Джонатан Страуд – Брама Птолемея (страница 45)

Вартовий демон, який усе це чув, стривожився.

— Нікого немає! — прогугнявив він знову. — Будь ласка, не намагайтесь увійти. Інакше я буду змушений вжити заходів!

Аскобол підійшов ближче:

— Що ти за дух? Напевно, біс?

— Так, сер! Я справді біс! — пихато відповів демон.

— Скільки рівнів ти бачиш? П’ять? От і гаразд — оглянь нас на п’ятому рівні. Ну, що тобі видно?.. Ага, тепер ти затремтів?

Обличчя на дверях гучно ковтнуло слину:

— Трохи затремтів, сер… Дозвольте спитати: а що це за туманна пляма з правого боку?

— Це Бартімеус. Не звертай на нього уваги… Але решта з нас — дужі й безжальні, і ми вимагаємо, щоб ти пустив нас у номер. Що ти скажеш?

Мовчанка. Тяжке зітхання:

— Я зв’язаний, сер. Я мушу опиратися вам.

Аскобол вилаявся:

— Тоді ти підписав собі смертний вирок! Ми — могутні джини, а ти — мізерна пляма бруду. Що ти сподіваєшся зробити?

— Я можу підняти тривогу, сер. Саме це я щойно й зробив.

Долинуло тихе ляскання, ніби десь лопали пузирі, що спливали з дна киплячого болота. Дипломати озирнулись: обабіч них, уздовж усього коридору, з килима виринали голови. Ці голови були довгасті, наче м’ячі для реґбі, блискучі й чорні, мов жуки, з блідими очима, посадженими біля самісінької основи. Кожна з голів, відірвавшись від підлоги, злітала в повітря, тягнучи за собою звивисту смугу щупалець.

— Із цим треба розібратися швидко, тихо й чисто, — зауважила Мвамба. — Гопкінс не повинен знати, що тут коїться.

— Твоя правда.

Голови з загрозливим мовчанням попливли до нас.

Ми не стали чекати, що вони робитимуть. Ми почали діяти — кожен відповідно до своїх власних здібностей. Мвамба скочила на стіну, видряпалась на стелю — і в подобі ящірки заходилася жбурляти Спазмами в найближчі голови. Годж умить виріс до свого звичайного розміру, струснувсь — і безліч отруйних стріл полетіли у ворогів. З плечей Аскобола виросли оперені крила, він пурхнув у повітря — й випустив Вибух. Кормокодран обернувся людиною-кабаном. Опустивши ікла, він ворухнув масивними плечима — й кинувся битись навкулачки. Що ж до мене, то я майнув за найближчий горщик із пальмою, виставив Щит — найміцніший, який тільки міг, — і щосили намагався залишатись непомітним[70].

Ховаючись за найбільшими листками пальми, я мимоволі замислився: яку, власне, загрозу становлять ці голови? Невдовзі, одначе, я про це довідався. Тільки-но пара голів підлетіла ближче, як вони запрокинулись назад, щупальця розсунулись — і з трубочок, схованих між ними, линули струмені чорної рідини, що облила все довкола. Найбільше дісталося Кормокодрану. Він заревів з болю: рідина, що потрапила йому на тіло, спалювала його сутність — вона сичала, бралася бульбашками, роз’їдала його подобу. Проте Кормокодран не збирався відступати. Навпаки, він ринув уперед, крутнув ікластою довбешкою — й голова полетіла вглиб коридору. Аскоболів Вибух влучив у ще одну голову — та розлетілася в повітрі, чорна рідина бризнула на стіни, зачепивши й Кормокодрана, а кілька крапель потрапили навіть на горішнє листя моєї вірної пальми.

Мвамба, що звисала зі стелі, майнула вбік — на неї потрапили хіба що найдрібніші з чорних бризок. Натомість її Спазми швидко знайшли свою ціль: кілька голів закрутились на місці й почали розвалюватись на шматки. Годжеві теж пощастило влучити в кількох своїми отруйними стрілами: поранені ним голови розпухли, пожовкли, попадали на килим, а потім розпливлись і зникли.

Голови, однак, виявились напрочуд верткими. Вони крутились туди-сюди, бокуючи від стріл, Спазмів та Вибухів і намагаючись зайти джинам за спини, щоб звідти атакувати. Коридор, проте, виявився замалий для таких маневрів: до того ж, Кормокодран сповнився бойового шалу. З обпеченими іклами, з розмитим, задимленим писком, він гарчав і нападав, вимахував кулаками, хапав за щупальця, чавив голови ратицями, ніби не помічаючи рідини, що бризкала на нього. Проти такого ворога головам було не встояти. Менше ніж за хвилину остання з них безсило впала на підлогу. Битва скінчилася.

Мвамба зіскочила зі стелі, Аскобол м’яко приземлився на килим, я витончено вислизнув з-за пальми. Ми оглянули коридор: еге ж, уранці прибиральницям тут буде чимало роботи! Половину стін було залито чорною рідиною — вона сичала, пінилась і струмками текла на підлогу. Увесь коридор був заляпаний плямами, недогарками й застиглим слизом. Навіть горщик, за яким я ховався, геть обгорів спереду. Я обережно розвернув його, щоб продемонструвати з кращого боку.

— От і все! — бадьоро сказав я. — Як ви гадаєте, чи помітить щось тепер Гопкінс?

Кормокодрану було недобре. Кабанячу голову було майже не впізнати, ікла почорніли, яскраве татуювання геть-чисто стерлося. Накульгуючи, він підійшов до дверей двадцять третього номера, звідки біс, моргаючи, спостерігав за битвою.

— Ну, друже, — мовив Кормокодран, — тепер доведеться вирішувати, як саме виконати твій смертний вирок.

— Стривайте! — вигукнув вартовий демон. — Навіщо така жорстокість? Нашій незгоді настав кінець!

— Чому ж? — примружив очі Кормокодран.

— Бо особа, що винаймає цей номер, уже повернулась, і ви можете розібратися з ним особисто. На все добре! — Волокна дерева розгладились, і обличчя демона зникло.

Зо дві секунди ми стояли, міркуючи, над загадковими словами біса. Потім поволі обернулись — і подивились назад.

На півдорозі між нами й ліфтом стояв чоловік.

Він, вочевидь, тільки-но прийшов знадвору, бо на ньому було зимове пальто зверх темно-сірого костюма. Голова в нього була непокрита, волосся — трохи розтріпане вітром. Русяве пасмо спадало на обличчя — не молоде й не старе. Це був той самий чоловік, якого я бачив у парку: худорлявий, із пташиними грудьми, нічим не прикметний. У лівій руці він тримав пластиковий пакунок із книжками. І все ж у ньому було щось таке, що пробудило в мене тривожні спогади… так само, як і минулого разу. Що ж це було? Я ладен був заприсягтися, що ніколи раніше не бачив Гопкінса.

Я оглянув його на всіх сімох рівнях. Важко сказати напевно, та його аура здалася мені трохи потужнішою, ніж у звичайної людини. Однак можливо, що це просто примарилось мені через освітлення. Принаймні він був людиною, а не джином.

Пан Гопкінс подивився на нас. Ми — на нього.

Він посміхнувся, обернувся й кинувся навтікача.

Ми помчали за ним: Аскобол і Мвамба — на чолі, за ними — Годж, наступний — я, намагаючися берегти сили, а останнім — старий бідолаха Кормокодран[71]. Добігши до рогу, ми звернули в закапелок із ліфтами.

— Куди він подівся?

— Туди! Мерщій на сходи…

— Вгору чи вниз?

Я побачив, як десь унизу промайнув чийсь рукав.

— Униз! Негайно! Перемініть подобу!

В повітрі замерехтіло. Мвамба обернулася птахом з чорно-зеленими крилами — і пурхнула вниз. Аскобол перетворився на грифа — менш розумний вибір, бо так йому було важче розвертати своє тіло на сходах. Годж зменшився — й стрибнув на поруччя в подобі моторошного ящура-панґоліна. Скрутившись клубком, щоб лусочки захищали його, він упав у шахту. Нам з Кормокодраном було найважче — довелося щодуху наздоганяти їх пішки.

Спустившись на перший поверх, ми проскочили двері й вибігли в коридор. Я зупинився — й мене тут-таки збив з ніг Кормокодран, що сліпо сунув уперед.

— Куди вони побігли?

— Не знаю. Ми загубили їх… Ні! Чуєш?

Відшукати моїх колег неважко — вони завжди там, звідки чути крики й вереск. Цього разу шарварок лунав з їдальні. Невдовзі з арки, що вела туди, посунув натовп людей — гості разом зі служниками, — і з галасом помчав коридором. Ми зачекали, поки це скінчиться, й кинулися до їдальні. Проминувши купу поламаних меблів, столового срібла й потрощеного посуду, ми опинилися в кухні.

Аскобол озирнувся.

— Мерщій! — вигукнув він. — Ми оточили його!

Циклоп стояв на металевій мийці, показуючи вглиб кухні. Ліворуч від нього Мвамба перекривала прохід між двома стойками зі сковорідками: її лускатий хвіст ліниво гойдався туди-сюди, а довгий роздвоєний язик мерехтів у повітрі. Праворуч хижо їжачив свої отруйні колючки Годж, який вискочив на кухонний стіл. Усі троє пильно дивилися в дальній куток, де причаївся втікач. Позаду нього була стіна без вікон і дверей. Він не мав жодної змоги втекти.

Ми з Кормокодраном зайняли свої місця. Аскобол поглянув на нас.

— Цей дурень відмовляється здатись по-доброму, — просичав він. — Треба його трохи налякати. Годж уже випробував на ньому своє божевільне хихотіння — вийшло непогано, але цей чолов’яга навіть оком не зморгнув. Може, ти перетворишся на щось моторошне, Бартімеусе? Ану, увімкни свою фантазію!

Ви можете зауважити, що людина, яка не злякалася ні циклопа, ні воїна з кабанячою головою, ні велетенської ящірки, ні страхітливого панґоліна, що по-дурному хихоче, навряд чи злякається ще одного чудовиська. Проте я прислухався: дипломат із Савського царства — не найстрашніше видовище в світі. Пошукавши між своїми подобами, я обрав ту, що добряче полохала мешканців прерій. Дипломат зник. На його місці з’явилася висока, похмура постать у плащі з пір’я та звірячих кісток; тіло вона мала людське, зате голову — крукову, вузьку й чорну, з жовтими вогненними очима. Гострий дзьоб відкрився — й видав люте крякання. По всій кухні забряжчало столове срібло.

Я нахилився до Аскобола:

— Ну, як тобі?

— Те, що треба.