Джонатан Страуд – Брама Птолемея (страница 29)
У пам’яті спливли вчорашні думки. Ось він сидить у садку зі своєю вчителькою, панною Лютієнс, теплого літнього дня й малює… Вона прихилилась поруч, сміється, її волосся виблискує на сонці… Спогад майнув, як міраж, і зник. Кімната довкола була порожня й холодна.
Через кілька хвилин чарівник вийшов з кабінету. Вартовий демон у колі почорнілої міді скулився й відсахнувся.
* * *
День для Мендрейка виявився невдалим із самого ранку. У міністерстві інформації на нього чекала зла цидулка з контори панни Фаррар: вельмишановна панна повідомляла, що вирішила подати офіційну скаргу на його відмову допитати свого демона — вчинок, що напевно міг завдати шкоди поліційному рзслідуванню. Тільки-но Мендрейк дочитав цидулку, як з’явилась похмура делегація з міністерства внутрішніх справ, що принесла конверт із чорною смугою. Пан Коллінс бажав допитати Мендрейка щодо серйозних заворушень, які відбулися минулого вечора в Сент-Джеймс-парку. Подробиці листа не обіцяли Мендрейкові нічого хорошого: жабеня-втікач, випущений на волю шалений демон, численні загиблі… Ця подія викликала невеликий бунт, під час якого простолюд розгромив частину ярмарку. Ситуація на вулицях досі залишалась напруженою. Мендрейку звеліли підготуватися до захисту на засіданні Ради, що мало відбутись через два дні. Він погодився без заперечень: він розумів, що нитка, на якій тримається його кар’єра, швидко тоншає.
Під час усіх цих переговорів в очах посланців читались посмішка й презирство. Дехто навіть наважився порадити йому викликати свого джина негайно, щоб звести до мінімуму політичні наслідки. Мендрейк уперто, з кам’яним обличчям відмовився. Цілий день він був роздратований і неуважний. Навіть панна Пайпер бокувала від нього.
Надвечір — коли до Мендрейка зателефонував пан Мейкпіс, щоб нагадати про зустріч, — чарівник вирішив, що з нього досить, і покинув кабінет.
* * *
Уже кілька років, від часу подій із посохом Ґледстона, Мендрейк вважався близьким приятелем драматурга пана Квентіна Мейкпіса. Причини для цього були серйозні. Насамперед, прем’єр-міністр любив театр, а отже, пан Мейкпіс мав на нього чималий вплив. Удаючи, ніби поділяє прем’єрове захоплення, Мендрейк тим самим підтримував з Деверо міцний зв’язок — такий, якому інші члени Ради, менш терплячі, могли хіба що заздрити. Обходилось це, однак, недешево: Мендрейкові не раз доводилось брати участь у недолугих аматорських виставах у Ричмонді, стрибаючи по сцені в шифонових леґінсах або широчезних панталонах, а одного разу — цей моторошний випадок він досі не міг забути — навіть спускаючись зі стелі на особливій підвісці, вимахуючи крилами з марлі, вкритими блискітками. Колеги тішились, а Мендрейк мусив терпіти: ласка Деверо була для нього важливіша.
Вдячний Квентін Мейкпіс часто допомагав Мендрейкові порадами. Юнак давно виявив, що драматург — чолов’яга напрочуд проникливий, знається на всіх найцікавіших чутках і завжди обізнаний, чи в доброму зараз гуморі непередбачуваний прем’єр-міністр. Мендрейк багато разів слухався драматургових порад — і завжди від цього вигравав.
Проте останні місяці, коли Мендрейк з головою зануривсь у роботу, товариство Мейкпіса почало дратувати його. Він шкодував за часом, витраченим на заохочення пристрасті Деверо. Йому було не до дурниць. Мейкпіс уже кілька тижнів кликав його в гості, проте Мендрейк щоразу відмовлявся. Але тепер, безвільний, з помертвілим поглядом, він просто не мав сили противитись.
* * *
Лакей провів його до тихого будинку. Мендрейк проминув вестибюль із рожевими канделябрами й монументальним портретом, на якому драматург сидів у єдвабному халаті, спираючись на стос власних творів. Намагаючись не дивитись на картину (Мендрейкові завжди здавалося, що халат на портреті закороткий), він зійшов униз парадними сходами. Його черевики без жодного звуку ступали товстим килимом. Стіни були завішані афішами театрів з усього світу, взятими в рамці:
Сходи внизу закінчувались клепаними залізними дверима, що вели до робочого кабінету драматурга.
Тільки-но Мендрейк постукав, як двері вмить відчинилися. З кімнати визирнуло широке усміхнене обличчя:
— Джоне, хлопчику мій! Чудово! Я такий радий! Замкніть за собою двері. Зараз ми вип’ємо чаю з дрібкою м’яти. Вам, здається, не завадило б підбадьоритись!
Пан Мейкпіс без упину кружляв у вирі коротких, стрімких, по-балетному чітких рухів. Його низенька постать крутилась і підскакувала — непосидюча, мов пташка, — коли він наливав чай і додавав м’яти. Очі його блищали жвавістю, руде волосся палало вогнем, вуста раз по раз усміхалися — ніби він таємно чимось тішився.
Мейкпісове вбрання, як і завжди, відображало його життєрадісну вдачу: світло-брунатні замшеві черевики, горохово-зелені штани у вишневу клітинку, яскраво-жовтий жилет, рожева краватка, широка полотняна сорочка з бганками на рукавах. Сьогодні, однак, рукава було засукано вище ліктів, а краватка й жилет ховались під заляпаним білим фартухом. Пан Мейкпіс, вочевидь, був неабияк заклопотаний.
Він помішав чай крихітною ложечкою, двічі стукнув нею об край склянки — і подав напій Мендрейкові.
— Ось! — вигукнув він. — Пийте! Отож, Джоне, — його усмішка стала ласкавою й турботливою, — пташки принесли мені звістку, що у вас не все гаразд.
Мендрейк коротко, без зайвих подробиць виклав події кількох останніх годин. Чоловічок цокав язиком і співчутливо зойкав.
— Ганьба! — нарешті вигукнув він. — Ви ж просто виконували свій обов’язок! А такі дурні, як ця Фаррар, ладні розтерзати вас на шматки за першої-ліпшої нагоди! Ви знаєте, в чому їхня проблема, Джоне? — він зробив значущу паузу. — В заздрості! Нас оточують заздрісні карлики, що ненавидять нас за наші таланти! Люди театру ставляться до мене так само: критики чіпляються до всього, що я роблю!
Мендрейк мугикнув:
— Ну, завтра ви поставите їх на місце. Прем’єра вгамує їх!
— Атож, Джоне, атож! Але наш уряд часом буває такий… такий черствий! Ви, напевно, теж це помітили? Почуваєшся справжнім одинаком! Але
— Дякую, Квентіне. Проте я не думаю, що все так погано…
— Бачте, у вас є дещо таке, чого ні в кого з них немає. Знаєте, що це? Вміння бачити. Я завжди помічав його за вами. Ви пильна людина! Пильна й гордовита. Я читаю це у вашій душі!
Мендрейк поглянув на свою склянку — він терпіти не міг чаю з м’ятою.
— Їй-право, я не знаю…
— Я хочу дещо показати вам, Джоне. Невеликий магічний експеримент. Мене цікавить ваша думка. Чи зумієте ви розгледіти… гаразд, не зволікаймо. Візьміть, будь ласка, отой залізний бісів шпичак, що лежить біля вас!.. Дякую. Так, і чай теж візьміть із собою.
Пан Мейкпіс короткими, стрімкими кроками попрямував у дальший кінець кабінету, відділений аркою. Мендрейк, трохи розгублений, поплентався за ним. Магічний експеримент? Він ніколи не бачив, щоб Мейкпіс творив якісь закляття, крім найпростіших, і завжди вважав, що маг із нього — досить слабенький. Та й
Завернувши за ріг, Мендрейк заціпенів. Він ледве не впустив на підлогу склянку з чаєм. Очі його вирячились, вуста мимоволі розтулились.
— Ну, що ви думаєте? Що скажете, мій хлопчику? — шкірився з-за його плеча пан Мейкпіс.
Мендрейк довго не міг промовити ні слова — лише оглядав кімнату. Раніше ця частина кабінету слугувала власним святилищем драматурга: тут він збирав нагороди, вирізки з газет, фотографії й сувеніри. Тепер усі ці реліквії зникли. Єдина лампочка осявала кімнату непевним світлом. На бетонній підлозі було старанно накреслено два пентаклі. Перший, призначений для чарівника, був звичайного розміру, зате другий — помітно більший. І він не порожнював.
У центрі другого пентакля стояв металевий стілець, пригвинчений до підлоги чотирма великими болтами. Стілець був залізний, і всі його деталі здавалися важкими й міцними; він неясно поблискував у слабкому світлі. А на стільці, припнутий за руки й ноги мотузками, сидів чоловік.
— Гарна картинка, еге ж?
Пан Мейкпіс ледве стримував збудження. Він аж підстрибував, стоячи поряд із Мендрейком.
Полонений був притомний. Він перелякано вирячився на чарівників. Його рот, частина бороди та вусів ховалися за грубим кляпом, біляве волосся було розкуйовджене, на щоці виднів блідий синець. Убраний чоловік був як простолюдин; його костюм було трохи подерто біля коміра.
— Хто… хто це? — прожебонів Мендрейк.
— Оцей красунчик? — захихотів Мейкпіс, підбігши до меншого пентакля й запалюючи свічки. — Ви, звичайно, знаєте, що сталевари в Баттерсі зовсім знахабніли? Нещодавно вони влаштували дещо під назвою «страйк» і байдикували, гуляючи вулицею перед ворітьми заводу. Учора, пізно ввечері, мої агенти виявили цього дженджика, коли він виступав перед страйкарями з вантажівки. Гарний промовець, нівроку! Хвилин із двадцять пояснював натовпу, чому їм негайно слід повстати — і що скоро настане час, коли чарівникам доведеться пакувати валізи! Зірвав, до речі, гучні оплески. Та хоч як він там розводився, стовбичити цілу ніч на вулиці з робітниками йому не хотілось, і врешті він вирушив додому. Тоді мої хлопці його вистежили — й тихенько грюкнули по голові. А потім притягли сюди. Мені знадобиться цей бісів шпичак, якщо ваша ласка… Ні, краще візьміть його