Джонатан Страуд – Брама Птолемея (страница 35)

— Годі, — сказав хлопчина. — Чого ж ти хочеш від мене?

Тепер, коли її здогад підтвердився, Кіті виявила, що її сприйняття демонової подоби цілком змінилося. Дивно й тривожно було усвідомлювати, що вона бачить перед собою справжнього хлопчика, який помер зо дві тисячі років тому. Раніше вона вважала цю подобу лише машкарою, однією з багатьох ілюзій. Однак тепер, досі розуміючи, що це лише машкара, вона мимоволі відчувала поряд дух когось давнього. В тому, що демон відтворює риси хлопчика якнайточніше, Кіті не мала сумніву: вона вперше звернула увагу на дві родимки на тоненькій смаглявій шиї, на невеличкий блідий шрам на підборідді, на випнуті кісточки на ліктях дитячих рук. Така увага до подробиць могла бути викликана лише одним — справжньою відданістю, а може, навіть любов’ю.

Розуміння цього додало Кіті впевненості.

— Гаразд, — сказала вона. — зараз я все поясню тобі. Тільки спочатку повторю ще раз: я не збираюсь тебе поневолювати. Хай там що кажи, я відпущу тебе.

— Красно дякую за ласку, — відповів хлопчина.

— Я хочу тільки одного: щоб ти уважно мене вислухав.

— Ну, якщо ти нарешті поясниш усе до ладу, я спробую тебе вислухати, — Джин згорнув руки на грудях. — Мушу сказати, що одна річ тут свідчить на твою користь, — замислено додав він. — За всі століття мого рабства жоден — жоден! — чарівник не цікавився моєю подобою так, щоб розпитувати про неї. Навіщо? Я ж демон — а отже, підступний і ворожий. Я тільки й хочу, що спокусити когось чи зробити шкоду. Вони всі бояться мене й турбуються лише про себе, а отже, ніколи не цікавляться мною самим. А ти зацікавилась. Ти спробувала щось довідатись про мене. Навряд чи це було розумно — ти ж лише людина, — та все ж таки ти попрацювала як слід. Отож, — він махнув рукою, — кажи!

— Гаразд, — Кіті зручніше вмостилася в колі. — Не знаю, чи помітив ти, чи ні, та останнім часом справи в Лондоні йдуть на гірше. Чарівники помалу втрачають владу. Простолюд відправляють на війну, торгівля занепадає. Народ убожіє, а це призводить до невдоволення — в кількох містах уже почалися заколоти. І всі обурюються через… через демонів.

— Як я й передбачав — тоді, коли ми з тобою розмовляли востаннє, — відповів джин. — Люди починають помічати духів — і виявляють у собі стійкість до магії. Тільки-но вони зрозуміють, на що здатні, як почнуть давати здачі.

Кіті кивнула:

— Чарівники теж дають їм здачі. Поліція лютує, всюди насильство, людей заарештовують, висилають — навіть гірше…

— Так, це трапляється, — підтвердив хлопчина.

— Гадаю, що чарівники підуть на все, аби лише зберегти владу, — провадила Кіті. — Зараз серед простолюду з’явилося чимало таємних товариств, однак усі вони слабкі й розрізнені. Ні в кого немає достатніх сил, щоб протистояти урядові.

— Це ще прийде, — мовив джин. — Свого часу.

— Скільки ж часу на це знадобиться? Ось у чому річ!

— Тобі треба точно чи приблизно? — хлопчина схилив набік голову й замислився. — Гадаю, ще двох поколінь вистачить. Скажімо, років з п’ятдесят. За цей час людей з уродженою стійкістю буде достатньо для успішного повстання. П’ятдесят років — термін непоганий. Якщо пощастить, ти ще побачиш, як це все станеться, коли саме вже будеш лагідною бабусею з опецьками-онучатами на колінах… Хоча насправді, — він підняв руку, змусивши обурену Кіті замовкнути, — я помилився. Помилився в розрахунку.

— Чудово!

— Ти ніколи не станеш лагідною бабусею. Краще буде сказати — самотньою старою відьмою.

Кіті грюкнула кулаком по підлозі:

— П’ятдесят років — це забагато! Хтозна, що чарівники ще вигадають до того часу? Мине ціле моє життя! Я, напевно, вже помру, коли відбудеться революція!

— Твоя правда, — підтвердив хлопчина. — Зате я ще житиму — і все побачу. Я буду такий самий, як тепер.

— Еге ж, — буркнула Кіті. —Тобі щастить!

— Ти так гадаєш? — хлопчик оглянув себе. Він сидів прямо, старанно підібгавши ноги, як єгипетський писар. — Відтоді, як помер Птолемей, минуло дві тисячі сто двадцять дев’ять років, — додав він. — Йому було чотирнадцять. Відтоді піднеслись і зруйнувались вісім світових імперій, а я досі прибираю його подобу. Як ти гадаєш, кому з нас щастить?

Кіті мовчала. Аж нарешті вона запитала:

— А навіщо ти це робиш? Тобто прибираєш його подобу?

— Бо я обіцяв це сам собі, — відповів джин. — Я показую йому, який він був. До того, як змінився.

— Я думала, що він так і не виріс, — зауважила Кіті.

— Твоя правда. Він так і не виріс.

Кіті вже хотіла була щось запитати, однак мовчки хитнула головою.

— Повернімося до нашої теми, — рішуче сказала вона. — Я не можу дозволити собі чекати й дивитись, як чарівники коять зло. Життя надто коротке. Діяти треба зараз. Але ми — народ, простолюд — не можемо самі повалити уряд. Нам потрібна допомога.

Хлопчина стенув плечима:

— Можливо.

— Отже, моя ідея — чи то пропозиція — полягає в тому, що джини та інші духи повинні допомогти нам. — Кіті випросталась, чекаючи на відповідь.

Хлопчина вирячився на неї:

— Що? Ану, скажи ще раз!

— Ви повинні допомогти нам. Врешті-решт, ти щойно сам сказав: усі ми тут жертви — і джини, й простолюд. Чарівники однаково панують над нами — чи то духами, чи то людьми. Отож нам треба об’єднатись і скинути їх.

Обличчя хлопця скам’яніло:

— Отак узяти й об’єднатись?

— Ні, звичайно, це буде непросто. Але ж повинен бути спосіб! Скажімо, якщо простолюдини — такі, як я, — можуть викликати таких могутніх джинів, як ти, то чому нам не можна разом виступити проти уряду? Це все слід обдумати до ладу — й залучити до нього якомога більше де… духів, зате на нашому боці буде така перевага, як несподіванка! А коли ми будемо на рівних, то нам буде набагато простіше битися. Серед нас не буде ні рабів, ні господарів. Між нами не буде причин до ворожнечі — лише спокійне співробітництво. Нас не зупинить ніхто!

Дівчина знову подалася вперед, її очі запалали. Хлопчину ніби теж захопило її завзяття: тривалий час він мовчав. Аж нарешті заговорив:

— Ти божевільна. Чудове волосся, чудовий одяг, але — цілком божевільна.

Кіті розчаровано стенула плечима:

— Ти лише послухай…

— За всі ці роки у мене було чимало божевільних господарів, — провадив хлопчина. — Я бачив бузувірів, що сідали на терня; бачив мертвооких імператорів, що безрадісно нищили натовпи людей; бачив скупарів, що жадали золотих гір… Безліч бовдурів, які мордували й себе, й інших. Ви — досить неприємні й потворні істоти. Мушу сказати, Кіті, що твоє божевілля менш шкідливе, ніж у більшості інших, однак воно знищить тебе — та й мене теж, якщо я не буду обачним. Скажу це тобі щиро. Те, що ти пропонуєш, смішне й недолуге з тисячі причин, і якби я схотів перелічити їх усі, ми просиділи б тут до того часу, коли Британська імперія нарешті зруйнувалася б сама собою. Отож дозволь мені назвати лише дві з-поміж цих причин. Насамперед жоден джин, жоден африт, жоден марид-руйнівник, жодна комашка, яка тільки й уміє, що жалити, ніколи й нізащо не «об’єднається», — ти, здається, так це назвала? — з людьми. Об’єднатись... Ти диви! Як ти уявляєш це об’єднання? Ми надягнемо однакові пов’язки — й вирушимо пліч-о-пліч у бій?! — хлопчина хрипко, неприємно зареготав. — Ні! Ми надто багато страждали через людей, щоб будь-коли діяти спільно з ними!

— Брехня! — вигукнула Кіті. — Ще раз питаю тебе: а як щодо вас із Птолемеєм?

— Він був єдиний у світі! — хлопчина стиснув кулаки. — Винятковий! Не смій приплутувати його до цієї справи!

— Але ж він заперечує все, що ти кажеш! — не здавалася Кіті. — Звичайно, більшість демонів буде важко переконати, але…

— Важко?! Ні, просто неможливо!

— Так само ти казав про те, що я не можу викликати тебе сама. Але ж змогла!

— Це тут зовсім ні до чого. Дозволь, я дещо поясню тобі. Ось я тут сидів, балакав з тобою — гарненько, як і личить слухняному джинові, — і увесь цей час, мов шуліка, стежив за тобою: чи не висунеш ти хоч кінчик пальця за межі кола. Якби ти зробила це, я вмить накинувся б на тебе — й ти зрозуміла б, як джини насправді ставляться до людей. Будь певна!

— Та невже? — пирхнула Кіті. — Ти ж натомість сам випхав пальця за межі кола — аж спідничку свою подер. До цього, власне, й зводяться твої останні кілька тисяч років. Сам-один ти нічого не зробиш, приятелю!

— Он як?! — хлопчина з люті почервонів. — Гаразд, переходьмо до другої причини, з якої увесь твій план — Звичайнісінька бридня! Навіть якби я схотів допомогти тобі, якби ще сотня джинів — майже так само могутніх, як я, — погодилися б зі мною й стали на бік безголових людців, ми не змогли б нічого зробити. Бо єдиний спосіб для нас прибути на Землю — це виклик. А виклик — це означає втрату волі. Це означає муки! Це означає підкорення господареві! Ні, рівності в цьому рівнянні немає!

— Дурниці,—відповіла Кіті. — Не все повинно бути саме так.

— Звичайно ж, саме так! А як інакше? Будь-який виклик поневолює нас — так він і діє! Невже ви шукатимете способу спустити нас із повідка — з нашою силою? Невже ви підете на те, щоб повернути нам волю?

— Так, — уперто відповіла Кіті. — Якщо це знадобиться.

— Ви цього не зробите! Нізащо!

— Зробимо. Якщо між нами буде довіра, то зробимо.

— Справді? Ану, доведи це просто зараз. Вийди зі свого кола.

— Що?!

— Ти чула мене. Переступи через ці лінії. Так, через оці самісінькі. Ти кажеш про довіру — випробуймо її в ділі. Опинися хоч на мить у моїй владі. Цікаво, чи наважишся ти виконати те, про що базікаєш!