Джонатан Страуд – Брама Птолемея (страница 38)

— Невже ви думаєте, — ущипливо поцікавилась вона, — що я кинуся розповідати будь-кому, що колись бачила вас — великого Джона Мендрейка, нашого любого міністра інформації, — завислим у повітрі догори сідницями? Що я чула, як ви кричали з болю, коли жорстокі люди били вас? Ви гадаєте, що я розповідатиму про це? Ви справді так думаєте?

— Ні! Не про це! Я мав на увазі своє ім’я…

— Ось що! — вона коротко, сухо реготнула. — Може, це вас і здивує, але в мене є багато важливіших справ. Так, навіть у мене — з моєю дурною, нікчемною роботою — немає великого бажання зраджувати дітей, з якими я колись працювала, — хай там ким вони стали тепер. Вашого справжнього імені, пане Мендрейку, від мене ніхто не дізнається. А тепер мені пора. Я спізнююсь на роботу.

Вона обернулась і попрямувала геть. Він прикусив губу. Гнів у його душі змішався з відчаєм.

— Ви не так мене зрозуміли! — вигукнув він. — Я прийшов сюди не для того, щоб вихвалятися перед вами! Просто тоді я не встиг подякувати вам…

Панна Лютієнс зупинилась, озирнулась через плече. На її обличчі вже не було й сліду гніву.

— Ні, я, здається, вас розумію, — відповіла вона. — І мені приємно це знати. Але ви помиляєтесь. Це хлопчик був мені вдячний, а ви — вже не той хлопчик. Ви не можете говорити за нього. У нас із вами немає нічого спільного.

— Я хотів сказати, що знаю, як ви намагались мене врятувати…

— Так, — відповіла вона. — І, на жаль, не врятувала. На все добре, пане Мендрейку.

І поспіхом подалася геть, із шурхотом ступаючи вогким листям.

17

Лише кілька годин — і знову виклик. Оце вже мені подобається! Звичайно ж, один-єдиний день без рабства пропав намарно…

Ану погляньмо… Спочатку Мендрейк, потім дівчина. А хто ж буде зараз? Після несподіваної появи Кіті в пентаклі я сподівався, що цього разу це виявиться поштар.

Ба ні, не пощастило! Це знову був мій любий господар, геть похмурий. До того ж у руці він тримав спис зі срібним вістрям.

Що ж, на його очевидні наміри я зреагував належним чином. Я змусив свою бідолашну натомлену сутність прибрати подобу воїна з головою левиці — на зразок тих, що билися в єгипетських війнах[57]. Шкіряний нагрудник, спідниця з бронзових смуг, ясно-кришталеві очі, ікла, що стримлять із чорних ясен. Чудово! Я з попередженням підняв лапу:

— Навіть не думай про це, шмаркачу!

— Мені потрібні відповіді, Бартімеусе! Відповіді! Інакше… бачиш цей спис? Я вгороджу його в твою горлянку перше, ніж зі мною буде покінчено!

Слова сипались із його скривлених вуст. Очі в нього вирячились, як у риби. Він, здавалося, був трохи засмучений.

— Ти?! Ти й вістря його не знайдеш, поки сам на нього не сядеш! — відповів я лагідним, оксамитовим голосом. — Ти диви, побережися! Я й сам не без зброї.

З моєї м’якої лапи висунувся кіготь — кривий, наче півмісяць. Я ліниво крутнув ним, щоб він блиснув при світлі.

Мендрейк огидно посміхнувся:

— Це твої звичайні штучки, еге ж? Два дні тому ти й говорити не міг — не те, що битися. Ладен закластись: якщо я зараз шпигну тебе цим срібним вістрям, тобі буде непереливки. І обернути його проти мене ти теж не зможеш![58]

— Ти певен? — левиця витяглась на увесь зріст, упершись кошлатими вухами в стелю. — Це лише гучні слова, друже. Спробуй-но, доведи це ділом!

Він гаркнув і незграбно тицьнув у мій бік списом. Левиця побокувала й спробувала вчепитись кігтями в ратище. Видовище було жалюгідне: обидва ми схибили на добрячу милю.

— Оце, по-твоєму, удар? — пирхнула левиця, тупцяючи на місці. —Ти наче сліпий горобець, що намагається вхопити хробака!

— Ти був не кращий!

Чарівник походжав туди-сюди всередині свого пентакля, нахилявся, підскакував, тицяв списом на всі боки. Засапаний, задиханий, він демонстрував спритність людини, якій навіть м’ясо за обідом ріжуть слуги.

— Агов! — гукнув я. — Я тут, попереду!

— Відповідай, Бартімеусе! — скрикнув він знову. — Кажи мені правду! Не бреши й не викручуйся! Хто викликав тебе?!

Цього я й сподівався. Проте не міг сказати йому, що Кіті досі жива. Вона, звичайно, помиляється, та все ж таки зі мною повелася чесно. Левиця розгубилася[59].

— Хто тобі сказав, ніби мене хтось викликав?

— Я знаю це! Не заперечуй! Я викликав тебе цієї ночі, а ти не відповідав! Хто це був? З яким чарівником ти зустрічався?

— Та заспокойся вже. То була коротка зустріч. Нічого серйозного. Все це вже минулося.

— Нічого серйозного?! — він знову вдарив списом: цього разу вістря застрягло в підлозі. — Гадаєш, я в це повірю?!

— Не хвилюйся, пане ревнивцю. Не влаштовуй сцен.

— Хто це був? Чоловік чи жінка?

Я спробував його заспокоїти:

— Послухай-но! Я знаю, чого ти боїшся. Я цього не робив, Ти задоволений?

— Ні! Ти гадаєш, ніби я повірю хоч одному твоєму слову?

Це вже було занадто. Левиця вирішила вдатися до відвертого зухвальства[60]:

— Гаразд. Тоді повір, що це — не твоє діло. Я тобі нічим не зобов’язаний!

Хлопчина так розлютився, що ладен був вискочити зі свого костюма. Звичайно ж, я розумів, чого він боявся: щоб я не виказав комусь його справжнього імені.

— Слухай-но, синку, — сказав я. — Я ніколи не розповідаю одному своєму господареві про інших — якщо цього не вимагають мої власні інтереси. Отож не сподівайся, що я розповім тобі про той нічний виклик. І твого жалюгідного справжнього імені я теж нікому не виказував — з тієї-таки причини. Навіщо воно мені? Для мене воно нічого не важить. А якщо вже ти боїшся, що я відкрию комусь твої дитячі таємниці, на це є дуже простий спосіб. Відпусти мене й квит! Але ж ні — ти не можеш цього зробити. Ти просто, гадаю, не хочеш зректися свого минулого! Ось чому ти тримаєш мене напохваті — навіть такого немічного! Щоб чіплятися за того Натаніеля, яким ти був колись. Так само, як і за великого, бридкого Джона Мендрейка, яким ти став тепер.

Чарівник не відповів нічого — лише зирив на мене порожніми, вогненними очима. Я його не звинувачував. Правду кажучи, я й сам трохи здивувався. Не знаю, звідки беруться ці несподівані осяйні думки. Та боюся, що він мене розчув не до ладу. Вигляд у нього був якийсь кепський.

Ми перебували в його кабінеті. Надворі, здається, вечоріло. Всюди було порозкидано папери, на столі стояла незаймана тарілка з їжею. В повітрі пахтіло чимось квасним, тяжким, що свідчило про те, що господар тривалий час не мився. І справді, згаданий господар зараз не відзначався своєю звичною акуратністю. Обличчя в нього набрякло, очі були червоні й шалені, розстебнута — на мій превеликий подив — сорочка висіла пузирем. Усе це аж ніяк не пасувало його вдачі: зазвичай Мендрейк був дуже вимогливий до себе. А зараз усе його самовладання кудись поділося.

Що ж, цей бідолашний юнак такий вразливий! Треба з ним поводитись лагідніше…

— Чого ти такий розтріпаний? — пирхнув я. — Розтріпаний і розгублений! Що сталося? Ти раптом усвідомив, до чого докотився? Навряд чи це лише через те, що мене викликав хтось інший!

Хлопчина подивився в кришталеві очі левиці.

— Ні, — поволі відповів він. — У мене є чимало причин для смутку. А найголовніша — ти.

— Я?! — здається, я рано оплакував свою неміч. Старий джин ще може постояти за себе… Я виструнчився. — І в чому ж тут річ?

— Ну… — він устромив спис у підлогу, мало не зачепивши собі ногу вістрям. — Зараз я перелічу, якщо ти досі не здогадався. По-перше, за останню добу в Лондоні спалахнула низка серйозних заворушень. Простолюд завдав чарівникам серйозних збитків. Відбулися бійки, нещасні випадки. На вулицях і досі безлад. Цього ранку Деверо запровадив надзвичайний стан. Вайтгол оточений військами. Підвалини імперії руйнуються.

— Еге ж, деньок тобі випав невеселий, — підтакнув я. — А я тут до чого?

Мендрейк кахикнув:

— Усе почалося з жабеняти, яке дві ночі тому влаштувало шарварок у Сент-Джеймс-парку. Завдяки йому серед натовпу вирвався на волю небезпечний джин. Саме цей випадок і спричинив заворушення.

Левиця заперечливо гаркнула:

— Це вже не моя провина! Я лише намагався виконати твій наказ — до того ж у геть знесиленому стані. Я добився успіху за якнайважчих обставин! Стривай, не смійся, — мені мороз іде поза шкірою!

Юнак закинув голову й засміявся глухим, гавкучим сміхом, що нагадував радше крик гієни:

— Добився успіху?! Отак ти це називаєш?! Та мало не здох під моїми ногами, неспроможний вимовити жодного слова, коли я чекав на твою доповідь! Та прилюдно виставив мене дурнем! Якщо це «успіх», то що ж тоді, по-твоєму, «невдача»?

— Я виставив тебе дурнем?! — ледве стримала регіт левиця. — Здоров був, друже! Тобі це чудово вдається й самому, без моєї допомоги. Що я такого зробив? Привернув увагу до твоєї жорстокості, до того, що ти мало не знищив мене? Якому ще чарівникові спаде на думку тримати в світі джина доти, доки йому бракуватиме сили вижити? Дивно, що ти не прикандичив мене зовсім!

Мендрейкові очі спалахнули.

— Цього вони від мене й хотіли! — вигукнув він. — Хотіли, щоб я вибив з тебе відомості — й залишив здихати. А я, дурний, врятував тебе! Відпустив! І залишився сам на сам з усім тим шарварком, який ти влаштував! І от тобі наслідок: тепер моїй кар’єрі — кінець. І моєму життю, напевно, — теж! Мої вороги об’єднуються проти мене. Завтра я мушу постати перед судом — і все через тебе!

Голос у нього тремтів, очі сльозилися. Бракувало хіба що сумного співу скрипок. Левиця-войовниця висолопила язик і видала непристойний звук.