Джонатан Страуд – Брама Птолемея (страница 36)
Сказавши це, хлопчина підхопивсь, і Кіті через секунду зробила те саме. Tепep вони стояли в протилежних пентаклях, вирячившись одне на одного. Кіті прикусила губу. Її кидало то в жар, то в холод. Усе тривало зовсім не так, як вона сподівалася: Бартімеус відмовився від її пропозиції — й відразу кинув їй виклик. Такого вона не передбачала. Що ж тепер робити? Якщо вона зруйнує закляття, покинувши пентакль, Бартімеус зникне — ще й перед тим, диви, знищить її. Жодна стійкість до магії не завадить джинові роздерти її на шматки. Від самої думки про це Кіті пробіг мороз поза шкірою.
Вона поглянула в обличчя давно померлого хлопчини. Він усміхнувся їй — нібито дружньо, хоч його погляд залишався жорстоким і насмішкуватим.
— Ну? — запитав він. — То й що?
— Ти сам щойно сказав, — хрипко відповіла дівчина, — що ти зробиш зі мною, якщо я вийду з-під захисту. Ти сказав, що вмить накинешся на мене.
Усмішка трохи згасла:
— Ой, не звертай уваги! Я просто дражнив тебе. Ти ж не віриш усьому, що каже тобі старий Бартімеус? Ти ж знаєш, як я люблю жартувати!
Кіті нічого не відповіла.
— Ну-бо, — провадив хлопчина, — я нічого тобі не зроблю. Опинись у моїй владі хоч на мить — це здивує тебе. Довірся мені!
Кіті облизала сухим язиком нижню губу. Хлопчина всміхнувся ще ширше — з таким зусиллям, що все його обличчя розтяглось і напружилось. Кіті потупила очі, поглянула на крейдяні лінії на підлозі, на свою ногу, тоді знову на лінії…
— Це твій квиток, — мовив хлопчина.
Кіті зненацька помітила, що вона не дихає, й голосно відсапнула.
— Ні, — сказала вона. — Ні. Це нічого не дасть.
Темні очі дивились просто на неї. Рот хлопчини стягся в тоненьку нитку.
— Гаразд, — сумно промовив джин. — Я, правду кажучи, не дуже й сподівався.
— Тут річ не в довірі, — збрехала Кіті. — Ти просто зник би, і все. Ти ж не можеш залишатися на Землі, якщо тебе не стримує сила закляття, а мені забракло б сили викликати тебе вдруге. Річ у тім, — відчайдушно провадила вона, — що якби ви, джини, об’єдналися зі мною, ми змогли б скинути чарівників — і завадити їм знову викликати вас. А якби ми подолали їх, вас більше ніхто ніколи не викликав би.
Джин пирхнув:
— Мені нема часу на фантазії, Кіті. Прислухайся сама до себе: ти ж не віриш жодному власному слову. Гаразд, якщо це все, то відпусти мене.
Кіті спалахнула шаленим гнівом. Перед її очима спливли спогади останніх трьох років. Вона згадала, яких неймовірних зусиль їй це все коштувало. А тепер цей пихатий, недоумкуватий дух відкидає всі її думки — навіть не обміркувавши їх до ладу! Авжеж, дещо слід було б опрацювати ретельніше. Багато питань залишалися нерозв’язаними, але ж зрозуміло, що вони могли б діяти разом — і без цього не обійтися! Дівчині хотілося плакати, та вона вперто придушила це бажання — і тупнула ногою так, що підлога аж затремтіла.
— Он як! — гаркнула вона. — Виходить, цей дурний єгипетський хлопчисько був для тебе кращий?!
Її слова були повні люті й гіркоти, і зневага до цього демона розпливалася в її душі, наче жовч.
Джин навіть не обернувся до неї. Місячне світло осявало його голу спину та руки-тростинки.
— Ну, насамперед, він вирушив зі мною до Іншого Світу.
Кіті не відразу прожебоніла:
— Та це ж…
— Це цілком можливо. Просто цього ніхто не робить.
— Не можу повірити!
— То й не треба. А Птолемей повірив. Йому я теж кинув виклик, щоб випробувати його довіру. І він винайшов Браму Птолемея. Пройшов крізь чотири стихії, щоб розшукати мене. І заплатив за це свою ціну — як я й передбачав. А потім… ну, якби
Вона дивилася йому в спину й мовчала. Нарешті хлопчина обернувся. Його обличчя ховалося в тіні.
— Того, що зробив Птолемей, не робив ніхто, — тихо промовив він. — Я більше не вимагав би цього ні від кого. Навіть від тебе.
— Це вбило його? — запитала Кіті.
— Ні… — зітхнув хлопчина.
— Тоді якою ціною…
— Моя сутність нині
— Зараз відпущу… Та мені здається, що ми могли б ще трохи поговорити. Якщо того, що зробив Птолемей, не робив ще ніхто, це не означає, що цього ніхто не зможе зробити в майбутньому. Може, просто ніхто до ладу не знає, що це за Брама?
Хлопчина реготнув:
— Усі пречудово це знають. Птолемей написав про свою подорож, і частина його нотаток уціліла. Він, як і ти, говорив чимало дурниць про довіру між чарівниками й джинами. Сподівався, що й інші наслідуватимуть його приклад, зважаться на той самий ризик. І справді, відтоді дехто намагався зробити те саме — більше з жадоби влади й багатства, ніж із відданості його ідеалам. їм це добра не принесло.
— Чому?
Хлопець мовчки відвернувся.
— Гаразд, мовчи собі! — вигукнула Кіті. — Мені байдуже! Я й сама прочитаю Птолемеєві нотатки!
— О, ти вже й давньогрецьку вивчила? — хлопець засміявся. — Не переймайся, Кіті. Птолемей давно помер, а сучасний світ похмуріший і складніший. Ти нічого не зможеш зробити. Турбуйся краще про себе й намагайся вижити. Так, як я, — він тицьнув собі пальцем у груди. — Я теж намагаюся… Мендрейк щойно мало не вбив мене.
Кіті скрушно зітхнула. Унизу, в захаращеному книжками закутку своєї ветхої вілли, спав пан Баттон. Він сподівається, що вранці вона прокинеться бадьора й весела — і помчить по нові книжки для нього. А ввечері вона знову повернеться до «Жаби» — допомагати лагодити стойку, розносити напої байдужому простолюдові… Тепер, коли її таємний план було зруйновано, це життя здавалось Кіті нестерпним.
— Не треба мені твоїх порад, — хрипко промовила вона. — Нічого не треба.
Хлопчина поглянув на неї:
— Пробач, якщо я трохи обдурив тебе. Я ж мусив відкрити тобі очі. Гадаю, що…
Кіті заплющила очі й вимовила закляття — спочатку трохи боязко, а потім хутко: вона раптово відчула новий приплив гніву, тож їй схотілося мерщій позбутись цього всього, покінчити з цим.
Легенький вихор обвіяв дівчині обличчя, сморід диму від свічок залоскотав ніздрі. Демонів голос ущух. Кіті не було потреби розплющувати очі, щоб переконатися, що він зник, забравши з собою всі три роки її сподівань та мрій.
16
На півдорозі додому від Квентіна Мейкпіса Джон Мендрейк віддав різкий наказ. Шофер вислухав, відсалютував і розвернувся просто посеред вулиці. Вони щодуху помчали до Чізвіка.
Було вже поночі. Вікна заїзду «Жаба» були темні й завішені, двері — взяті на защіпку. На ґанку висіло недбало надряпане оголошення:
Мендрейк кілька разів постукав, проте з заїзду ніхто не вийшов. Над похмурою, сірою Темзою гуляв поривчастий вітер, на мілині морські чайки билися через недоїдки. Червона куля-шпигун у дворі моргнула, коли Мендрейк подався назад. Понуро глянувши на кулю, він вирушив назад до центру Лондона.
З Кіті Джонс, власне, можна було й почекати. А от із Бартімеусом — в жодному разі.
* * *
Усі демони — брехуни. Це незаперечний факт. Отож, правду кажучи, Мендрейкові не слід було так засмучуватись через те, що його раб не був винятком з цього правила. Та коли він виявив, що Бартімеус приховав від нього правду про Кіті Джонс, це його неабияк вразило.
Чому? Почасти — через той образ давно померлої Кіті, який Мендрейк створив у власній уяві. Три роки її обличчя, яскраво висвітлене подивом і почуттям провини, спливало в його пам’яті. Вона була його смертельним ворогом — і водночас пожертвувала заради нього своїм життям. Цього вчинку Мендрейк не міг зрозуміти, проте його незвичайність — укупі з юністю, відвагою й шаленим викликом в очах дівчини, — надавала спогадам гіркого співчуття і змушувала серце болісно тьохкати. Ця дівчина — небезпечний член Спротиву, за яким він так довго полював, — десь у тихих, таємних закутках його душі перетворилась на щось чисте й дороге, на прекрасний докір, символ, жаль… Одне слово, на силу уявних речей, вельми далеких від справжньої живої дівчини.
Та якщо вона жива?.. Мендрейк відчув напад болю. Таємне святилище його душі раптово зруйнувалось, і юнака знов огорнули бентежні спогади про брудне, заплутане минуле, хвилі гніву й недовіри. Кіті Джонс уже не була потаємним образом у його душі: вона повернулась у світ. Мендрейк почувався майже знедоленим.
І до того ж Бартімеус збрехав йому.
Важко було визначити, які причини змусили джина збрехати. Проте сама звістка про його брехню надійшла якнайневчасніше: Мендрейк щойно ризикнув своєю кар’єрою задля того, щоб урятувати життя слузі. Його очі аж палали, він задихався від думки про власну дурість.
* * *
Опівночі, в порожньому кабінеті, Мендрейк виголосив закляття виклику. Відтоді, як він відпустив жабеня, минула доба; він не знав, чи встигла зцілитись як слід Бартімеусова сутність. Проте чарівникові було байдуже. Він стояв, випроставшись і заціпенівши, невпинно тарабанячи пальцями по столу. І чекав.