Джон Стейнбек – НА СХІД ВІД ЕДЕМУ (страница 99)
— Мій брат Карл помер,— сказав він.
— Мої співчуття,— відізвався Лі.
— Це наш дядько? — спитав Кел.
— Це був твій дядько Карл,— поправив Адам.
— І мій також? — спитав Арон.
— І твій також.
— Я й не знав, що ми мали дядька,— сказав Арон.— Може, покладемо квіти на його могилу? Абра допомогла б нам. Вона таке любить.
— Це дуже далеко — на протилежному боці країни.
— Я придумав! — схвильовано вигукнув Арон.— Коли ми понесемо квіти для нашої матері, понесемо і дядькові Карлу.— І додав із сумом: — Шкода, що я його не знав, коли він ще був живий...— У Арона було відчуття, що він обростає померлими родичами.— А він був хороший?
— Дуже хороший,— відповів Адам.— Він був мій єдиний брат, як-от Кел — твій єдиний брат.
— А ви також були близнюки?
— Ні, ми не близнюки.
— А він був багатий? — спитав Кел.
— Звісно, ні,— відповів Адам.— Звідки в тебе такі думки?
— Якби він був багатий, усе отримали б ми.
— У час смерті,— жорстко сказав Адам,— говорити про гроші непристойно. Ми сумуємо, бо він помер.
— Як я можу сумувати? — здивувався Кел.— Я ж його ніколи не бачив.
Лі прикрив рот рукою, щоб приховати усмішку. Адам знову подивився на лист, і знову в новому абзаці змінювався настрій.
«Як повірені у справах небіжчика з приємністю повідомляємо, що ваш брат завдяки сумлінній роботі й розумному веденню справ зібрав чималий статок, який у землі, цінних паперах і готівці складає понад сто тисяч доларів. Його заповіт, складений і підписаний у нашій конторі, зберігається у нас і буде надісланий вам на запит. За умовами заповіту він залишив усі гроші, майно і цінні папери в рівних частках вам і вашій дружині. На той раз, якщо ваша дружина померла, все переходить вам. Заповіт також обумовлює, що на випадок вашої смерті все переходить у власність вашої дружини. З вашого листа ми робимо висновок, що ви ще перебуваєте у країні живих, і просимо прийняти наші щирі поздоровлення. Завжди до ваших послуг, адвокатська контора „Белоуз і Гарвей“, писав Джордж Б. Гарвей».
У самому низу листа було нашкрябано:
«Любий Адаме, не забудь про своїх друзів у часи процвітання. Карл ніколи не витратив і мідяка. Він видушував усе, що можна, з кожного долара, аж поки орел на ньому не починав верещати. Сподіваюся, ви з дружиною отримаєте дещицю радості від цих грошей. Чи немає там у вас часом вакансії для чудового адвоката? Я маю на увазі себе. Твій старий приятель Джо Гарвей».
Адам з-понад листа подивився на хлопців і на Лі. Усі троє чекали, щоб він продовжував. Адам стиснув рот у жорстку лінію. Склав листа, засунув його у конверт і сховав конверт у внутрішній кишені.
— Якісь ускладнення? — спитав Лі.
— Ні.
— Мені здалося, що ви занепокоєні.
— Ні. Мені шкода брата.
Адам намагався розкласти по поличках інформацію з листа, але думки розбігалися, як сполохані курчата. Йому хотілося побути на самоті й усе обміркувати. Він сів у машину і невидющо подивився на механізми управління. Він не міг згадати жодної дії.
— Потрібна допомога? — спитав Лі.
— Дивно! — сказав Адам.— Я не можу згадати, як її заводити.
Лі та хлопці почали тихенько:
— Іскра вгору — газ униз, перемкнути на «Бат».
— Ага, так. Звісно, звісно.
І коли велетенська бджола загуділа, Адам почав крутити ручку «форда», підганяти іскру і перемикати на «Маг».
Вони повільно доїхали нерівною дорогою до своєї лощини з крислатими дубами, і тут Лі сказав:
— Ми забули купити м’ясо.
— Та невже? А я гадав, що купили. Нічого, поїмо щось інше.
— Може, яєчню з беконом?
— Чудово. Просто чудово.
— Завтра ви схочете відіслати свою відповідь,— сказав Лі.— Тоді ми й купимо м’ясо.
— Мабуть, так.
Поки готувався обід, Адам сидів і дивився поперед себе. Він знав, що потребує допомоги Лі, навіть якщо той просто слухатиме, бо це внесе ясність у думки.
Кел вивів брата надвір і потягнув до каретного сараю, де стояв їхній високий «форд». Він прочинив дверцята і сів за кермо.
— Давай, залізай! — скомандував він.
— Але ж тато сказав, щоб ми до машини і близько не підходили,— запротестував Арон.
— Він не дізнається. Залізай!
Арон несміливо сів на заднє сидіння. Кел крутив кермо.
— Ту-ту! — вигукнув він, а потім сказав: — Знаєш, що я думаю? Наш дядько Карл був багатий.
— Ні, не був.
— Закладаюся, що був.
— Гадаєш, тато нам збрехав?
— Я цього не казав. Просто закладаюся, що він був багатий.
Вони трохи помовчали. Кел відчайдушно крутив кермо на уявних поворотах, а потім сказав:
— Закладаймося, що я про все дізнаюся.
— Як це?
— А на що ти закладаєшся?
— У мене нічого немає,— відповів Арон.
— А твій свисток з оленячої ноги? Я ставлю оцю-о мармурову кульку проти твого свистка, що нас сьогодні відправлять спати одразу по вечері. Згода?
— Мабуть,— невпевнено протягнув Арон.— Але навіщо?
— Тато схоче поговорити з Лі. Я збираюся підслухати.
— Ти не одважишся.
— Ще й як одважусь.
— А якщо я тебе викажу?
Очі Кела стали крижані, а обличчя потемніло. Він так низько нахилився, що голос його перейшов на шепіт.
— Не зможеш. Бо інакше я скажу, хто вкрав його ніж.
— Ніхто не крав його ніж. Ніж у нього. Він розрізав ним конверт.