Джон Стейнбек – НА СХІД ВІД ЕДЕМУ (страница 100)

Кел холодно розсміявся.

— Це буде завтра,— сказав він, і Арон зрозумів, щó він має на увазі та що виказати брата він не зможе. Він нічого не міг з цим зробити. Кел себе повністю убезпечив.

Кел побачив на обличчі брата збентеженість і безпорадність, відчув свою над ним владу і зрадів. Він завжди міг обійти і перехитрити свого брата. Він починав думати, що зможе робити так само і з батьком. От тільки з Лі витівки Кела не спрацьовували, тому що гнучкий розум Лі без жодних зусиль випереджав його: Лі все передбачав, був до всього готовий і в останню мить спокійно застерігав: «Навіть не думай». Кел поважав Лі та трошки боявся. А от цей Арон, який зараз на нього безпомічно дивиться, був м’якою слухняною глиною в руках Кела. І раптом Кел відчув глибоку любов до брата, гостре бажання захистити його в цій слабкості. Він обійняв Арона.

Арон не ухилився, але й не відповів. Він трохи відкинув голову, щоб бачити Келове обличчя.

— Що, у мене на голові росте зелена трава? — сказав Кел.

— Я не розумію, навіщо ти все оце робиш,— сказав Арон.

— Ти про що? Що я таке роблю?

— Усі ці хитрі, підступні штуки,— відповів Арон.

— Що значить — підступні?

— Ну, отоді з кроликом, а тепер от заліз у машину. І ти щось наплів Абрі. Не знаю що, але це через тебе вона викинула мою коробку.

— Ха! — сказав Кел.— Невже ти хотів би знати?

Але йому стало не по собі.

— Я не хотів би того знати,— не зразу відповів Арон.— Але я хотів би знати, чому ти це робиш. Ти завжди щось заколочуєш. Я просто хотів би знати навіщо. Яка тобі від цього користь.

Серце Кела пронизав біль. Усі його хитрі плани раптом видалися підлими і брудними. Він зрозумів, що брат його розкусив. І йому до щему захотілося, щоб Арон його любив. Він почувся розгубленим і спраглим, але не відав, як цьому дати раду.

Арон прочинив дверцята «форда», виліз із машини і вийшов з каретного сараю. Кілька хвилин Кел крутив кермо, намагаючись уявити, як він мчить дорогою. Але це його зовсім не втішило, і невдовзі він поплентався вслід за Ароном до будинку.

2

По вечері, коли Лі перемив посуд, Адам промовив:

— Думаю, хлопці, вам слід уже лягати. День був нелегкий.

Арон кинув на Кела швидкий погляд і спроквола витяг з кишені свисток з оленячої ноги.

— Він мені не потрібний,— сказав Кел.

— Тепер він твій,— сказав Арон.

— А я його не хочу. І не візьму.

Арон поклав кістяний свисток на стіл.

— Він чекатиме на тебе тут.

— Про що суперечка? — втрутився Адам.— Здається, я сказав, щоб ви йшли спати.

Кел зробив невинне личко малої дитини:

— А чому? Ще зовсім рано.

— Я не сказав вам усієї правди,— пояснив Адам.— Мені необхідно поговорити віч-на-віч з Лі. Уже стемніло, і ви не можете гуляти надворі, тому я й прошу, щоб ви лягали, або принаймні пішли до себе в кімнату. Вам ясно?

— Так, сер,— хором відповіли обидва і пішли слідом за Лі до своєї спальні в глибині дому. Потім, уже в нічних сорочках, вони повернулися сказати батькові добраніч.

Лі зайшов до вітальні та причинив двері, що вели у вестибюль. Він узяв свисток з оленячої ноги, уважно огледів його і поклав на стіл.

— Хотів би я знати, що там сталося,— промовив він.

— Ти про що це, Лі?

— Перед вечерею вони побилися об заклад, і Арон програв. Про що ж ми говорили?

— Пам’ятаю, я лише сказав, щоб вони йшли спати.

— Може, воно якось випливе пізніше,— припустив Лі.

— Як на мене, ти занадто переймаєшся дитячими справами. Скоріш за все, воно нічого не означало.

— Та ні, ще й як означало. Як ви гадаєте, містере Траск, думки людей стають важливими у певному віці? Чи ваші відчуття зараз гостріші, а думки ясніші, ніж коли вам було десять років? Чи ви так само добре бачите, чітко чуєте, чи вам усе так само смакує?

— Напевне, ти маєш рацію.

— Однією з величезних помилок, як мені здається,— промовив Лі,— є думка, що час приносить людині багато чого, крім років і смутку.

— І пам’яті.

— Так, і пам’яті. Якби не пам’ять, час був би проти нас безсилий. То про що ви хочете зі мною поговорити?

Адам витяг з кишені лист і поклав на стіл.

— Я хочу, щоб ти його прочитав, прочитав уважно, а потім — поговоримо.

Лі надягнув свої окуляри-половинки, розгорнув листа ближче до лампи і прочитав.

— Ну, що скажеш? — спитав Адам.

— А тут часом немає вакансії для адвоката?

— Що? А, розумію. Ти жартуєш?

— Ні,— відповів Лі.— Я не жартував. У своїй непрямій, але чемній орієнтальній33 манері я натякав, що волів би вислухати вашу думку, перш ніж висловити свою.

— Ти говориш мені різкості?

— Так,— відповів Лі.— Я відкидаю свої орієнтальні манери. Я старішаю і стаю уїдливим. А також нетерплячим. Хіба ви не чули, що всі служники-китайці, коли старішають, залишаються відданими, але виявляють незгідливість?

— Я не хотів тебе образити.

— А я і не образився. Ви хочете поговорити про цей лист. То говоріть, і з ваших слів я зрозумію, чи можу я висловити свою думку чесно, чи краще просто підтримаю вас у вашому ставленні до ситуації.

— Я нічого не розумію,— безпорадно поскаржився Адам.

— Ви ж знали свого брата. Якщо не розумієте ви, як можу зрозуміти я, котрий його ніколи не бачив?

Адам підвівся, прочинив двері у вестибюль і не помітив тіні, яка промайнула за ними. Він сходив до своєї кімнати, приніс звідти вицвілий коричневий дагеротип34 і поклав його на стіл перед Лі.

— Ось мій брат Карл,— сказав він, підійшов до дверей у вестибюль і зачинив їх.

Лі довго вдивлявся у блискучий метал, повертаючи його під лампою, щоб уникнути відблиску.

— Це було знято давно,— пояснив Адам.— Ще до того, як я пішов до війська.

Лі прихилився нижче до зображення.

— Важко розібрати доладно. Але судячи з виразу обличчя, я б не сказав, що у вашого брата було тонке почуття гумору.

— Взагалі ніякого,— підтвердив Адам.— Він ніколи не сміявся.

— Власне, я мав на увазі не це. Після прочитання умов заповіту вашого брата, мене вразило, що у цього чоловіка могло би бути таке жорстоке почуття гри. Він вас любив?

— Не знаю,— відповів Адам.— Іноді мені здавалося, що любив. Одного разу він намагався мене вбити.

— Так, це є в його обличчі,— підтвердив Лі.— І любов, і вбивчість. І ця парочка перетворила його на скнару, а скнара — налякана людина, яка ховається у фортеці з грошей. Він знав вашу дружину?

— Знав.