Джонатан Страуд – Брама Птолемея (страница 46)
П’ятеро жахливих джинів, як один, підступили ще ближче до своєї жертви.
— Поклади цю штучку на місце, — суворо порадила Мвамба. — Все одно ти в пастці.
Так! Цю штучку! Я теж помітив її. То було якесь куховарське знаряддя, що його пан Гопкінс ухопив зі стола, готуючись захищатися. Однак він не намагався боязко затулитись ним — навпаки, грався нею з невимушеністю, аж ніяк не природною для вченого, підкидаючи цю штучку в повітря однією рукою — й ловлячи двома пальцями другої. Якби то був штопор, чи ножик для чищення картоплі, чи навіть ополоник, я нітрохи не хвилювався б. Однак то не був ні штопор, ні ополоник. То був різницький сікач, і то доволі великий.
До того ж манера, з якою Гопкінс бавився з цим сікачем, здалась мені підозріло знайомою.
— Та-ак, — промовив він, — усі на місці. То хто кого тут спіймав: чи ви мене, чи я вас?
Сказавши це, він легенько пацнув ногами, ніби збираючись піти в якийсь моторошний танець, — однак натомість трохи злетів над підлогою й навис над нами, вишкірившись від вуха до вуха.
Це було несподіванкою. Навіть Годж припинив своє злісне хихотіння. Всі, крім мене, приголомшено перезирнулись. Я ж мовчки заціпенів. Ніби якийсь крижаний палець торкнувся моєї спини й ковзнув униз уздовж хребта.
Річ у тім, що я впізнав цей голос. То був не голос пана Гопкінса. І взагалі не людський.
То був голос Фекварла.
20
— Хлопці! — видихнув я. — Тут треба обережніше!
Пан Гопкінс, що висів у повітрі, високо підкинув сікач: він, зблиснувши, пролетів над лампою й приземлився руків’ям уперед, на його витягнутий палець. Перехопивши мій погляд, пан Гопкінс підморгнув мені.
Аскобол розгубився, та не схотів цього показувати — й через те гаркнув:
— Що з того, що він уміє літати й жонглювати всілякими штучками?! Це вміє половина голодних індійських факірів, а від них я ніколи не тікав. Уперед! Пам’ятайте: треба взяти його живим!
Із страшним, неземним кроком він скочив зі своєї мийки. Крукоголовий застережливо підняв руку.
— Стривайте! — попередив я. — Щось тут не так. Його голос…
— Ти боягуз, Бартімеусе! — панґолін випустив жменю дротиків, що встромились у підлогу біля моїх ніг. — Боїшся за те, що залишилось від твоєї сутності? Гаразд, стрибай на отой стілець — і верещи собі! Чотири
— Отож-бо й воно! — заперечив я. — Не певен я, що це — просто людина. Він…
— Звичайно, я людина! — пан Гопкінс гордовито вдарив себе в груди. — На всіх семи рівнях, людина з плоті й крові. Хіба ви не бачите?
То була правда. Він справді був людиною з будь-якого погляду. Але ж говорив за нього Фекварл!
Велетенська ящірка схвильовано крутнула хвостом. Хвіст ударився об піч, і піч повалилася набік.
— Стривайте! — зауважила Мвамба. — Якою мовою ми розмовляємо?[72]
— Хм-м… Арамейською, а що таке?
— Він теж нею розмовляє!
— Ну й що з того? Учений він чи дідько лисий?! — хвилюючись, Аскобол не дуже турбувався про вишуканість своєї семітської вимови.
— Так, але це справді трохи дивно…
Пан Гопкінс промовисто позирнув на годинник.
— Пробачте, я не хочу заважати вам, — мовив він, — але я — людина заклопотана й маю цього вечора важливу справу. Таку, що стосується нас усіх. Тож якщо ви заберетеся з моєї дороги, я вас помилую. Навіть Бартімеуса.
Кормокодран саме відпочивав, притуливши своє понівечене тіло до газової плити, аж тут він ожив.
— Ти помилуєш
Він тупнув ратицею й кинувся вперед. Інші джини вирушили за ним: долинув гуркіт рогів, копит, колючок, луски та інших обладунків. Пан Гопкінс недбало перекинув сікач у праву руку й закрутив його між пальцями.
— Стійте, бовдури! — вигукнув крукоголовий. — Хіба ви не
— Це не в твоєму дусі, Бартімеусе, — залишатися скраю поля бою! — весело зауважив пан Гопкінс, підступаючи до джинів. — Зазвичай ти ховаєшся далі — в якій-небудь покинутій катакомбі!
— Ця історія з катакомбою — просто непорозуміння! — ревнув я у відповідь. — Я вже
Аж тут я зупинився. Ось він, доказ! Жодна людина в світі не знала, де я перебував під час навали варварів, та й серед духів це було відомо не кожному[73]. Правду кажучи, я знав тільки одного джина, який упродовж усіх цих століть пригадував цю історію раз по раз, немов метроном, щоразу, як наші шляхи перетинались. І це, звичайно ж, був…
— Стривайте! — вигукнув я, схвильовано скачучи туди-сюди. — Це взагалі не Гопкінс! Не знаю, як це може бути, але це Фекварл, і він…
Проте було, зрозуміло, вже пізно. Мої колеги надто гучно ревли й тупотіли, щоб дослухатися до мене. До речі, я не певен, чи вони зупинилися б, навіть якби почули мене. Аскобол і Годж ніколи не мали поваги до старших і мудріших, тож напевно не звернули б уваги. Хіба що Мвамба…
Та будь-що вони не чули мене — і жужмом навалились на Фекварла.
Сутичка була нерівна — четверо проти одного. Фекварл, озброєний самісіньким різницьким сікачем, проти чотирьох найлютіших джинів тогочасного Лондона.
Звичайно, я допоміг би своїм колегам, якби знав, що це хоч щось змінить.
Та натомість я тихенько прокрадався до дверей. Річ у тім, що я добре
Так, чудово знав — і швидко діяв. Крукоголовий ледве встиг проминути стойку зі сковорідками для омлетів — і вже пробирався повз форми для тортів, коли над його вухами засвистіли тарілки. Ні, не тарілки, а товсті, броньовані лусочки панґоліна.
Через секунду за ними полетіли інші предмети — деякі з них, на жаль, я впізнав одразу.
Лише діставшися до кухонних дверей, я наважився хутко озирнутись. У дальшому кінці кухні вирував шалений вихор, мерехтіли спалахи світла, лунав скрегіт і вереск. Часом з виру витягалася чиясь рука, хапала стіл або невеликий холодильник — і знову щезала. Вряди-годи звідти вилітали шматки металу, дерева або чиєїсь сутності.
Пора було тікати. Дехто з моїх знайомих джинів напустив би густого Туману, щоб приховати сліди; інші воліли б залишити за собою отруйні чорні випари кількох заклять Ілюзій. Я ж просто вимкнув світло. Кухня з їдальнею занурились у темряву. По стінах танцювали моторошні кольорові вогні — сліди сутички джинів. Попереду самотній промінь світла показував дорогу в коридор. Я щільніше закутався в плащ із пір’я — і розчинився в пітьмі[75].
Я не подолав ще й половини дороги, як гамір битви за моєю спиною вщух.
Я зупинився, сподіваючись почути переможні вигуки моїх колег.
На жаль, ні. Мою пернату голову пригнітила тиша.
Я зосередився — й
Я поспіхом вирушив далі. Тікати не мало сенсу — головне було залишитись непоміченим. Я не мав сил змагатися з Фекварлом — хай там яку химерну подобу він прибрав. Я прокрадався вздовж стін їдальні, намагаючись не зачіпати столів, стільців і розкиданого столового срібла. Голову я сховав під плащем із тіні, й лише жовте око боязко визирало з-під пір’я. Я озирнувся.
У проході, що вів на кухню, з’явилася темна пляма. Поряд щось блиснуло. Я трохи прискорив ходу — й копнув ногою чайну ложечку, яка брязнула об стіну.
— Ти диви! Бартімеус! — пролунав знайомий голос. — Ти й
Крукоголовий не відповів нічого й кинувся до дверей.
— Невже тобі анітрохи не цікаво? — долинув той самий голос уже зблизька. — А я думав, що тобі смертельно кортить дізнатися, чому я обрав собі таку подобу.
Звичайно, мені це було цікаво, але щоб
Щось свиснуло, вдарило, пролунало болісне крякання. Крукову втечу було рішуче й жорстоко перервано: йому пробили кінчик крила, й він повис на сріблястій блискітці, яка ще трохи померехтіла, завмерла — й виявилась різницьким сікачем, увігнаним у стіну.
Істота з тілом пана Гопкінса безжурно, неквапом пропливла через порожню кімнату. Крук чекав на нього, трохи погойдуючись, із обурено наставленим дзьобом.
Пан Гопкінс підійшов. Одне плече його костюма трохи обгоріло, на щоці виднів невеличкий поріз. Та загалом він, здається, був цілісінький. Він ширяв у темряві десь за метр — і розглядав мене, легенько посміхаючись. Я запідозрив, що він перевіряє мій стан на різних рівнях. Через свою кволість я почувався збентежено — так, як бентежиться майже гола людина. Я затарабанив по стіні пір’ям вільного крила.
— Ну, давай уже! — гаркнув я. — Що ти там задумав?
Безжурне обличчя трохи спохмурніло:
— Ти хочеш, щоб я вбив тебе просто зараз?