Джонатан Страуд – Брама Птолемея (страница 28)

Принц із обережності провів ту ніч за межами Александрії, вирушивши в пустелю на полювання. Після повернення його зустріла спершу зграя стерв’ятників, що кружляла в небі над Крокодиловою брамою, а потім — трупи трьох убивць, повішені на самій брамі. Коли спадкоємець в’їздив до міста, вершок його колісниці зачепився за їхні ноги. Принц почервонів, заховався в своїх покоях — і кілька днів його ніхто не бачив.

* * *

— Господарю, — сказав я. — Твоє життя досі під загрозою. Тобі треба покинути Александрію.

— Це неможливо, Рехіте. Ти ж знаєш! Тут бібліотека!

— Твій двоюрідний брат — твій непримиренний ворог. Він нізащо не заспокоїться.

— Але ж ти будеш поряд, Рехіте! Ти вгамуєш його! Я цілком довіряю тобі!

— Наймані вбивці — звичайнісінькі люди. Ті, що прийдуть за ними, вже не будуть людьми.

— Я певен, що ти впораєшся й з ними… Послухай-но, чому ти так шкутильгаєш? Це нервує мене!

— Я сьогодні біс. А біси завжди так шкутильгають. Послухай-но, — провадив я, — мені, звичайно, приємна твоя довіра, але, щиро кажучи, я можу обійтись і без неї. І мені аж ніяк не хочеться опинитись на дорозі в марида, який постукає в наші двері.

Він пирхнув у свій келих:

— Марида?! Щось ти надто переоцінюєш наших двірських жерців! В одноногого мулера я ще повірив би…

— Твій двоюрідний брат розставив тенета набагато ширше. Він частенько пиячить із римськими послами — а я чув, що саме в Римі зараз і відбувається найцікавіше. Наймізерніший чарівник — звідси до берегів Тигру — прагне потрапити туди, шукаючи слави.

Птолемей стенув плечима:

— То мій братик ладен геть-чисто продатися римлянам? Навіщо їм тоді нападати на мене?

— Для того, щоб він став їхнім вічним боржником. А мене тим часом знищать! — я сердито дихнув сірчаною хмаринкою: ця схибленість мого господаря на своїй улюбленій науці могла розлютити будь-кого. — Тобі добре! — провадив я. — Ти можеш викликати скільки завгодно джинів, щоб урятувати свою шкіру! А що тоді станеться з нами — тобі начхати!

Я загорнувся в свої крила, мов ображений кажан, і повис на сволоку.

— Рехіте! Але ж ти вже двічі рятував мені життя! Ти ж знаєш, який я тобі вдячний!

— Слова, слова, слова… Бридня це все![51]

— Це несправедливо! Ти знаєш, над чим я працюю. Я хочу осягнути механізми, які розділяють нас, людей, і джинів. Я прагну відновити рівновагу, встановити між нами довіру!..

— Еге ж. А я тим часом прикриватиму тобі спину й виноситиму твій нічний горщик!

— Оце вже неправда! Мій горщик виносить Анхотеп. Я ніколи…

— Я маю на увазі інше! Ось що я хочу сказати: поки я у вашому світі, я в пастці. Пастка може бути більш чи менш тісна. Але довіра тут неможлива!

Біс зиркнув очима крізь перетинку крила й видихнув ще одну сірчану хмарку.

— Може, годі вже? Мені в цій кімнаті ще спати… То ти сумніваєшся в моїй щирості?

— Якщо хочеш знати мою думку, господарю, то всі ці розмови про примирення між нашими народами — дурні балачки!

— Он як? — голос мого господаря посуворішав. — Гаразд, Рехіте. Я приймаю твій виклик. Я вважаю, що мої дослідження наближаються до моменту, коли я зможу не лише говорити, а й діяти. Як ти знаєш, я вивчав розповіді про північні племена. Там є звичай, щоб духи й чарівники зустрічались на півдорозі. Судячи з того, що ти й інші джини розповідали мені, я доможуся більшого.

Він кинув геть келих, підхопився й почав походжати кімнатою.

Біс стривожено згорнув крила:

— Про що це ти? Щось я тебе не розумію…

— В цьому немає потреби, — відповів хлопчина. — Головне в іншому. Коли все буде готово, я зможу зрозуміти тебе.

13

Недоречний випадок, що стався в Ричмонді під час прийому в прем’єр-міністра, відбувся так блискавично, що знадобився час, аби розібратися, що ж там урешті трапилось. Свідків серед гостей виявилось небагато, бо тільки-но вгорі, в небі, розпочалася сутичка, люд здебільшого кинувся ховатися до трояндових кущів чи декоративних ставків. Проте після того, як пан Деверо зібрав чарівників, відповідальних за безпеку садиби, а ті — в свою чергу — викликали демонів, які охороняли садок, помалу склалася послідовна картина пригоди.

Судячи з усього, сигналізація спрацювала, коли якийсь джин у подобі кульгавого жабеняти продерся крізь охоронні тенета. За ним гналася велика зграя демонів, що наполегливо переслідували свою жертву, яка тікала газонами. Демони-охоронці хутко приєдналися до сутички, сміливо атакуючи все, що тільки рухалось, тож один чи двоє прибульців невдовзі були знищені — разом з трьома гостями, помічником ключника й численними античними статуями на південних газонах, де жабеня намагалося сховатись. За всім цим шарварком жабеняті врешті пощастило втекти, пробравшися до будинку; тоді решта прибульців повернули назад і зникли. Хто вони були — й хто були їхні господарі, — залишилось невідомим.

Що ж до господаря жабеняти, то його встановили досить швидко. Надто багато людей бачили те, що відбувалось у вестибюлі, щоб не впізнати Джона Мендрейка. Невдовзі по півночі його покликали до пана Деверо, пана Мортенсена й пана Коллінса — трьох старших міністрів, що досі перебували в садибі, — де Мендрейк зізнався, що дозволив зазначеному джинові повернутися до нього в будь-яку хвилину. Під суворим допитом панові Мендрейку довелося викласти деякі подробиці операції, до якої був залучений його демон. Спливло ім’я пана Клайва Дженкінса, і п’ять горл негайно вирушили до його лондонського помешкання. Через кілька хвилин вони повернулись: пана Дженкінса не було вдома, і місце його перебування встановити не вдалося.

Оскільки Мендрейк нічого не знав про те, що пощастило з’ясувати його джинові, а викликати постраждалого Бартімеуса просто зараз — означало знищити його сутність, не одержавши жодної відповіді, — цю справу поки що відклали. Мендрейк дістав наказ з’явитись на засідання Ради через три дні й викликати свого раба на допит.

А тим часом на юного чарівника звалився тягар загального невдоволення. Прем’єр-міністр лютував через загибель своїх античних статуй; пан Коллінс, який, щойно почувши сигнал тривоги, стрибнув до качиного ставка — і ледве не потонув, бо на нього звалилася вельми огрядна леді, — дивився на Мендрейка спідлоба й підраховував синці. Третій міністр, пан Мортенсен, особисто не постраждав, проте він уже багато років ненавидів Мендрейка. Отож усі троє разом засудили його за безвідповідальність і потайність — і натякнули на широкий вибір майбутніх покарань, хоч подробиці й було відкладено до засідання Ради.

Пан Мендрейк нічого не відповів на ці звинувачення. Геть блідий, він покинув садибу й поїхав назад до Лондона.

* * *

Наступного ранку пан Мендрейк снідав сам. Панну Пайпер, що прийшла, як і завжди, з ранковою доповіддю, зустрів лакей. Міністр зараз не налаштований займатись поточними справами: він прийме її пізніше у себе в кабінеті. Засмучена дівчина пішла.

Свинцевим кроком чарівник попрямував до кабінету. Вартовий демон, що дозволив собі невинний жарт, негайно скривився від закляття Спазму. Мендрейк довго сидів за столом і тупився в стіну.

Нарешті він підняв слухавку телефона й набрав номер:

— Алло! Кабінет Джейн Фаррар? Пробачте, чи можу я з нею поговорити? Так, це Мендрейк… Ага… Зрозуміло. Гаразд…

Слухавка повільно лягла на місце.

Що ж, він спробував її попередити. Якщо вона не бажає розмовляти з ним, він тут не винен. Учора ввечері Мендрейк щосили намагався, щоб її ім’я не згадувалось, проте марно. Їхню сварку бачили всі. Безперечно, тепер їй також дістанеться. Проте він якось не дуже й шкодував за тим: сама думка про чарівну панну Фаррар відтепер чомусь сповнювала його огидою.

Уся дурість ситуації полягала в тому, що прикрощів можна було б уникнути, якби він просто виконав те, що радила Фаррар. Бартімеус напевно мав відомості про Дженкінсову змову, які дуже потішили б Деверо. Слід було без зайвих роздумів вичавити з раба все, що він знав… А Мендрейк натомість відпустив його. Що за дурниця! Цей джин давно вже був справжньою шпилькою в його тілі — нахабний, непокірний, хирлявий… ще й смертельно небезпечний тим, що знав справжнє ім’я свого господаря. Слід було його знищити, поки він був ще заслабий. Що могло бути простіше!

Мендрейк невидющими очима проглядав папери на своєму столі. «Сентиментальний дурень…» Фаррар мала рацію. Джон Мендрейк, міністр, вчинив наперекір власним інтересам. Тепер він — легка мішень для своїх ворогів! І все ж таки — скільки холодного гніву він намагався знайти в собі, — гніву, спрямованого проти Бартімеуса, Фаррар і насамперед проти себе самого, — Мендрейк знав, що він нізащо не вчинив би інакше. Вигляд крихітного, скаліченого джинового тільця надто вразив його. Саме це й змусило юнака піддатись несподіваному пориванню.

Проте цей вчинок перевернув його життя — річ тут була не лише в погрозах і зневазі колег. Багато років його життя підпорядковувалося далекосяжним розрахункам. Незламна відданість роботі визначала всю Мендрейкову особистість: будь-яка щирість зробилася для нього чужою. Але тепер, після одного-єдиного щирого вчинку, перспективи подальшої роботи перестали його тішити. Десь віддалік билися війська, заклопотано гули міністерства — роботи була сила-силенна. Та Джон Мендрейк почувався чужим усім цим клопотам, ніби його підвісили в повітрі. Він зненацька відсторонився від усього, чого вимагали його ім’я й посада.