Джонатан Страуд – Брама Птолемея (страница 3)

Циклоп ще трохи побурчав, однак моя погроза врешті подіяла. Одним порухом волохатих плечей він підняв цю кляту вбиральню — і зняв її з мене: будівля з гуркотом перекинулась на протилежний тротуар. Трохи потріпана дівчина поволі підвелася на ноги.

— Нарешті! — промовив я. — Щось ти не дуже поспішав на допомогу.

Циклоп змахнув якесь сміття, що причепилося до його халата.

— Пробач, — сказав він, — але я був надто заклопотаний боєм і ніяк не міг допомогти тобі. Та все гаразд. Наш господар буде задоволений — принаймні завдяки мені — Він скоса позирнув на мене.

Тепер, ставши нарешті на ноги, я вже не збирався просторікувати. Я оглянув сусідні будинки, оцінюючи завдані боєм збитки. Нічого страшного. Кілька проламаних дахів, розбиті вікна… Сутичка обійшлася малою кров’ю.

— Французи, чи що? — поцікавився я.

Циклоп стенув плечима — неабиякий подвиг, якщо мати на увазі, що в нього не було шиї.

— Можливо. А може, чехи чи іспанці. Хтозна? Нас тепер гризуть з усіх боків. Та годі вже — час минає, а мені ще треба перевірити, як триває гонитва. Залишайся тут — і лікуй свої рани та садна, Бартімеусе. Попий м’ятного чаю, попар ноги в ромашці — що там іще призначають стареньким… Бувай!

Циклоп підгорнув свій халат і потужним стрибком знявся в повітря. За спиною в нього розгорнулись крила — і рвучкими, широкими помахами понесли його геть. Летів він так само витончено, як залізний сейф, проте все-таки летів. А от я не мав на це сил. Будь-що треба відпочити…

Чорнява дівчина прокралася до уламка димаря, що лежав у найближчому садку. Поволі, стогнучи й крехтячи, мов стара баба, вона сіла й опустила голову на руки. Тоді заплющила очі.

Лише трохи перепочити. П’яти хвилин вистачить.

Час минав, наближався світанок. У небі згасали холодні зорі.

2

Як і завжди впродовж останніх місяців, великий чарівник Джон Мендрейк снідав у своїй вітальні, сидячи в плетеному кріслі біля вікна. Важкі штори було недбало відсунуто вбік. Небо за вікном було сіре й важке, щільний туман клубочився між стовбурами дерев на площі.

Круглий столик, за яким сидів чарівник, був вирізьблений із ліванського кедра. Нагрівшись на сонці, дерево приємно пахло, проте цього ранку столик був темний і холодний. Мендрейк налив собі склянку кави, зняв з тарілки срібну кришечку — і взявся до яєчні з шинкою й приправою. На поличці, над грінками та аґрусовим варенням, лежали акуратно згорнута газета й конверт із криваво-червоною печаткою. Тримаючи склянку в лівій руці, Мендрейк відсьорбнув кави, а правою рукою тим часом розгорнув на столі газету. Поглянув на першу сторінку, невдоволено пирхнув — і потягся по конверт. На поличці, на особливому гачечку, висів ніж для паперів, зроблений із слонової кістки. Поклавши вбік виделку, Мендрейк одним легким порухом ножа розкрив конверт і дістав звідти складений аркуш пергаменту. Тоді уважно прочитав написане на ньому — й насупив брови. Далі знову згорнув лист поклав його назад до конверта — і, зітхнувши, повернувся до свого сніданку.

У двері постукали. Мендрейк — із повним ротом шинки — наказав увійти. Двері мовчки відчинились, і до кімнати соромливо ступила юна струнка дівчина з портфелем у руці.

— Пробачте, сер, — зупинившись, промовила вона. — Я, мабуть, зарано…

— Аж ніяк, Пайпер, аж ніяк. — Мендрейк махнув їй рукою й показав на вільний стілець по інший бік столика. — Ви вже снідали?

— Так, сер.

Дівчина сіла. На ній були темно-сині спідниця й жакет і білосніжна блузка. Пряме каштанове волосся було зачесане назад і заколоте на потилиці. Дівчина поклала портфель собі на коліна.

Мендрейк підхопив виделкою шматок яєчні.

— Пробачте. Я, з вашої ласки, снідатиму далі, — сказав він. — Я не спав аж до третьої години — у зв’язку з останньою пригодою. Цього разу в Кенті.

Панна Пайпер кивнула:

— Так, сер, я чула про це. До міністерства надійшла доповідь. Чи вдалося зупинити цю вилазку?

— Так. Принаймні, якщо судити з моєї кулі. Я послав туди кількох демонів. Скоро ми дізнаємось про все… То що ж ви приготували для мене сьогодні?

Дівчина відімкнула портфель і витягла звідти стос паперів.

— Пропозиції від секретарів, сер. Щодо пропагандистської кампанії в окремих регіонах. Вам на затвердження. Кілька нових ідей для плакатів…

— Ану, погляньмо, — Мендрейк, ковтнувши кави, простяг руку по папери. — Щось іще?

— Протокол останнього засідання Ради…

— Я перегляну його пізніше. Спочатку — плакати, — Мендрейк подивився на горішню сторінку. — «Прислужися своїй країні — побачиш світ…» Ну й що це таке? Пропаганда чи святкова реклама туристичної агенції? Кваша якась… Кажіть далі, Пайпер, я слухаю вас!

— Тут останні матеріали з Америки для перших шпальт газет, сер. Я їх трохи причепурила. Гадаю, що з облоги Бостона можна буде зробити щось пристойне.

— Еге ж, наголосити на героїчній спробі, а не на ганебній поразці… — Поклавши папери на коліно, Мендрейк мастив грінку аґрусовим варенням. — Гаразд, я напишу щось на цю тему, тільки згодом… Так, а це вже непогано: «Захисти свою батьківщину — і заслужи вічну славу!» Добре! Тут пропонують зобразити сільського хлопця з мужнім обличчям — гаразд, але як щодо того, щоб умістити позаду його родину — скажімо, батьків і молодшу сестричку, що з надією й захопленням дивляться на нього? Розіграймо родинну карту..

Панна Пайпер охоче кивнула:

— Так, сер. І його дружину — теж.

— Ні. Нам потрібні парубки. Коли вояки не повертаються додому, саме їхні дружини завдають нам найбільшого клопоту. — Він захрумтів грінкою. — Ще є листи?

— Є один від пана Мейкпіса, сер. Доставлений бісом. Пан Мейкпіс питає, чи не завітаєте ви до нього цього ранку.

— Ні. Я надто заклопотаний. Можливо, пізніше.

— Його біс приніс ще й цю листівку… — панна Пайпер розгублено подала Мендрейкові бузковий папірець. — Запрошення на прем’єру його п’єси наприкінці тижня. Називається «Від Воппінґа до Вестмінстера». Історія сходження до слави нашого прем’єр-міністра. Судячи з усього, це буде незабутній вечір.

Мендрейк застогнав:

— Мабуть, і справді гарна річ… Киньте це до кошика. У нас є нагальніші справи, ніж розмови про театр… Щось іще?

— Доповідна записка від пана Деверо. З огляду на «тривожні часи» він звелів розмістити найцінніші національні скарби в підвалах Вайтголу, під особливою охороною. Вони залишаться там аж до окремого розпорядження.

Мендрейк насупився:

— Скарби? Які саме?

— Він не зазначив. Я підозрюю, що це будуть…

— Посох, Амулет та інші наймогутніші артефакти! — Мендрейк коротко засичав крізь зуби. — Йому не варто цього робити, Пайпер. Ці артефакти треба негайно застосувати!

— Так, сер. Це теж від пана Деверо… — вона подала чарівникові невеличку бандероль.

Той похмуро зиркнув на пакунок:

— Ще одна тога?

— Маска, сер. Для сьогоднішньої вечірки.

Обурено скрикнувши, Мендрейк показав на конверт, що лежав на поличці:

— Запрошення я вже одержав! Просто не віриться, Пайпер: нам загрожує поразка у війні, імперія за крок від загибелі, а наш прем’єр-міністр тільки й думає, що про п’єси та вечірки! Гаразд. Покладіть це до інших документів. Я візьму цю маску з собою… Плакати ніби непогані, — він повернув дівчині папери. — Тільки не дуже дотепні… — трохи поміркувавши, він нарешті кивнув. — У вас є ручка? Спробуйте так: «За Свободу і Британську Думку!» Це нічого не означає, але звучить гарно.

Панна Пайпер замислилась:

— Так, це досить переконливо, сер.

— От і чудово. Виходить, простолюд це проковтне, — він підвівся, витер серветкою губи й кинув її на тацю. — Тепер, мабуть, час поглянути, як там упоралися демони… Ні, ні, Пайпер, лише після вас.

* * *

Якщо панна Пайпер дивилася на свого начальника з неабияким захопленням, то в цьому вона була аж ніяк не єдина серед світських дам. Джон Мендрейк був привабливий молодик, і до того ж його огортав аромат влади — солодкий і п’янкий, мов вечірні пахощі жимолості. Зріст він мав середній, статуру — струнку, і діяв завжди швидко і впевнено. Його бліде, вузьке обличчя інтригувало всіх своєю загадковістю, поєднуючи надзвичайну юність — Мендрейкові було лише сімнадцять років — з досвідом і авторитетом. Очі в нього були темні, пильні й серйозні, а чоло поорали передчасні зморшки.

Його впевненість у власному розумі, яка раніше небезпечно випереджувала його навички, тепер підтримувалась умінням поводитись у товаристві. З рівними та нижчими він був незмінно чемний і ласкавий, хоч і тримався дещо відчужено — ніби в полоні якоїсь внутрішньої меланхолії. Порівняно з брутальними смаками та витівками його колег-міністрів ця стримана відчуженість видавалась витонченою, що огортало Мендрейка ще більшою таємничістю.

Своє чорняве волосся молодик підстригав по-військовому коротко — цю новацію він запровадив свідомо, на знак пошани до тих, хто нині на фронті. Цей задум мав успіх: шпигуни доповідали, що серед простолюду Мендрейк залишається найпопулярнішим чарівником. Через те багато хто наслідував його в зачісці, та й темні костюми — хоч і ненадовго — теж стали модні. Краваток він більше не носив: комір його сорочки залишався недбало розстебнутим.

Суперники вважали пана Мендрейка напрочуд — аж до небезпечного — обдарованим чарівником. Коли його призначили міністром інформації, вони зреагували відповідно. Та всі спроби замахів було успішно відбито: послані джини не повертались, пастки спрацьовували на тих, хто їх ставив, кайдани рвались чи розсихались. Урешті втомлений Мендрейк розіслав офіційний виклик усім своїм таємним ворогам, пропонуючи зійтися з ним у магічному герці. На виклик ніхто не відгукнувся, й це підвищило його авторитет іще більше.