Джонатан Страуд – Брама Птолемея (страница 2)

Аж тут несподівано хлопчик підхопився — й витяг кинджал із своїх грудей. Убивця розгублено заморгав.

— Він же не срібний, розумієш? — промовив хлопчина. — Ти помилився!

І підняв руку.

У кімнаті пролунав вибух. Із вікна посипались зелені іскри.

Хлопчик підскочив і жбурнув кинджал на ліжко. Поправив собі спідничку й струсив з рук клапті попелу. А потім гучно кахикнув.

Долинув легенький шурхіт. Золоте крісло з іншого боку кімнати хитнулось. Плащ, який висів на ньому, відлетів убік, і з-під крісла виліз ще один хлопчина — точнісінько такий самий, як перший, тільки захеканий і розкуйовджений через те, що стільки просидів у схованці.

Відсапуючи, він став над тілами вбивць. Тоді поглянув на стелю, де виднів чорний людський силует. Навіть цей силует, здавалося, не тямив себе з подиву.

Хлопчик перевів погляд на свого рішучого двійника, що дивився на нього через осяяну місяцем кімнату. І трохи глузливо віддав йому честь.

Птолемей відгорнув з очей пасмо чорного волосся і вклонився.

— Дякую, Рехіте, — сказав він.

1

Часи змінюються.

Колись я не знав собі рівних. Я міг кружляти небом на клаптику хмарини — і здіймати за собою бурі пилу. Я міг проходити крізь гори, зводити замки на скляних стовпах, одним подихом валити ліси. Я вирізьблював храми з земних кісток і водив у бій війська проти легіонів мерців — так, що потім співці з десятків країн складали на мою честь пісні, а літописці з десятків століть записували мої подвиги… Так! Я був Бартімеус — швидкий, наче гепард, могутній, наче бойовий слон, смертоносний, наче отруйна змія в стрибку!

Але то було давно.

А тепер… Тепер я лежав посередині нічної вулиці — й поволі плющився. Чому? Бо на мені лежала перекинута будівля. Її вага гнітила мене. М’язи напружувались, жили розривались, і хоч як я силкувався, та зрушити її з місця не міг.

Правду кажучи, нічого ганебного в тому, щоб намагатися зіпхнути з себе перекинуту будівлю, немає. Я вже потрапляв у такі халепи — це частина моєї роботи![7] Проте якщо будівля гарна й велична, це все ж таки не так принизливо. А цього разу огидна споруда, яку зірвали з фундаменту й скинули на мене з величезної висоти, не відзначалась ні красою, ні величчю. То не була ні стіна храму, ні гранітний обеліск, ні навіть мармуровий дах імператорського палацу.

Ні. Будівля, під якою я безпорадно борсався на землі, наче метелик на шпильці в колекціонера, була зведена в двадцятому столітті — і до того ж мала вельми специфічне призначення.

Гаразд, зізнаюсь вам: то була громадська вбиральня. Досить чиста й простора, але все одно — вбиральня. Добре, що мені тоді не трапився жоден співець чи літописець!

Виправдатись я міг хіба тим, що згадана вбиральня мала бетонні стіни й міцну залізну покрівлю, жорстока аура якої послаблювала моє й так уже знесилене тіло. До того ж усередині — безперечно! — були всілякі рури, бачки й нівроку важкенькі крани, що теж додавало ваги. Та все одно для джина мого рівня — ганьба, коли його придавлять отакою спорудою. Ця ганьба, щиро кажучи, гнітила мене більше, ніж вага самої будівлі.

Вода з розчавлених і поламаних рур струменіла на мене згори й понуро текла до рівчака. Лише моя голова стриміла з-під однієї бетонної стіни, тоді як тіло цілком перебувало в пастці[8].

Це все — про невигоди мого становища. Одначе була й вигода: я більше не міг брати участі у битві, яка тривала на вулиці передмістя.

Битва була нівроку скромненька — особливо на першому рівні — навіть не було майже нічого видно. Світло у вікнах згасло, ліхтарні стовпи поскручувались у вузли; надворі було темно, хоч в око стрель. У небі холодно сяяли поодинокі зірки. Зо два рази спалахнули якісь невиразні синьо-зелені вогні — наче вибухи далеко під водою.

На другому рівні було спекотніше: там дві ворожі пташині зграї кружляли й кидались одна на одну, шалено воюючи крилами, дзьобами, кігтями й хвостами. Така зухвала поведінка не пасувала б навіть чайкам чи іншому простому птаству; а те, що це були орли, вражало ще дужче.

На вищих рівнях пташині подоби зникали — там було видно справжні обличчя бойових джинів[9]. Якщо дивитися з цієї точки зору, нічне небо було просто-таки переповнене стрімкими силуетами, спотвореними обрисами й лиховісними тінями.

Правил чесної гри не дотримувався ніхто. Я бачив, як один джин ударив суперника в черево гострим коліном — і той перевертом полетів за димар, щоб оговтатись. Яка ганьба! Якби я був серед них, то нізащо не вчинив би такого[10].

Однак мене серед них не було: мене вивели з ладу.

Ще сяк-так, якби то був африт чи марид. Це я пережив би. Ба ні! Правду кажучи, мені завдала удару звичайнісінька джинія третього рівня, з якої я за звичайних обставин міг би скрутити цигарку й викурити по обіді. Звідти, де я лежав, мені її досі було видно: витончену жіночу постать хіба що псували свиняче рило й довга кочерга, яку вона стискала в своїх ратицях. Джинія стояла на поштовій скриньці й орудувала своєю кочергою так спритно, що урядові сили (до яких я формально належав) задкували від неї на всі боки. Могутня бабега! Судячи з її кімоно, раніше їй доводилось працювати в Японії. Щиро кажучи, її простакуватий вигляд збив мене з пантелику, тож я наблизився до неї без Щита. Але не встиг я отямитись, як пролунало гучне рохкання, щось свиснуло в повітрі і — ляп! — убиральня пригасла мене до землі, а я був надто втомлений, щоб вибратися з-під неї.

Проте поволі мої спільники брали верх. Ого! Ось з’явився могутній Кормокодран — дорогою він ухопив ліхтарний стовп і тепер вимахував ним, мов лозиною; ось промчав Годж, розсипаючи цілу зливу отруєних стріл. Ворожі лави рідшали, а вцілілі духи набували дедалі жалюгіднішої подоби. Я побачив кілька великих комах, що відчайдушно дзижчали й борсалися; зо два клапті туману, що шалено звивалися; двох чи трьох пацюків, які бігли навтікача. Тільки джинія-свиня вперто не міняла своєї подобизни. Мої колеги рушили вперед. Один жук упав на землю, залишивши по собі спіральну хмаринку диму; один клапоть туману рознесло подвійним Вибухом. Ворог тікав; навіть свиня зрозуміла, що гра скінчилася. Вона витончено стрибнула на ґанок, перескочила перевертом на дах і зникла. Джини-переможці завзято кинулися в погоню.

На вулиці запала тиша. Повз мої вуха досі струменіла вода. Уся моя сутність — від маківки до п’ят — аж стугоніла з болю. Я скрушно зітхнув.

— Боже милий! — захихотів чийсь голос. — Красуня в біді!

Мушу зазначити, що я — на відміну від кентаврів та велетнів, які билися на моєму боці, — прибрав того вечора людську подобу. Я перетворився на дівчину — струнку, чорняву, відчайдушну. Ні, звичайно ж, достеменно я нікого не копіював.

Невідомий вийшов з-за рогу вбиральні й зупинився, щоб нагострити ніготь об уламок рури. Він не прагнув витонченості — тому як завжди, мав подобизну одноокого велетня з могутніми м’язами й довгим білявим волоссям, скрученим у химерну дівочу зачіску На ньому був брудно-синій халат, який вважали б огидним навіть у середньовічному рибальському селі.

— Бідолашна красуня не може звільнитись із пастки!

Циклоп уважно оглянув свій довгий ніготь, люто відкусив дрібними гострими зубами його кінчик — і заходився полірувати ніготь об нерівну стіну вбиральні.

— Може, допоможеш мені встати? — запитав я.

Циклоп оглянув порожню вулицю.

— Дивися, любонько, — відповів він, недбало спершись об стінку вбиральні; від цього вона стала тільки важчою. — Тут ночами тиняються всілякі лиходії. Джини, фоліоти… зухвалі біси… ще, може, скривдять тебе.

— Годі, Аскоболе! — гаркнув я. — Ти чудово знаєш, хто я такий!

Циклоп аж вирячив своє єдине, яскраво підфарбоване око.

— Бартімеус?! — здивовано вигукнув він. — Це неможливо! Невже великий Бартімеус потрапив до такої дурної пастки? Ні, ти, напевно, біс або мулер, що наважився вдавати його голос… Ні, ні, я помиляюсь! Це справді ти! — Він вражено підняв брову. — Неймовірно! Тільки подумати, до чого дійшов славетний Бартімеус! Господар буде дуже невдоволений…

Я зібрав останні крихти своїх гордощів:

— Усі господарі — явище тимчасове. І їхні покарання — так само. Я просто чекаю на свій час!

— Авжеж, авжеж! — Аскобол змахнув своїми мавпячими ручиськами. — Чудово сказано, Бартімеусе! Навіть у такому безнадійному становищі ти не втрачаєш надії! Дарма, що твої найкращі дні минули, що ти тепер — не дужчий за якийсь болотяний вогник![11] Дарма, що завтра тобі доведеться підмітати хазяйську спальню — замість того, щоб вільно ширяти в повітрі. Ти — взірець для нас усіх!

Я усміхнувся, вишкіривши білі зуби:

— Аскоболе! Занепав не я, а мої супротивники. Я бився з Фекварлом Спартанським, з Тлалоком Толланським, з хитромудрим Чу Калахарійським — від наших боїв тріскалася земля і ріки повертали назад. І я вижив! А хто мої теперішні вороги? Кульгавий циклоп у халатику? Коли я звідси виберусь, то, гадаю, що ця нова ворожнеча довго не триватиме.

Циклоп позадкував, наче вжалений.

— Які жорстокі погрози! Сором та й годі. Ми ж із тобою — спільники? Безперечно, ти мав вагомі причини ховатись від бою під цим клозетом. Як чемний джин, я тебе ні про що не питатиму, хоч мені здається, що твоя звична люб’язність тобі зраджує.

— Двох років служби не переживе ніяка люб’язність! — відповів я. — Я розлючений і зморений, моя сутність нестерпно щемить, а я не можу навіть почухатись. Це робить мене небезпечним — і ти скоро в цьому переконаєшся. Востаннє прошу тебе, Аскоболе: прибери з мене цю штукенцію!