Джонатан Страуд – Брама Птолемея (страница 40)

— А-а-а! Це безнадійно! Не слід було давати тобі цього завдання. Навіть Аскобол упорався б краще!

Це зачепило мене:

— Аскобол? Справді? То він, по-твоєму, зумів би з’ясувати й те, де Гопкінс живе?

— Що?!

— Він дав би тобі точну адресу еге ж? Тільки уяви: здоровенний незграбний циклоп в окулярах і пальті підкрадається до Дженкінса з найманцем у кав’ярні, замовляє чашечку кави й намагається підслухати… І все це непомітно!

— Гаразд, облишмо це… То ти знаєш, де живе Гопкінс? Де ж?

— У готелі «Амбасадор», — відповів я. — Ось. Малесенька дурничка, яку я встиг підхопити, перш ніж мене заганяли до останньої ложки мого життя…[62] Стривай, що це ти робиш?

Чарівник несподівано пожвавішав. Він обернувся до пентаклів, накреслених на підлозі, кахикнув і потер утомлені почервонілі очі.

— Це мій єдиний шанс, Бартімеусе, — сказав він. — Єдиний шанс, і я не обмину його. Завтра мої вороги знищать мене, якщо я не зможу надати їм нічого певного. А що може бути певнішим за пана Гопкінса в кайданках?

Розім’явши пальці, він заходився читати закляття. Холодний вітер хльоснув мене по ногах. Пролунало сумне виття. Правду кажучи, з таких витівок кепкували ще в Уруку — як із застарілих, що давно вже вийшли з моди[63]. Звичайно, що жодного сучасного чарівника цей галас не змусить покинути коло — хіба що він покотиться підлогою зі сміху. Я понуро хитнув головою. Зрозуміло, хто зараз з’явиться!

І справді, долинув грім, схожий на дзвін тріснутого обіднього гонга, і в сусідньому пентаклі виник білявий велетень. Він одразу вибухнув потоком стогону й скарг, на які господар не звернув ані найменшої уваги. Мене він не помітив. Я кілька хвилин чекав, поки він бідкався, стоячи навколішки, заламуючи руки й благаючи відпустити його, — а потім тихенько кахикнув:

— Може, дати тобі носовичок, Аскоболе? В мене вже ноги змокли!

Циклоп хутко підхопився. На його обличчі пломеніли сором і обурення:

— А він що тут робить, сер? Навряд чи я зможу працювати разом з ним!

— Не хвилюйся, — відповів я. — Я просто подивлюся, як тобі віддають наказ. А потім мене відпустять. Авжеж, «сер»?

Мендрейк не звертав уваги на нас обох. Він далі читав закляття, спрямовуючи їхню силу на інші пентаклі. Не забарилися нові дешеві витівки: ляскіт, спалахи, вереск, тупіт ніг, сморід зіпсованих яєць, пороху та болотного газу. Все скидалося на якусь дитячу вечірку — бракувало хіба що картонних ковпаків.

Ще через кілька секунд до нас приєднались інші члени Мендрейкової команди. Команда ця була досить-таки різноманітна. Насамперед — найгірший з них, Аскобол, що люто зирив на мене крізь свої патли. Далі — Кормокодран, похмурий тип третього рівня, геть позбавлений почуття гумору; він провів чимало часу в Ірландії — й тому полюбляв подобу людини-вепра з іклами й ратицями, пофарбованими яскраво-синьою вайдою. Наступною з’явилася Мвамба — джинія, що працювала в племені «абалуя» на сході Африки. До неї я ставився непогано — вона принаймні не підтримувала інших, коли вони похмуро кепкували з мене. Сьогодні вона (напевно, з якихось власних причин) прибрала подобу велетенської колючої ящірки в шкіряних чоботях. І, нарешті, останнім стовбичив Годж, ледве втиснувшись у свій пентакль: самі шпичаки, сморід і мерзенна вдача. Нам п’ятьом за останні кілька місяців частенько доводилось працювати разом, та жоден з них, на жаль, не мав такої завзятої вдачі, як я[64]. Ми постійно сварились і лаялись. Наші нинішні стосунки годилося б назвати напруженими.

Мендрейк витер з лоба піт.

— Я викликав вас востаннє, — сказав він. — Принаймні я на це сподіваюсь.

Усі пожвавішали, затупцяли на місці, закахикали й зашурхотіли шпичаками.

— Якщо ви виконаєте сьогоднішній наказ, — провадив він, — я більше нікого з вас не викликатиму. Гадаю, що цієї обіцянки буде досить, щоб ви постарались виконати моє завдання якнайточніше.

— А яке це завдання? — поцікавився Кормокодран, вишкіривши ікла.

— У готелі «Амбасадор» мешкає чоловік на ім’я Гопкінс. Я хочу, щоб ви заарештували його й принесли сюди, до цієї кімнати. Якщо мене не буде вдома, чекайте в пентаклях на моє повернення. Гопкінс, імовірно, чарівник — принаймні він має спільників, здатних викликати не дуже потужних джинів. Судячи з того, що ми бачили, навряд чи вони зуміють перешкодити вам. Небезпечніший за Гопкінса інший — високий чорнобородий чоловік, не чарівник, але здатний протистояти магічним атакам. Можливо, він теж у готелі, а може, й ні. Якщо він буде там, схопіть чи вбийте його — мені байдуже. Мені потрібен саме Гопкінс.

— Опишіть нам його, — просичала Мвамба. — Докладно опишіть. Для мене ви, люди, всі однакові.

Аскобол кивнув:

— Тобі теж так здається? Обличчя справді в усіх більш-менш однакові, рук і ніг — по дві… Ну, звичайно, є й відмінності. Ось, наприклад…

Мендрейк поспіхом підняв руки:

— Звичайно! На щастя, Бартімеус зустрічався з Гопкінсом — і зможе показати його вам.

Я здригнувся:

— Стривайте! Так нечесно! Ти ж обіцяв, що відпустиш мене, коли я тобі все розповім!

— Згоден. Але твій опис Гопкінса уривчастий і неповний. Я не можу взяти його за основу. Вирушай з усіма й покажи їм Гопкінса. І все. Звичайно, я не сподіваюся, що ти — в такому стані — боротимешся з ним. Тільки-но ти повернешся, я відпущу тебе.

Він обернувся до решти — й почав давати їм різні настанови, та левиця вже нічого не чула. В моїх кошлатих вухах аж гуло з люті, я так сердився, що ледве тримався на ногах. От нахаба! Як легко він зламав обіцянку — таку нещодавню, що вона досі ще відлунювала в кімнаті! Гаразд, я піду. Вибору в мене все одно немає. Та якщо Мендрейк колись потрапить до моїх лабет, він гірко пошкодує за всіма своїми зламаними обіцянками.

— Ще є питання? — спитав чарівник, закінчивши настанови.

— А хіба ви не підете з нами? — поцікавився Годж, тупцяючи на місці й поправляючи своє колюче вбрання.

— Ні, — спохмурнів Мендрейк. — На жаль, я мушу йти до театру. Від цього залежить моя кар’єра — чи радше її рештки. До того ж, — він позирнув на мене, і я так і не зміг зрозуміти цього погляду, — можливо, мені доведеться ще декого відвідати.

Левиця з викликом поглянула на нього:

— Це буде твоя велика помилка.

Я відвернувся.

— Що ж, рушаймо, — мовив я до інших. — За мною!

18

Цілий день Кіті була не в гуморі. Вона супилася, була неуважна, запальна — й навіть не раз зухвало відповідала своєму наставникові. Роботу вона виконувала сумлінно, але без жодного завзяття; грюкала дверима, тупала ногами, а одного разу навіть незграбно обернулась у тісному проході — й перекинула на підлогу два височенні стоси акуратно складених книжок. Урешті наставник теж розсердився.

— Обережно, Лізі! — вигукнув він. — Мій терпець теж має свої межі!

Кіті зупинилась навпроти канапи. Її чоло перетнула похмура зморшка.

— Ви незадоволені мною, пане Баттоне?

— Авжеж, ні! Цілий день ти наче не при собі: гасаєш, як скажений слон, з обличчям, скривленим, наче в африта! Я звертаюся до тебе — ти у відповідь тільки лаєшся. Мене просто вражає така непоштивість! І чай ти заварила такий, наче то комарина сеча. Далі так тривати не може! Що з тобою, дівчатко?

— Нічого.

— Ну от, ти знову бундючишся! Попереджую тебе: якщо так буде й надалі, ти вилетиш звідси в одну мить!

— Пробачте, сер, — Кіті зітхнула. Врешті-решт, пан Баттон не винен, що Бартімеус підвів її. — Просто в мене… певні прикрощі.

— Прикрощі? — гнівні зморшки на старечому обличчі трохи розгладились. — Люба моя, чого ж ти не сказала відразу? Розкажи мені, що сталося. Може, я зумію допомогти тобі… — в його очах промайнула тривога. — В тебе проблеми з грошима?

— Ні, сер. Аж ніяк.

Кіті завагалась. Вона не могла розповісти йому правду — те, що сьогодні вдосвіта все, заради чого вона допомагала йому, зійшло нанівець. Майже три роки пан Баттон в усьому покладався на неї. Він був не дуже ласкавий до неї, та Кіті знала, що старий дуже цінує її. Проте він усе-таки залишався чарівником.

— Це через мою вечірню роботу, сер, — сказала вона. — Ви ж знаєте, що вечорами я працюю в заїзді. Два дні тому на нас напав демон. Один з моїх товаришів загинув.

— Демон? — перепитав пан Баттон. — З якої причини?

— Звичайна історія, сер. Шукають невдоволених. Людей, ладних повстати проти нашої влади.

Вона взяла з тарілки, що стояла перед наставником, кекс і розгублено відкусила шматочок.

— Лізі, ти повинна розуміти: будь-який уряд має право захищати себе. Я навіть не знаю, чи варто тобі працювати в цьому заїзді, якщо там — таке лігво підривної діяльності.

— Це неправда, сер! У тім і річ. Простолюд нічого не робить — лише балакає собі про війну, про поліцію, про обмеження свободи… Звичайні балачки та й годі. Ви ж знаєте, що ці люди безсилі перед чарівниками.

— Хм-м… — пан Баттон позирнув у запилюжене вікно, на похмуре жовтневе небо. — Я, звичайно, розумію, що простолюд невдоволений. Війна надто затяглася. Боюся, що пан Деверо поводиться не так, як слід було б. Та що ми можемо вдіяти? Навіть я, чарівник, і сам безпорадний! Усю владу зосереджено в руках Ради, Лізі. А ми, решта, можемо тільки дивитись — і сподіватись кращих часів. Якщо загинув один з твоїх друзів, тоді зрозуміло, чому ти не в гуморі… Мені справді шкода. Хочеш іще кекс?

— Ви дуже ласкаві. Дякую, сер.

Кіті сіла на канапу і взяла собі ще один кекс.