожеволів. Урешті він вирішив, що краще буде померти, ніж отак жити…

Фекварл скривив Гопкінсове обличчя в посмішці:

— Ти про Гонорія? Так, я чув про нього. Бідолаха був дуже впливовий! Моя сутність захищена — так само, як і його, — і я вільний — так само, як і він. Тільки не забувай, Бартімеусе: на відміну від нього, я не збожеволію!

— Для того, щоб ти перебував у цьому світі, тебе потрібно викликати, — заперечив я. — Отож ти повинен виконувати чийсь наказ…

— Мене викликав Гопкінс! І його наказ я виконав. Тепер я вільний!

Я вперше побачив усередині людини щось від сутності джина: в глибині Гопкінсових очей спалахнули переможні вогники.

— Можливо, Бартімеусе, ти пам’ятаєш: під час нашої останньої розмови я з надією згадував необачність деяких лондонських чарівників — людей, які коли-небудь можуть подарувати нам волю.

— Так, пам’ятаю, — відповів я. — Ти говорив про Лавлейса.

— Справді, але не тільки про нього. З’ясувалося, що я мав рацію! Ось він, початок нашої волі! Спочатку Лавлейс трохи перестарався. Його задум луснув, він помер, і я…

— Звільнився! — вигукнув я. — Так! До речі, завдяки мені! Хоча б за це ти став моїм боржником…

— … і я був ув’язнений у скриньці на морському дні, завдяки одній з умов закляття, яким мене викликали. Увесь час, поки я перебував там, я проклинав Лавлейсового вбивцю.

— О, це, напевно, був мій господар! Я ж казав йому, щоб він не поспішав. Та хіба він мене слухатиме?..

— На щастя, невдовзі мене звільнив один Лавлейсів знайомий, який знав про мене й мої таланти. Відтоді я працював з ним.

— Напевно, Гопкінс? — запитав я.