Джонатан Страуд – Бартімеус: Амулет Самарканда (страница 61)

— Ні, він у Руфуса. Африт неодмінно зачує його, навіть за милю. Тому я надягну Амулет перед тим, як увійти.

— Щасти тобі, хлопчику.

Лавлейс не відповів. Натаніель почув лише його кроки на сходах.

***

Скайлер усміхнувся. Довкола його очей видніла сітка зморщок; самі ж очі нагадували порожні щілини. Під тягарем літ він так згорбився, що був лиш трохи вищий за Натаніеля. Воскову шкіру його рук укривали старечі плями. І все ж хлопець відчував у ньому неабияку силу.

— Джоне, — мовив Скайлер. — Здається, тебе звуть саме так? Джон Мендрейк? Ми були справді здивовані, коли побачили тебе в цьому будинку. А де ж твій демон? Невже ти загубив його? Це вельми необачно.

Натаніель стиснув губи. Він поглянув у найближчу вітрину. Там лежали химерні речі: кам’яні чаші, флейта з кістки й великий, побитий міллю індіанський головний убір, можливо, з тих, що їх носили шамани. Нічого корисного.

— Я вбив би тебе просто зараз, — вів далі Скайлер. — Та Саймон прозорливіший за мене. Він порадив мені звернутися до тебе з пропозицією.

— З якою?

Натаніель перевів очі на дальшу вітрину. Там він побачив кілька маленьких металевих кубиків, загорнутих у смужки вицвілого паперу.

Чарівник перехопив його погляд.

— Що, милуєшся колекцією панни Кеткарт? Ні, тут ти не знайдеш нічого потужного. Серед багатих дурних простолюдинок зараз мода на магічні предмети, тільки знатись на них аж ніяк не модно. Пхе! Неуцтво — ось де справжнє щастя! Шолто Піннові завжди набридають отакі світські дурепи, жадібні до всілякого мотлоху.

Натаніель стенув плечима.

— Ви хотіли щось запропонувати?

— Так. Через кілька хвилин сто наймогутніших і найвидатніших міністрів нашого уряду будуть мертві — зокрема й наш обожнюваний прем’єр. Коли до влади прийде Саймонова адміністрація, нижні верстви чарівників підкоряться нам, бо ми сильніші. Одначе нас небагато і ми й досі маємо вакансії в уряді. Нам потрібна талановита молодь. На наших спільників чекають велике багатство і всі вигоди влади. Ти молодий. Мендрейку. але ми розпізнали твої здібності. Ти маєш усі здібності великого чарівника. Долучайся до нас. і ми надамо тобі змогу вчитися так. як ти сам завжди хотів. Подумай: тобі більше не доведеться експериментувати наодинці й навмання, вклонятись перед нікчемами, що негідні навіть лизати твої черевики! Ми випробовуватимемо й надихатимемо тебе, ми допоможемо твоєму таланту розвинутись на повну силу! І. можливо, згодом, коли ми з Саймоном підемо на спочинок, ти станеш найвищим...

Голос старого увірвався, залишаючи простір для уяви. Натаніель мовчав. Шість років пригнічуваної пихи позначились на його свідомості. Шість років нездійсненного бажання — бажання заслужити визнання, відкрито показати свою силу, увійти до Парламенту, стати міністром... І ось тепер вороги пропонують це все йому.

Хлопець тяжко зітхнув.

— Я бачу, що тобі цього хочеться, Джоне. Що скажеш? Натаніель подивився просто в очі старому чарівникові.

— Саймон Лавлейс і справді гадає, ніби я прилучуся до нього? — Так, справді.

— Після всього, що сталося?

— Навіть і так. Він відчуває плин твоїх думок.

— Тоді Саймон Лавлейс — звичайнісінький дурень.

— Джоне...

— Зарозумілий дурень!

— Ти повинен...

— Після всього, що він зі мною зробив? Нехай він пропонує мені цілий світ — я все одно відмовлюся. Пристати до нього? Та краще вже померти!

Скайлер кивнув, ніби вдовольнившись почутим.

— Так. Я знаю. Саме так я відразу й сказав Саймонові. Я добре бачу, що ти собою являєш: недолугий, нетямкуватий хлопчисько. Пхе! Тебе виховували не так, як слід. Твій розум затьмарений. Із таких нам немає користі.

Старий ступив уперед. Черевики рипнули об начищену підлогу.

— Ну хлопчику, ти вже не збираєшся тікати? Твій джин накивав п’ятами. А іншої сили в тебе немає. Може, все-таки спробуєш утекти?

Натаніель не ворушився. Він знав, що втеча буде фатальною. Він хутко оглянув решту вітрин, але не зумів розгледіти, що в них лежить. Ворог стояв на його дорозі.

— Знаєш, — провадив старий, — під час першої зустрічі ти дуже вразив мене. Такі знання в такому юному віці... Як на мене, Саймон надто суворо повівся з тобою. Навіть ця витівка з комашками була дотепна, вона свідчила про твою кмітливість. За інших обставин я вбив би тебе потихеньку, щоб натішитись як слід. Та зараз у нас нагальні справи, й мені ніколи марнувати час.

Чарівник підняв руку й промовив коротке слово. Його пальці оточив блискучий, мерехтливий чорний ореол.

Натаніель відсахнувся.

39

Я сподівався, що хлопчина не стряне в халепу доти, доки я знову повернуся до нього. Та моє проникнення до будинку забрало більше часу, ніж я гадав.

Ящірка снувала стіною — то вниз, то вгору, круг карнизів, над арками, через пілястри. Біганина її ставала дедалі гарячковіша й безладніша. Всі вікна, до яких вона наближалась — їх у будинку було нівроку чимало — виявлялись міцно зачинені, і ящірка сердито висолоплювала язичок. Невже Лавлейсова компанія ніколи не чула про користь свіжого повітря?

Хвилини збігали. Мені досі не щастило. Правду кажучи, мені не хотілося вдиратись до будинку силоміць — хіба що за крайньої потреби. У будь-якій із кімнат міг перебувати спостерігач, що звернув би увагу на щонайменший сторонній звук. Якби знайти хоч щілинку, хоч тріщинку!.. Та будинок було надійно запечатано.

Гаразд, нічого не вдієш. Доведеться лізти крізь димар.

З цією думкою я подерся на дах, аж тут мою увагу привернув ряд великих візерунчастих вікон недалеко від крила будівлі, що виступало вбік. Це дозволяло припустити, що за ними якась велика кімната. До того ж, на сьомому рівні ці вікна було міцно заґратовано. На інших вікнах садиби я не бачив такого потужного захисту. Мене це вкрай зацікавило.

Ящірка зашурхотіла лускою по каменю, прямуючи ближче до вікон. Нарешті вона вчепилася за колону й витягла голову, намагаючись не наближатися до мерехтливих ґратів. Усередині й справді виявилося дещо цікаве. Крізь вікна було видно велику круглу залу, яскраво освітлену люстрами, що звисали зі стелі. Посередині містився невеличкий подіум, затягнутий червоною матерією, а поряд півколом стояла сотня крісел. На подіумі височіла трибуна доповідача, а на ній — склянка та карафка з водою. Саме тут, вочевидь, і мала відбуватися конференція.

Усе оздоблення кімнати — від кришталевих люстр до розкішної позолоти на стінах — мало справляти враження багатства й престижу (в розумінні чарівників, тобто в най-вульгарнішому розумінні). Та найдивовижніша тут була підлога, немовби цілковито зроблена зі скла. Вона блищала й мерехтіла, відбиваючи світло люстр у найрізноманітніших відтінках. Але цього замало: під склом простелився величезний, напрочуд гарний килим. Килим, схоже, був перський, і на ньому серед численних драконів, химер, мантикор і птахів було виткано чудову мисливську сцену. Принц — натурального людського зросту — їхав лісом, оточений своїм почтом, а також собаками, леопардами, соколами та іншими мисливськими тваринами. Сурмили сурми, майоріли прапори. То був двір із східних чарівних казок, і він неабияк мене вразив би, якби я не звернув увагу на обличчя двох вельмож. Один з них мав бридку Лавлейсову пику, а другий скидався на Шолто Пінна. Тут-таки я розгледів і портрет своєї нещодавньої мучительки — Джесіки Вайтвел, що їхала верхи на білій кобилі. Еге ж, зіпсувати такий чудовий твір мистецтва такою майстерно прихованою мерзотою — цілком у Лавлейсовому дусі[104].

Безперечно, в подобі принца був зображений сам прем’єр— міністр Деверо. а довкола купчились найповажніші з чарівників.

Химерна підлога була не єдиною цікавинкою в круглій залі. Всі вікна, що виходили надвір, світились магічним захистом, як і те, крізь яке дивився я. Що ж, це розумно: скоро тут збереться більша частина уряду, тож треба убезпечити залу від нападів. Проте в каменях довкола мого вікна навіщось були сховані залізні ґрати — навіщо, я поки зрозуміти не міг.

Я саме міркував над цим, коли двері в кінці зали відчинились. і звідти поспіхом вийшов якийсь чарівник. То був той самий слизький тип. якого я бачив в автомобілі: зі слів хлопчини я знав, що то Лайм, один з Лавлейсових спільників. Він ніс у руках невідому річ, загорнуту в полотно. Гарячково й нервово озирнувшись, Лайм підійшов до подіуму, піднявся на нього й наблизився до трибуни доповідача. Усередині трибуни була поличка, невидима для публіки. Саме туди Лайм і поклав цю таємничу річ.

Та перш ніж це зробити, він розгорнув полотно, і моя луска взялася дрижаками.

То був той самий ріг для виклику духів, який я бачив у Лавлейсовому кабінеті ще тієї ночі, коли викрадав Амулет Самарканда. Слонова кістка з часом пожовкла, ріг було скріплено тонкими металевими обідками, але чорні відбитки пальців досі видніли на ньому збоку[105].

Ріг для виклику духів...

Я зрозумів усе. Магічні ґрати на вікнах... магічні ґрати, сховані в каменях і готові будь-якою миті висунутись... Захист зали призначався не для того, щоб нікого не пустити туди, а для того, щоб нікого не випустити звідти.

Еге ж, мені справді пора було потрапити всередину.

Майже не думаючи про вартових, що снували вгорі, я хутко видряпався стіною будинку на червоний череп’яний дах і помчав до найближчого димаря. Там я стрілою кинувся до отвору, націлився майнути в нього... і відсахнувся. Димар перекривала сітка з мерехтливих ниток. Зачинено.