Джонатан Страуд – Брама Птолемея (страница 6)

* * *

Спочатку, багато років тому, ми з моїм господарем непогано ладнали. Ні, ми не були друзями — це було б просто смішно, — проте наше взаємне роздратування базувалось на певній повазі. За тих давніх подій — від Лавлейсової змови до історії з ґолемом, — я мусив визнавати за Мендрейком талант, відвагу, небуденне завзяття й навіть крихти совісті. Не бозна-які чесноти, та все ж вони робили його манірність, упертість, пиху та самозакоханість не такими нестерпними. Що ж до мене самого, то моя видатна особа мала багато рис, які мусили викликати в нього захоплення, — й до того ж не минало жодного дня, щоб він не потребував моїх послуг, аби врятувати свою жалюгідну шкуру. Отак ми й перебували в стані озброєного нейтралітету.

Десь із рік — після знищення ґолема і вступу на посаду міністра внутрішніх справ — Мендрейк не дуже турбував мене. Викликав хіба вряди-годи — допомогти розібратись у дріб’язкових випадках, про які мені зараз нема часу розповідати[17], — тож у цілому я насолоджувався заслуженим спокоєм.

Коли ж він усе-таки зрідка звертався до мене, ми обидва знали своє місце. Між нами діяла своєрідна угода. Мені було відоме його справжнє ім’я, а йому — те, що воно відоме мені. Хоч Мендрейк і погрожував мені жорстокими карами, якщо я відкрию комусь це ім’я, насправді він поводився зі мною досить-таки дбайливо. Я зберігав його ім’я при собі, а він оберігав мене від найнебезпечніших справ — це, зокрема, зводилося до того, що він не посилав мене до Америки. Джини гинули там десятками — відгомін цих утрат боляче відлунював усім Іншим Світом, — і я невимовно радів, що не беру в цьому участі[18].

Час минав. Мендрейк працював дедалі завзятіше. Йому випала нагода зайняти вищу посаду, й він скористався нею. Тепер він був міністром інформації — однією з перших осіб Імперії[19].

* * *

Офіційно головним обов'язком Мендрейка була пропаганда — він мусив шукати найвигідніші способи продавати війну британському народові. Неофіційно ж — на особисте прохання прем'єр-міністра — він залишив за собою більшу частину обов'язків міністра внутрішніх справ, зокрема, не дуже приємну підтримку мережі шпигунів — і джинів, і людей, які мали доповідати про все безпосередньо йому. Тягар роботи, який і раніше був для нього суворим, тепер став просто вбивчим.

Вдача мого господаря зазнала лиховісної зміни. Він і раніше не був охочий до порожніх балачок, але тепер остаточно став різкий, відлюдкуватий і виявляв ще менше бажання погомоніти про те та се з приятелем-джином. Та водночас — який жорстокий парадокс! — він заходився викликати мене дедалі частіше, й до того ж із менш поважних причин.

Чому він це робив? Насамперед, напевно, аби запобігти тому, що мене викличе якийсь інший чарівник. Він здавна боявся, що я викажу його справжнє ім’я комусь із ворогів, чим зроблю його вразливим для ворожої атаки, а тепер цей страх підкріпився постійною втомою й тривогою. Щиро кажучи, таке й справді могло статися будь-якої миті. Я міг би зробити це. Та чи зробив би — напевно не скажу. Проте раніше він якось обходився з цим, і нічого. Отож я підозрював, що річ тут в іншому.

Мендрейк добре приховував свої почуття, проте все його життя тепер складалося з роботи — тяжкої й нескінченної. Ба більше, тепер його оточувала банда підступних, заздрісних маніяків — інших міністрів, які бажали йому лише зла. Єдиним його спільником — до того ж тимчасовим — був хіба що популярний драматург Квентін Мейкпіс, такий самий себелюбець, як і всі інші чарівники. Щоб вижити в цьому недружньому світі, Мендрейк ховав свої найкращі риси під машкарою пихи та самозакоханості. Усе його минуле життя — роки, прожиті з Андервудами, беззахисні дитячі літа хлопчика Натаніеля, ідеали, яких він намагався прагнути, — все було поховане під цими новими нашаруваннями. Будь-які зв’язки з дитинством обірвалися — крім мене. Гадаю, що він просто не міг примусити себе перерізати цю останню ниточку.

Я виклав йому цю теорію в своєму звичному лагідному дусі. Та Мендрейк не схотів слухати мої кпини. Йому, як і всякому зрілому чоловікові, вистачало клопоту[20]. Війна в Америці вимагала величезних коштів, британські шляхи постачання були надто розтягнуті. Тепер, коли увагу чарівників було прикуто до цієї війни, додалося проблем у самій Імперії. Іноземні шпигуни переповнювали Лондон, мов черва — яблуко. Простолюд теж ремствував. Щоб дати раду всім цим халепам, Мендрейк гарував, наче раб.

* * *

Ні, не зовсім як раб. Рабська праця — то вже моя робота. І до того ж досить невдячна. У міністерстві закордонних справ я отримував доручення, хоча б почасти гідні моїх талантів. Я перехоплював і розшифровував ворожі послання, передавав фальшиві повідомлення, вистежував ворожих духів, давав декому з них прочухана — й таке інше. То була проста, приємна праця, від якої я діставав творче задоволення. До того ж я допомагав Мендрейкові й поліції шукати двох злочинців, що втекли після історії з ґолемом. Перший з них був якийсь таємничий найманець (особливі прикмети — велика борода, похмурий вигляд, дженджуристий чорний костюм, практична непіддатливість до Пекельних Жезлів, Вибухів та будь-чого іншого). Востаннє його бачили далеко звідси — в Празі, й відтоді, зрозуміло, про нього не було ані чутки. Друга особа — ще загадковіша: її взагалі ніхто ніколи не бачив. Судячи з усього, то був добродій на прізвище Гопкінс, який називав себе вченим. Підозрювали, що саме він стояв за історією з ґолемом, і я чув, що він був уплутаний ще й у справи Спротиву. Проте він так само міг бути привидом чи тінню, бо вистежити його ніяк не щастило. Ми знайшли тільки дрібний нерозбірливий підпис у книзі перепусток в одній старій бібліотеці. Цей підпис міг належати йому. І все. Один-єдиний слід, і до того ж ледве помітний.

Аж тут Мендрейк став міністром інформації, й на мене спали більш неприємні обов’язки. Скажімо, розклеїти оголошення на тисячі дощок по всьому Лондону, чи порозносити листівки по двадцяти п’яти тисячах будинків — знову-таки по всьому Лондону, чи пригнати й розмістити тварин для публічних «святкових гулянь»[21] — і потурбуватись про харчове й «гігієнічне» забезпечення цих заходів, чи кілька годин кружляти над столицею з агітаційними транспарантами. Можливо, я й вередую, але погодьтеся: коли йдеться про джина віком у п’ять тисяч років, нищителя народів і вірника царів, то на думку спадають такі речі, як хитромудрі шпигунські витівки, героїчні битви, моторошні втечі та інші страхітливі пригоди. І ви аж ніяк не уявлятимете, що цьому самісінькому шляхетному джинові доведеться чи готувати велетенські казани печені з прянощами для народних гулянь, чи тинятись вулицями з сувоями плакатів і бляшанками клею…

До того ж цього джина ще й не відпускають додому. Невдовзі періоди мого перебування в Іншому Світі стали такі скороминучі, що я, ледве опинившись там, відразу летів назад. А потім одного чудового дня Мендрейк узагалі відмовився мене відпустити і квит. Отак я застряг на Землі.

* * *

Впродовж наступних двох років я потроху слабшав, і коли нарешті дійшов до такого стану, що ледве міг тримати пензлика для клею, цей клятий хлопчисько знову заходився доручати мені небезпечні завдання — битися з бандами джинів, яких вороги Британії відряджали до нас займатися шкідництвом.

Раніше я тихенько перемовився б кількома словами з Мендрейком, щиро поділившись із ним своїм обуренням. Та я вже не мав приватного доступу до нього. Він зазвичай викликав мене разом з натовпом інших рабів, віддавав загальний наказ — і відсилав нас геть, наче зграю собак. Такий груповий виклик — важка задача, що вимагає від чарівника серйозного розумового напруження, проте Мендрейк робив це щодня без особливих зусиль — водночас ще й спокійненько балакаючи зі своєю помічницею або гортаючи газетку, поки ми стояли й пітніли в своїх колах.

Я робив усе, аби пробратися до нього. Замість того, щоб прибирати подоби чудовиськ (як-от Аскобол — циклопа чи Кормокодран — бегемота з вепрячою головою), я з’являвся в образі Кіті Джонс — дівчини зі Спротиву, з якою Мендрейк боровся кілька років тому. Її ймовірна смерть досі обтяжувала його сумління: я знав це тому, що він завжди червонів, побачивши її. Він сердився й бентежився, робився водночас самовпевненим і присоромленим. Одначе це не змусило його поводитись зі мною хоч трохи краще.

Одне слово, мені увірвався терпець. Настав час відверто поговорити з Мендрейком. Відмовившись вирушити до нього разом з бісом, я в такий спосіб змусив чарівника викликати мене офіційно. Це, звичайно, буде неприємно, але принаймні означатиме, що він приділить мені хоч п’ять хвилин своєї уваги.

Відтоді, як зник біс, минуло кілька годин. Раніше мені не довелося б довго чекати реакції господаря, але тепер така млявість була для нього властива. Я пригладив довге темне волосся Кіті Джонс — і оглянув містечко. Кілька простолюдинів зібралися біля зруйнованої пошти й гаряче про щось сперечалися: самотній полісмен марно наказував їм розійтися по домівках. Так, безперечно, народ дедалі більше ремствував.

Це змусило мене знову згадати про Кіті. Ні, вона не загинула в битві з ґолемом три роки тому — хоч усе свідчило про інше. Натомість вона — після того, як із надзвичайною відвагою й сміливістю врятувала Мендрейкове жалюгідне життя, — тихенько забралася геть. Наша з нею зустріч була нетривала, але приємна: своїм пристрасним запереченням несправедливості Кіті нагадала мені іншу людину яку я знав колись за давніх часів.