Джонатан Страуд – Брама Птолемея (страница 4)

Мендрейк мешкав в елегантному будинку доби Георгів, що стояв серед таких самих будівель на широкій мальовничій площі. Площа була за півмилі від Вайтголу — досить далеко від Темзи, щоб улітку сюди не долинав річковий сморід. Обсаджена буками, з тінистими алеями та зеленим травником посередині, площа була тиха й малолюдна — хоч охорони на ній не бракувало. Вдень її патрулювали полісмени в сірій уніформі, а поночі з дерева на дерево тихо перелітали демони в подобах сов та дрімлюг.

Таким рівнем безпеки площа завдячувала своїм мешканцям. Тут жили кілька наймогутніших лондонських чарівників. На південному боці, у кремовому будинку з фальшивими колонами та пишнотілими каріатидами, жив пан Коллінз — щойно призначений міністр внутрішніх справ. З північного заходу простиралася грандіозна, з золотою банею над дахом садиба міністра оборони — пана Мортенсена.

Резиденція Джона Мендрейка не відзначалася такими розкошами. То була вузька будівля на чотири поверхи, пофарбована в світло-жовтий колір, з білими мармуровими парадними сходами. Білі віконниці оздоблювали ряд високих вікон. Кімнати були опоряджені скромно, стіни обклеєні шпалерами з витонченим візерунком, на підлозі — перські килими. Міністр не виставляв напоказ свою посаду: парадні кімнати прикрашало не так уже й багато коштовностей, і будинок доглядали тільки двоє служників-людей. Мендрей-кова спальня містилася на четвертому поверсі — проста кімната з біленими стінами, що межувала з бібліотекою, То були особисті покої міністра, до яких не допускався ніхто.

Поверхом нижче містився кабінет пана Мендрейка, відділений від інших кімнат порожнім лунким коридором зі стінами, обшитими панелями мореного дуба. Тут чарівник виконував основну частину своєї повсякденної роботи.

* * *

Мендрейк ішов коридором, дожовуючи грінку. Панна Пайпер дріботіла навздогін. У кінці коридору видніли міцні бронзові двері, прикрашені посередині надзвичайно потворною машкарою. Випнуте чоло ніби аж спливало на очі, а ніс і підборіддя стирчали вперед, наче щипці для горіхів. Чарівник зупинився й сердито вирячився на машкару.

— Я, здається, казав тобі, щоб ти такого не робив! — зіпнув він.

Тонкі вуста розтулились, випнуті ніс і підборіддя обурено клацнули одне об одного:

— Чого не робив?

— Щоб не прибирав таку огидну подобу! Я тільки-но поснідав!

Частина чола підскочила, і з-під неї, чвакнувши, вибалушилось око. Машкара, здається, анітрохи не почувалася винною.

— Пробач, друзяко, — промовила вона. — Така в мене робота.

— Твоя робота — знищувати всякого, хто спробує вдертися до мого кабінету без дозволу! Не більше й не менше!

Вартовий демон замислився:

— Справді. Але я прагну запобігти проникненню непроханих гостей! На мій погляд, краще запобігти злочину, ніж карати за нього…

Пан Мендрейк пирхнув:

— Непроханих гостей — це ще туди-сюди. Але ж ти можеш перелякати до смерті панну Пайпер!

Машкара захиталась туди-сюди, від чого її ніс загрозливо затрусився:

— Аж ніяк. Коли вона приходить сама, я роблюся гарнішим. Найогиднішим я постаю перед тими, кого вважаю за моральних потвор…

— Ти щойно постав таким переді мною!

— Ну, й де ж тут суперечність?..

Мендрейк скрушно зітхнув, провів долонею по очах і нетерпляче змахнув рукою. Машкара втяглася в метал, перетворившись на ледве помітний візерунок; двері відчинились. Славетний чарівник розправив плечі — і ступив до кабінету, пропустивши перед собою панну Пайпер.

Кімната була практична — без усяких розкошів: висока, простора, пофарбована в білий колір і освітлена двома вікнами, які виходили на площу. Цього ранку сонце ховалося за щільними хмарами, тож Мендрейк, увійшовши, ввімкнув верхнє світло. Одну стіну цілком покривали книжкові полиці, на іншій — навпроти — видніла тільки величезна дошка з пришпиленими цидулками й кресленнями. На темній і гладенькій дерев’яній підлозі було накреслено п’ять кіл — у кожному окремий пентакль із рунами, свічками та посудинами з пахощами. Чотири пентаклі мали звичайний розмір, зате п’ятий — біля вікна — був помітно більший: усередині його стояли великий письмовий стіл, шафа з теками й кілька стільців. Це найбільше коло було поєднане з меншими старанно накресленими лініями та рядками рун. Мендрейк із панною Пайпер ступили всередину великого кола й сіли за стіл, розклавши перед собою папери.

Мендрейк кахикнув:

— Гаразд. До роботи. Панно Пайпер, насамперед розберімось із звичайними доповідями. Активуйте, будь ласка, індикатор присутності!

Панна Пайпер виголосила коротке закляття. Свічки, що стояли круг двох менших пентаклів, умить замерехтіли, до стелі знялися струмені диму. Пластівці пахощів у горщиках заворушились. У двох інших колах усе залишилось нерухомим.

— Пуріп і Фританґ! — доповіла панна Пайпер.

Чарівник кивнув:

— Спочатку Пуріп.

Він гучно виголосив наказ. Свічки в крайньому лівому пентаклі спалахнули, і в центрі кола з’явилась огидна мерехтлива постать — у подобі людини в скромному ошатному костюмі з темно-синьою краваткою. Постать коротко кивнула в бік стола й завмерла в чеканні.

— Нагадайте мені, — сказав Мендрейк.

Панна Пайпер переглянула свої нотатки:

— Пуріп спостерігав за реакцією на наші бойові листки та іншу пропаганду. Стежив за настроями простолюду.

— Чудово. Що ж ти бачив, Пуріпе? Розповідай!

Демон легенько вклонився:

— Нічого нового розповісти не можу. Люд — мов череда корів на березі Гангу: зморений, але сумирний, незвичний до змін і самостійного мислення. Війна, одначе, давить людям на мозок, і мені здається, що між ними шириться невдоволення. Вони читають ваші бойові листки — так само, як і ваші газети, — але це не тішить і не задовольняє їх.

Чарівник насупився:

— І як виявляється це невдоволення?

— Я визначаю це за тим, як вони замикаються в собі, побачивши вашу поліцію. Як суворішають їхні очі, коли вони проходять повз намети вербувальників. Як зростає їхнє обурення — разом з кількістю квітів біля дверей осиротілих. Здебільшого вони не протестують відверто, проте гнів у їхніх серцях — через війну та дії вашого уряду — зростає…

— Це все слова! — перервав його Мендрейк. — Покажи мені щось відчутніше!

Демон стенув плечима й посміхнувся:

— Революцію не можна відчути — принаймні спочатку. Простолюд навіть не знає, що це таке, проте вдихає її вві сні і всотує з кожним ковтком води…

— Годі вже загадок! Продовжуй свою роботу!

Чарівник ляснув пальцями: демон у колі підскочив і зник. Мендрейк хитнув головою:

— Майже ні до чого не придатний! Ану, погляньмо, що запропонує нам Фританґ…

Пролунала наступна команда: цього разу спалахнуло інше коло. У хмарі пахощів з’явився новий демон — низенький червонолиций товстунчик із сумними очима. Він стояв, стривожено моргаючи при штучному світлі.

— Нарешті! — вигукнув він. — У мене моторошні вісті! Я не міг чекати жодної миті!

Мендрейк давно вже знав Фританґа та його манери.

— Як я розумію, — повільно промовив він, — ти шукав шпигунів у доках. Твої новини, напевно, стосуються саме цього?

Демон помовчав.

— Певним чином… — прожебонів він.

— Ну, розповідай, — зітхнув Мендрейк.

— Я виконував ваш наказ, — почав Фританґ, — коли… о, який жахливий спогад! — коли мене викрили. Ось як це сталося. Я вів спостереження у винарні. Коли я виходив, мене оточив натовп безпритульних хлопців — дехто з них ледве сягав мені до коліна. Я був убраний лакеєм — і тихенько прямував собі у власних справах. Не розмовляв, не вимахував руками. Та все ж таки мене помітили — і закидали аж п’ятнадцятьма яйцями!

— В якій подобі ти тоді перебував? Може, саме вона спровокувала напад?

— У такій самій, як зараз. Сивий, тверезий, упевнений, справжнісіньке втілення нудної порядності…

— Напевно, цим юним негідникам закортіло напасти саме на таку людину. Тобі просто не пощастило, й квит.

Фританґові очі вирячились, ніздрі роздулись:

— Ні, ні, тут дещо більше! Вони знали, хто я такий!

— Знали, що ти демон? — Мендрейк недбало змахнув з рукава порошинку. — Як ти про це довідався?

— Мої підозри збудило те, що вони без упину повторювали: «Геть, геть, підступний демоне! Забирайся геть із своїм бридким жовтим гребенем!»

— Справді? Це вже цікаво… — Чарівник уважно оглянув Фританґа крізь свої лінзи. — Де ж цей жовтий гребінь? Я його не бачу!

Демон показав у повітря в себе над головою:

— Це через те, що ви не бачите шостого й сьомого рівнів. На цих рівнях мій гребінь справді впадає в око, мов соняшник. І до того ж він зовсім не бридкий. Звичайно, в полоні він трохи занедбався, але…

— Шостий і сьомий рівні! І ти певен, що ні на мить не скинув своєї подоби?! Так, так! — Мендрейк хутко підняв руку бо демон уже зібрався рішуче перечити йому. — Твоя правда. Я вірю тобі й дякую за відомості. Звичайно ж, ти захочеш перепочити після того, як тебе закидали яйцями. Іди собі! Поки що ти вільний.

Фританґ із радісним виттям крутнувся — й зник у центрі пентакля, ніби його засмоктало туди. Панна Пайпер та Мендрейк перезирнулися.