Джон Стейнбек – НА СХІД ВІД ЕДЕМУ (страница 101)

— Він її любив?

— Він її ненавидів.

— Власне, це не має значення,— зітхнув Лі.— Не це вас тривожить.

— Ні. Не це.

— Ви б хотіли виявити проблему і розглянути її?

— Саме так.

— Тоді починайте.

— Я ніяк не можу зосередитися.

— Ви б хотіли, щоб я розклав карти за вас? Іноді сторонній людині це вдається легше.

— Саме так.

— Гаразд.

Зненацька Лі гмикнув, і на його обличчі з’явився подив.

— Свята скоромина! — вигукнув він.— Про це я й не подумав!

Адам нервово пересмикнувся.

— Добре, якби ти зійшов з курсу, яким ідеш,— сказав він роздратовано.— Бо я почуваюся, як школяр перед дошкою з колонками цифр.

Лі витяг з кишені свою люльку — з черешком чорного дерева і латунною чашечкою. Він набив крихітну чашечку тютюном, нарізаним так дрібно, що той скидався на волосся, запалив люльку, зробив чотири затяжки і відклав люльку.

— Це опій? — запитав Адам.

— Ні,— сказав Лі.— Це дешевий сорт китайського тютюну, і смак у нього препротивний.

— Навіщо тоді ти його куриш?

— Не знаю. Мабуть, він мені про щось нагадує, викликає якісь асоціації з ясністю. Не надто ускладнені,— Лі примружив очі.— Ну, добре. Я спробую витягнути ваші думки, як яєчну локшину, і просушити на сонці. Ця жінка й досі ваша дружина і вона ще жива. За умовами заповіту вона успадковує понад п’ятдесят тисяч доларів. Це колосальні гроші. Чимало доброго чи злого можна на них зробити. Чи хотів би ваш брат, якби він знав, де вона зараз і чим займається, чи хотів би він, щоб вона ці гроші отримала? В судах завжди намагаються дотримуватися волі спадкодавця.

— Мій брат цього не схотів би,— відповів Адам. Але тут він пригадав дівиць з другого поверху таверни і періодичні візити Карла до них.

— Можливо, вам доведеться подумати за свого брата,— сказав Лі.— Те, чим займається ваша дружина, не є ані добрим, ані злим. Святі можуть виростати на будь-якому ґрунті. Можливо, за ці гроші вона вчинить якесь добро. Немає кращого трампліна для доброчинства, ніж нечисте сумління.

Адам здригнувся.

— Вона мені розповіла, щó зробила б, якби мала гроші. Це ближче до вбивства, ніж до доброчинства.

— Тобто, ви не вважаєте, що їй варто отримувати ці гроші?

— Вона сказала, що знищить чимало шановних людей у Салінасі. І вона це справді може.

— Зрозуміло,— сказав Лі.— Я радий, що можу подивитися на справу безсторонньо. Вочевидь, штани їхніх репутацій в певних місцях протерлися. Отже, з морального погляду, ви проти того, щоб давати їй гроші?

— Так.

— Добре, розгляньмо це. Вона не має імені, не має підтримки. Повія, яка готовою вистромилася з-під землі. Вона не могла б легально вимагати ці гроші, якби про них дізналася, без вашої допомоги.

— Мабуть, що так. Так, дійсно, без моєї допомоги вона не могла б їх вимагати.

Лі узяв свою люльку, вичистив тютюн мідною булавкою і знову набив чашечку. Коли він робив свої чотири затяжки, то уважно спостерігав за Адамом, широко розплющивши очі.

— Це надзвичайно делікатна моральна проблема,— сказав він.— З вашого дозволу, я передам її на розгляд своїм високоповажним родичам — звісно, не називаючи жодних імен. Вони все розв’яжуть миттєво, граючись. Переконаний, що вони запропонують дуже цікаві рішення,— Лі поклав люльку на стіл.— Але ви не маєте вибору, еге ж?

— Що ти маєш на увазі? — вигукнув Адам.— А в тебе вибір є?

— А самі ви знаєте набагато менше, ніж я?

— Я не знаю, що робити,— зізнався Адам.— Мені треба дуже добре все обдумати.

— Я просто марную з вами час! — розсердився Лі.— Ви брешете тільки мені чи й собі також?

— Не смій так зі мною розмовляти! — крикнув Адам.

— Чому ж ні? Я завжди не терпів обману. Ваш шлях прокладено. Те, що ви зробите, написано — написано в кожному вашому подиху. І я розмовлятиму так, як собі схочу. У мене свої примхи. Я відчуваю у себе під шкірою пісок. Я мрію про химерний запах старих книжок і солодкі пахощі цікавих роздумів. Коли перед вами два зразки моралі, ви оберете той, якого вас учили. Те, що ви називаєте роздумами, нічого не змінить. Той факт, що ваша дружина — повія у Салінасі, нічогісінько не змінить.

Адам схопився з місця. Обличчя його перекосилося від гніву.

— Ти так знахабнів, тому що вирішив від мене піти,— закричав він.— Кажу ж тобі, що я ще не вирішив, як вчинити з тими грошима.

Лі глибоко зітхнув. Він обіперся долонями об коліна і виструнчив своє невеличке тіло. Потім утомлено пішов до вхідних дверей і прочинив їх. Озирнувся й усміхнувся до Адама.

— Повне лайно,— добродушно сказав він, вийшов і зачинив по собі двері.

3

Кел безшумно прокрався темним вестибюлем і прослизнув до їхньої з братом спальні. Він бачив контури братової голови на подушці двоспального ліжка, але не знав, чи Арон спить. Він тихенько ліг на своєму боці ліжка, обережно повернувся, заклав руки за голову і вдивлявся у міріади крихітних кольорових цяточок, з яких складається темрява. Полотняний дашок над вікном напинався від вітру, а коли нічний вітер ущух, стара тканина повисла нерухомо.

Кела накрила сіра ватяна меланхолія. Він від душі шкодував, що Арон пішов від нього з каретного сараю. Він від душі шкодував, що прищулився за дверима вестибюлю і підслуховував. Він ворушив у пітьми губами, мовчки промовляв слова в голові, але не чув їх.

— Дорогий Господи,— говорив він,— зроби мене таким, як Арон. Не роби мене підлим. Я не хочу бути підлим. Якщо ти влаштуєш так, щоб люди мене любили, я віддам тобі все на світі, а якщо я чогось не матиму, то зроблю все, щоб те дістати. Я не хочу бути підлим. Я не хочу бути самотнім. Заради Христа, амінь.

Теплі сльози повільно котилися у нього по щоках. М’язи його напружилися, бо він силився не прохопитися ні плачем, ні хлюпанням.

Арон прошепотів у темряві зі своєї подушки:

— Ти холодний. Ти замерз.

Він торкнувся Келової руки, відчув під пальцями гусячу шкіру і тихенько спитав:

— То що, дядько Карл мав гроші?

— Ні,— відповів Кел.

— А тебе доволі довго не було. Про що тато хотів говорити?

Кел не ворушився, намагаючись дихати рівно.

— Не хочеш розповідати? — спитав Арон.— Мені байдуже, розкажеш ти чи ні.

— Я розкажу,— прошепотів Кел. Він повернувся на бік, спиною до брата.— Тато збирається послати вінок для нашої матері. Збіса здоровецький вінок з гвоздик.

Арон сів у ліжку і схвильовано спитав:

— Справді? А як він збирається його туди доправити?

— Потягом. Не кричи.

Арон перейшов на шепіт.

— А як же він не зів’яне?

— Завдяки льоду,— відповів Кел.— Вони його зусібіч обкладуть льодом.

— Та це ж скільки льоду знадобиться?

— Бісова купа,— сказав Кел.— А тепер спи.

Арон замовк, а потім промовив: