Джонатан Страуд – Бартімеус: Амулет Самарканда (страница 62)

Я помчав до сусіднього димаря. Те саме! Я шалено забігав дахом Гедлгем-Голлу, зазираючи в кожний димар. Усі вони були запечатані. Хтось попрацював як слід, щоб убезпечити садибу від шпигунів, і то напевно був не один чарівник.

Урешті я зупинився й заходився міркувати, як бути далі.

Увесь цей час до будинку один за одним під’їздили автомобілі[106], висаджували пасажирів і вирушали до відведеної для них стоянки. Більшість гостей уже прибули — конференція мала от-от розпочатися.

Я оглянув травник. До будинку наближались останні запізнілі гості. І не тільки вони.

Посеред травника був ставок, оздоблений фонтаном із зображенням якогось закоханого грецького бога, що намагався поцілувати дельфіна[107]. За ставком проходила дорога, вона вигиналась і йшла між деревами до брами. Цією дорогою прямували троє: двоє — хутко, а третій — ще хутчіше. Як на людину, яку нещодавно нокаутувала польова миша, пан Скволз, можна сказати, мчав щодуху. Син посувався ще швидше — мабуть, через брак одягу (здалеку мені здавалось, ніби він геть укритий гусячою шкірою). Та жоден з них не міг дорівнятися до бородатого найманця, чий плащ просто-таки лопотів у нього за спиною.

Так... Справи, здається, кепські.

Я видерся на край димаря, кленучи себе за те, що так лагідно повівся зі Скволзом та сином,[108] і міркуючи, чи можу я просто не звертати уваги на цю трійцю. Та вкотре позирнувши в їхній бік. я позбувся будь-яких сумнівів. Бородань наближався навіть швидше, ніж мені здавалося. Дивна річ: кроки його були звичайнісінькі, та відстані він долав з неймовірною швидкістю. Зараз він перебував уже на середині дороги, біля ставка. Ще хвилина — і він дістанеться до садиби і здійме тривогу.

Що ж, із проникненням до будинку доведеться зачекати. Час обачності минув. Я перекинувся на чорного дрозда і пурхнув з даху.

Чоловік у чорнім тим часом підійшов ще ближче. Я помітив і тріпотіння повітря довкола його ніг, і якусь дивну невідповідність, ніби його кроки не перебувають на жодному з рівнів. Тільки тепер я зрозумів: на ньому семимильні чоботи[109]. Ще два-три кроки, і його не наздоженеш — у цих чоботях він може долати по кілька миль за крок! Я наддав швидкості й собі.

Ставок був гарненький, якщо не рахувати тієї бридкої статуї бога з дельфіном. Молодий садівник порпався з сапкою на бережку. Кілька ні в чому не винних качок сонно гойдалися на воді. Хтось поставив біля ставка альтанку, оповиту жимолостю, й листя її приємно, мирно зеленіло в промінні денного сонця...

Це так собі, опис на пам’ять.

Першим Вибухом я не влучив у найманця (швидкість людини в семимильних чоботях вирахувати досить-таки важко), зате попав в альтанку, яка вмить щезла. Садівник із вереском стрибнув у ставок — качки загойдалися на хвилях. Очерет на бережку спалахнув. Найманець підняв голову: досі він не помічав мене — напевно, був заклопотаний тим, щоб утримувати під контролем свої чоботи, — тож це вийшло не дуже спортивно. Та що тут удієш—я запізнювався на конференцію. Другий мій Вибух поцілив йому просто в груди. Найманець зник у смарагдовому полум’ї.

От якби всі мої проблеми вирішувалися так просто!

Я швиденько зробив у повітрі коло, оглядаючи обрій, та навкруги не було видно ні спостерігачів, ні ще чогось небезпечного. крім хіба що рожевих сідниць Скволза-молодшого. Синок із татусем обернулись і помчали назад до брами. Чудово! Я вже хотів був повернутися до будинку, аж тут дим від Вибуху розвіявся. І я побачив найманця. Той сидів у воронці з метр завглибшки, геть обліплений брудом. Розгублений, але живісінький.

Гм-м! На таке я нібито не розраховував.

Я рвучко загальмував, розвернувся й завдав ще одного, більш зосередженого удару. Від такого Вибуху навіть Джабор не встояв би на ногах, а більшість людей перетворилися б на хмаринки.

Бородань, проте, до цієї більшості не належав. Після того, як полум’я згасло, він невимушено підхопився, хоч і здавався трохи запамороченим. Більша частина його плаща згоріла, але тіло залишалося міцним і здоровим.

Я не став пробувати ще раз. Я розуміюсь на натяках.

Найманець сунув руку під обгорілий плащ і витяг з потаємної кишені срібний диск. Тоді розмахнувся — і з несподіваною швидкістю жбурнув його. Він пролетів на відстані волосинки від мого дзьоба і спокійно повернувся до рук господаря.

Отакої! За останні кілька днів мені чимало довелося пережити. Всякий, хто траплявся мені, немовби бажав урвати шматок мене самого: джини, чарівники, звичайні люди... немає різниці. Мене викликали, били, в мене стріляли, мене ловили, садовили до магічної кулі і вважали це за цілком природну річ. І тепер, на додачу, цей тип так само приєднався до моїх ворогів, хоч я тільки й намагався, що вбити його.

Мені увірвався терпець.

Найрозлюченіший дрізд, який лиш існував у світі, майнув на статую серед фонтану. Він сів на хвіст дельфіна, огорнув камінь крилами й перетворився на химеру. Дельфін з богом[110]відкололися від постаменту. Заскреготіло роздерте оливо, й статуя сповзла вниз. Із розірваних труб вибухнули струмені води. Химера схопила статую за голову, рвонула її і перенесла на берег ставка, недалеко від того місця, де стояв найманець.

Він не здавався таким збентеженим, як мені хотілося, І вдруге кинув диск. Диск уп’явся мені в руку отруйним дотиком срібла.

Незважаючи на біль, я жбурнув статую, як шотландці на змаганні жбурляють колоди. Статуя зо два рази витончено перекинулась і, гупнувши, впала на найманця.

Нарешті я здолав його! Щоправда, його не розплющило, як я сподівався. Я бачив, як він борсається, силкуючись ухопити поваленого бога хоч за що-небудь і стягти статую з себе. Це вже почало набридати мені. Гаразд, якщо вже я не зупинив його, то принаймні затримав. Поки найманець борюкався зі статуєю, я підскочив до нього впритул і зняв семимильні чоботи. А потім розмахнувся як слід і пожбурив їх на середину ставка — туди, де жваво кружляли качки. Чоботи плюснули й тут-таки пішли на дно.

— Ти за це заплатиш! — буркнув найманець, що потроху зсував із себе статую.

— А ти так і не навчився визнавати своїх поразок, — зауважив я, сердито чухаючи собі ріг. Я саме думав, що б такого мені зробити, аж тут...

... тут я відчув, як у мене всередині геть усе перевертається. Мою сутність забили дрижаки. Я задихнувся й почав зникати просто на очах у найманця.

Він щосили шарпнувся й нарешті скинув статую з себе. Крізь біль я розгледів, як він піднявся на ноги.

— Стій, боягузе! — вигукнув він. — Зупинись і бийся зі мною!

Я махнув йому розпливчастою лапою.

— Вважай, що тобі пощастило, — простогнав я. — Я відпускаю тебе. І не забувай...

Тут я зник, і мій дотеп пропав разом зі мною.

40

Стріла блискучої чорної плазми вдарила в найближчу вітрину. Головний убір шамана, горщики, флейти, сама вітрина й частина підлоги — все зникло з таким звуком, ніби вода втяглась у злив. З отвору в підлозі вибухнув струмінь пари.

Натаніель подолав десь із метр перевертом і підхопився. Йому наморочилось у голові, та хлопець не вагався ані миті. Він кинувся до наступної вітрини — тієї, що з металевими кубиками. Коли старий чарівник знову підняв руку, Натаніель згріб кілька кубиків і майнув за найближчий книжковий стелаж. Туди, де він щойно стояв, ударила нова стріла плазми.

Хлопець на секунду зупинився. Старий за стелажами цокнув язиком:

— І що ти тепер робитимеш? Знову напустиш на мене комашок?

Хлопчина поглянув на кубики у своїй руці. Не комашки, але нічим не гірші за комашок: Празькі Кубики — дрібний реквізит чарівників—невдах, що заробляють на життя штукарством. У металевій шкаралупі кожного кубика справді сидить демон—комашка разом зі жменькою мінерального порошку. Вивільнюючись водночас, комашка й порошок спалахують чудернацькими язиками полум’я. Дурна іграшка, та й годі. Аж ніяк не зброя.

Кожен кубик було загорнуто в папірець із зображенням реторти — славнозвісною емблемою алхіміків Золотої вулиці. Кубики були старі — можливо, ще дев’ятнадцятого століття. Хтозна, може, вони взагалі вже на працювали.

Натаніель схопив один кубик і жбурнув як є, не розгортаючи, через стелаж.

І вигукнув закляття Звільнення.

Бісеня, що сиділо в кубику, спалахнуло, розсипавши з металевим брязкотом шлейф срібних іскор. Галерею наповнив слабкий, але відчутний запах лаванди.

Старий чарівник радо захихотів:

— О, як мило! Будь ласка, ще раз! Я хочу, щоб наш прихід до влади супроводжувався найкращими ароматами. Ти маєш запах горобини? Мій улюблений!

Натаніель вибрав наступний кубик. Реквізит це чи ні — все одно більше в нього немає нічого.

Він почув, як зарипіли черевики старого: той шкутильгав галереєю до краю проходу. Що ж тепер робити? Шлях до втечі перегороджують книжкові стелажі.

А чи справді вони перегороджують його? Полиці були відкриті з обох боків. Хлопець міг зазирнути до сусіднього проходу крізь щілину між книжками та горішньою полицею. А якщо протиснутись...

Натаніель пожбурив ще один кубик і підбіг до полиці.

Моріс Скайлер завернув за ріг. Руки його ховались у мерехтливій силовій кулі.

Натаніель ударився об другий ряд полиць, ніби стрибун, що бере висоту. І пробурмотів закляття Звільнення.

Кубик вибухнув просто в обличчя старого. Пурпурові іскри закрутилися аж до стелі. В повітрі коротко пролунав чеський марш дев’ятнадцятого століття.