Джон Стейнбек – НА СХІД ВІД ЕДЕМУ (страница 95)

— Так, у цьому проблема. Треба або говорити всю правду, або частково брехати. Що ж, примусити вас я не можу.

— Я подумаю про це,— повторив Адам.— А що там за історія з твоєю матір’ю?

— Ви справді хочете її почути?

— Тільки якщо ти сам хочеш її розказати.

— Я розкажу дуже коротко,— погодився Лі.— Мої перші в житті спогади — як ми з батьком живемо у темній халупці посеред картопляного поля, і він розповідає мені історію моєї матері. Він говорив на кантонському діалекті, але, розповідаючи цю історію, переходив на вишукану літературну китайську. Менше з тим. Я вам розкажу.

І Лі зазирнув у глибини часу.

— Спершу мені треба вам розказати вам, що коли у вас почали будувати залізниці на заході країни, то виснажливе вирівнювання землі й укладення шпал і рейок виконували тисячі китайців. Вони становили дешеву робочу силу, працювали багато, а якщо вмирали, це нікого не обходило. Їх набирали головно у провінції Кантон, бо тамтешні мешканці невисокі, сильні, стійкі, а до того ж злагідні. Їх привозили сюди за контрактом, й історія мого батька, мабуть, доволі типова.

Вам, напевне, відомо, що китаєць мусить сплатити всі свої борги не пізніше нашого Нового року. Кожен рік він починає з чистого аркуша. В іншому разі він втрачає суспільну повагу; ба більше — повагу втрачає вся його родина. Виправдань бути не може.

— Непогана ідея,— зауважив Адам.

— Непогана чи погана, але воно так є. Моєму батькові вельми не пощастило. Він не зміг виплатити свою заборгованість. Уся наша родина зібралася обговорити цю ситуацію. А родина в нас дуже шанована. Ніхто не винний, що комусь не пощастило, але несплачений борг лягає тягарем на всю сім’ю. Вони сплатили батьків борг, і він мусив відшкодувати їм, що було практично неможливо.

Але ось що робили вербувальники залізничних компаній — вони видавали на руки всі гроші одразу по підписанні контракту. В такий спосіб вони заманювали чимало боржників. Усе видавалося розумним і почесним. Існувала лише одна чорна туга.

Батько мій був молодий, він щойно одружився, його кохання до дружини було сильне, глибоке і ніжне, а її до нього — просто безмежне. Та все одно вони чемно попрощалися у присутності голів родини. Я часто думаю, що формальні чемні манери слугують буфером для сердечного розпачу.

Людей загнали, як стадо худоби, у темний трюм пароплава, і там вони пробули до самого прибуття у Сан-Франциско за шість тижнів по тому. Можете уявити, щó то були за умови. Однак товар треба було доставити у більш-менш робочому стані, тож людей там не зовсім занедбували. А мій народ вчився жити в тісноті віками, підтримувати чистоту і харчуватися у нестерпних умовах.

Вони пробули у морі тиждень, коли батько знайшов там мою мати. Вона переодяглася в чоловічий одяг і заплела волосся у чоловічу косицю. Вона сиділа тихо, не розмовляла, тому її не викрили, а тоді, звісно, не існувало ніяких медичних оглядів чи щеплень. Вона перетягла свою підстилку ближче до батька. Вони не могли розмовляти, хіба що вночі, на вухо. Батько розсердився через її непослух, але все-таки дуже зрадів.

Так воно сталося. Вони були приречені до каторжних робіт на п’ять років. Їм і на думку не спало, що, діставшись Америки, вони можуть втекти,— вони були люди честі, вони підписали контракт.

Лі ненадовго замовк.

— Я думав, що зможу розказати в двох словах,— промовив він.— Але ж ви не знаєте передісторії. Я принесу собі склянку води,— а ви не хочете?

— Хочу,— сказав Адам.— От тільки я одного не можу зрозуміти: як жінка могла виконувати таку важку роботу?

— Я зараз повернуся,— і Лі вийшов на кухню. Він приніс дві кружки води і поставив їх на стіл.— То що ви хочете знати?

— Як твоя мати могла подужати чоловічу роботу?

Лі всміхнувся.

— Батько казав, що вона була сильна жінка, а мені здається, що сильна жінка буває сильніша за чоловіків, особливо коли в її серці живе кохання. Думаю, що жінка, яка кохає, незламна.

Адам іронічно скривився.

— Колись самі побачите, прийде час,— сказав Лі.

— Я не мав на увазі нічого поганого,— пояснив Адам.— Сам я не мав подібного досвіду. Продовжуй.

— Тільки одного мати не нашептала на вухо моєму батькові під час того довгого злощасного плавання. А оскільки багатьох людей нудило від морської хвороби, ніхто не звернув уваги на її недугу.

— Невже вона була вагітна? — вигукнув Адам.

— Так, вона була вагітна,— підтвердив Лі.— Але не хотіла засмучувати батька ще й цією бідою.

— А вона вже знала, що вагітна, коли вирушила в дорогу?

— Ні, не знала. Я обрав для своєї появи на світ найменш слушний час. А ця історія довша, ніж я гадав.

— Що ж, можеш зараз зупинитися,— запропонував Адам.

— Та ні вже. У Сан-Франциско цей потік з м’язів і кісток влився у вагони для худоби, і локомотиви зачмихали у гори. Приїжджі мусили рівняти пагорби у Сьєррі32 і рити тунелі під гірськими вершинами. Мати мою загнали в інший вагон, і батько її не бачив, доки їх не завезли до табору на лугу серед високих гір. Там було дуже красиво: зелена трава, квіти, а на горах — сніг. І тільки тоді мати сказала батькові про мене.

Вони почали працювати. У жінок м’язи міцнішають, як і у чоловіків, а мати моя мала ще й міцний дух. Вона працювала кайлом і лопатою, як від неї і вимагалося, але це, напевне, було жахливо. Їх охоплювала паніка, коли вони думали, як вона народжуватиме дитину.

— Та що вони, зовсім нестямні? — здивувався Адам.— Чому вони не могли піти до наглядача, розказати йому, що вона жінка, що вагітна? Звісно, про неї б там подбали.

— От бачите? — відповів Лі.— Я ще недостатньо вам розповів. Тому воно і виходить так довго. Цю людську худобу завозили лише задля одного — працювати. Коли робота закінчувалася, тих, хто вижив, треба було доправляти назад. Завозилися лише чоловіки — ніяких жінок. Ця країна не хотіла, щоб вони плодилися. Чоловік, жінка і дитина знайдуть спосіб зачепитися, укорінитися й облаштувати якусь домівку. А потім їх уже звідти не виженеш. Але юрма чоловіків, знервованих, хтивих, стривожених, напівхворих від самотності й туги за жінками, поїде куди завгодно, а надто — до себе додому. Моя мати була єдиною жінкою серед тієї зграї напівскажених, напівздичавілих чоловіків. Що довше ті чоловіки працювали і їли, то невгамовніші ставали. Для хазяїв вони були не люди, а тварини, які можуть стати небезпечними без суворого нагляду. Тепер розумієте, чому моя мати не звернулася по допомогу? Її просто викинули б з табору, або — хто знає? — пристрелили б і закопали, як хвору корову. Там розстріляли п’ятнадцять чоловіків, які наважилися висловити легке невдоволення.

Ні — лад там підтримувався у єдиний спосіб, у який рід людський навчився його підтримувати. Ми гадаємо, що кращі способи, ймовірно, існують, але так і не навчилися їх,— завжди це тільки батіг, мотузка і рушниця. Я вже шкодую, що почав вам про це розповідати...

— А чому б ні? — спитав Адам.

— Бачу перед собою обличчя мого батька, коли це розказував він. Задавнене горе повертається, кровоточить, пече. Розповідаючи, батько мусив зупинятися, щоб повернути самовладання, а коли продовжував, то говорив різко, вживав жорсткі, гострі слова, немов хотів порізатися ними.

Вони, батько і мати, намагалися триматися разом, збрехавши, що вони — дядько і небіж. Спливав місяць за місяцем, і на їхнє щастя живіт у неї не сильно випинався, і вона працювала, змагаючи біль. Батько допомагав їй, як міг, вибачаючись: «Мій небіж ще юний, кістки у нього тендітні». Плану в них не було ніякого. Вони не знали, що робити.

А потім батько придумав план. Вони втечуть високо в гори, на гірські луки, і там, біля озера, викопають ямку, де вона народить. А коли мати буде в безпеці, а дитина народиться, батько повернеться і прийме покарання. Він підпише контракт ще на п’ять років, аби сплатити за свого небожа-втікача. Яким би жалюгідним не здавався такий вихід, іншого в них не було, і вони вважали його чудовим. План цей вимагав двох умов — правильно розрахувати час і запастися харчами. Мої батьки,— тут Лі зробив паузу й усміхнувся, що сказав це слово, і так воно йому було приємно, що він його повторив,— мої любі батьки почали свої приготування. Вони відкладали частину щоденного раціону рису і ховали його під циновками. Батько знайшов мотузку і зробив дротяний гачок, щоб ловити форель у гірських озерах. Він кинув палити і збирав сірники, які їм видавали. А мати збирала все лахміття, яке могла знайти, витягала з нього нитки, щоб зшити оте ганчір’я скіпкою і зробити для мене сповивальну пелюшку. Шкода, що я її не знав.

— І мені шкода,— сказав Адам.— Ти колись розповідав цю історію Семові Гамільтону?

— Ні. А варто було б. Він цінував торжество людської душі. Такі речі він сприймав як власну перемогу.

— Сподіваюся, вони вибралися туди,— сказав Адам.

— Атож. Коли батько розповідав це мені, я завжди казав: «Дійди до того озера — приведи туди маму — хай на цей раз станеться по-іншому. Хоч один раз хай буде так: ви прийшли до озера і зробили хатинку з ялинкових гілок». Але мій батько на той час уже став справжнім китайцем. Він говорив: «У правді більше краси, навіть якщо ця краса жахлива. Казкарі під міськими брамами викривлюють життя, щоб воно видавалося ліпшим для ледарів, дурнів і слабаків, але це лише збільшує їхні немочі, нічого не вчить, нічого не лікує і не дає серцю злетіти».