Джон Стейнбек – НА СХІД ВІД ЕДЕМУ (страница 96)

— Продовжуй,— попросив Адам, у якого защемило серце.

Лі підвівся, підійшов до вікна і закінчив свою оповідь, дивлячись на зорі, що мерехтіли і коливалися під березневим вітром.

— Невелика кам’яна брила зірвалася з гори і зламала батькові ногу. Ногу йому туго перебинтували і дали роботу для калік — випрямляти цвяхи молотком на каменюці. І через хвилювання чи від праці, неважливо, у матері почалися передчасні перейми. І тоді напівскажені чоловіки оскаженіли остаточно. Один голод загострює другий голод, один злочин перекриває інший злочин, що йому передує, і дрібні злочини, скоєні проти цих зголоднілих чоловіків, спалахнули одним велетенським, маніакальним беззаконням.

Батько почув крик: «Жінка!» — і все зрозумів. Він спробував побігти, але нога під ним знову зламалася, і він поповз зазубленою кручею до дорожнього полотна, де все відбувалося.

Коли він видерся туди, небо затягло тугою, а чоловіки з провінції Кантон розповзалися у пошуках схованки, щоб забути, як люди можуть таке вчиняти. Батько знайшов її на купі сланцюватої глини. Навіть очей в неї не було видно, але рот ще ворушився, і вона казала йому, що робити. Батько нігтями видряпав мене з пошматованої плоті моєї матері. Вона померла на купі глини того-таки дня.

Адам важко дихав. Лі провадив монотонно-співучо:

— Перш ніж зненавидіти тих чоловіків, ви мусите дізнатися ось що. Батько завжди говорив це наостанок: жодна дитина не мала такого догляду, як я. Увесь табір став мені за матір. Оце і є краса — жахлива краса. А тепер добраніч. Я не можу більше говорити.

3

Адам збуджено відсував шухляди, переглядав полиці, піднімав кришки коробок у домі, але зрештою змушений був покликати Лі та спитати:

— Де в нас чорнило і ручка?

— У вас їх немає,— відповів Лі.— Ви роками жодного слова не написали. Можу дати вам свої, якщо хочете.

Він пішов до своєї кімнати, виніс пузату пляшечку чорнила, коротке товсте перо, пачку паперу і конверт і поклав їх на стіл.

— Як ти здогадався, що я хочу написати листа? — здивувався Адам.

— А хіба ви не збираєтеся спробувати написати своєму братові?

— Збираюся.

— Це буде нелегко після такої довгої перерви,— зауважив Лі.

І справді, це було нелегко. Адам кусав і гриз ручку, рот його від напруження кривився. Він виводив якісь речення, відкидав аркуш, брав новий і починав спочатку. Він чухав голову підставкою для ручки.

— Лі, якби я схотів з’їздити у східні штати, ти б погодився побути з близнюками, поки я не повернуся?

— Легше поїхати, ніж написати,— всміхнувся Лі.— Звісно, я залишуся.

— Ні. Я хочу написати.

— А чому б не запросити вашого брата приїхати сюди?

— О, непогана ідея, Лі. Я про це і не подумав.

— Це також привід написати листа, і гарний привід.

Після цього лист вийшов доволі просто, був виправлений і переписаний начисто. Адам уважно прочитав його про себе і поклав у конверт.

«Любий брате Карле,— говорилося в листі.— Ти здивуєшся, отримавши від мене звістку після стількох років. Я багато разів збирався тобі написати, але ти ж знаєш, як ми все відкладаємо на потім. Цікаво, яким тебе знайде мій лист. Сподіваюся, у доброму здоров’ї. Як я розумію, у тебе може бути п’ятеро, а то й десятеро дітей. Ха-ха! Я маю двох синів, вони близнюки. Їхня мати не тут. Сільське життя їй не на користь. Вона мешкає у місті неподалік, і я з нею зрідка зустрічаюся.

У мене гарне ранчо, але, соромно зізнатися, я не надто добре ним розпорядився. Можливо, відтепер усе піде на краще. Я завжди вмів приймати гарні рішення. Багато років я почувався зле. Тепер я одужав.

Як почуваєшся ти, як ідуть справи у тебе? Мені хотілося б з тобою побачитися. Чому б тобі не приїхати до нас у гості? Цей край чудовий, може, ти знайдеш тут собі щось підходяще і схочеш поселитися. Холодних зим тут не буває. Це має значення для таких стариганів, як ми з тобою. Ха-ха!

Що ж, Карле, сподіваюся, ти все обдумаєш і сповістиш мене. Подорож піде тобі на користь. Я хочу з тобою побачитися. Треба багато про що тобі розказати, а писати про це я не можу.

Що ж, Карле, напиши мені листа, поділися всіма новинами в нашому старому домі. Гадаю, багато чого трапилося. Коли старшаєш, головно чуєш, що люди, яких знав, померли. Мабуть, так влаштований світ. Не зволікай з відповіддю, повідом, чи приїдеш у гості.

Твій брат Адам».

Він тримав листа в руці й бачив крізь нього смагляве обличчя свого брата з рубцем на лобі. Адам бачив гарячий блиск його чорних очей, бачив, як щиряться його зуби, як бере в ньому гору безрозсудний, жорстокий звір. Він потрусив головою, щоб відігнати це видіння, спробував пригадати усмішку на тому обличчі. Він намагався пригадати братове чоло до появи рубця, але все це не потрапляло у фокус. Адам схопив ручку і написав нижче свого підпису: «P. S. Карле, я ніколи не відчував до тебе ненависті, хай там що. Я завжди тебе любив, бо ти — мій брат».

Адам згорнув лист і загострив згини нігтем. Заклеїв конверт, притиснувши кулаком. Потім покликав Лі.

Китаєць просунув голову в двері.

— Лі, скільки часу іде лист на схід країни — на крайній схід?

— Не знаю,— відповів Лі.— Тижнів зо два.

Розділ 29

1

Коли перший за десять років лист до брата було відіслано, Адам нетерпляче чекав на відповідь. Він забув, скільки минуло часу. Лист ще не дістався Сан-Франциско, а він уже питав у Лі: «Чого це він не відповідає? Мабуть, сердиться, що я так довго мовчав. Але ж і він мені не писав. Ні — він не знав, куди писати. А може, він кудись переїхав».

— Та ми ж тільки відіслали листа,— говорив Лі.— Ще рано.

— Цікаво, він справді до нас вибереться? — Адам питав сам себе, сумніваючись, чи дійсно він хоче побачити Карла. Тепер, коли лист пішов, Адам хвилювався, що Карл прийме запрошення. Він став як непосидюща дитина, яка хапає все, що потрапляє під руку. Він чіплявся до близнюків, безнастанно розпитуючи їх про школу.

— То що ви сьогодні вивчили?

— Нічого!

— Облиште! Щось напевне мусили вивчити. Ви читали?

— Так, сер.

— Що ви читали?

— Та оту стару байку про мурашку і коника.

— Вона цікава.

— І ще одну про орла, який викрадає дитину.

— Так, я її пам’ятаю. Забув тільки, що відбувається.

— Ми до неї ще не дійшли. Бачили тільки картинку.

Хлопців це дратувало. Під час одного з недолугих Адамових втручань у їхнє виховання Кел позичив у нього кишеньковий ніж і сподівався, що батько забуде попросити його назад. Верболіз уже наливався соками. Кора легко знімалася з гілочок. Адам забрав ніж, щоб показати хлопцям, як вирізати свистунці з лози, хоча Лі навчив їх цьому три роки тому. Гірше того, Адам забув, як робити надріз. З його свистунців не виходило жодного звуку.

Якось опівдні на дорозі у новому «форді», гуркочучи і підстрибуючи, з’явився Віль Гамільтон. Двигун працював на першій передачі, й кузов хитався, як корабель у бурхливому морі. Латунний радіатор і бак сліпуче виблискували глянцевою поліровкою.

Віль потягнув гальмівну рукоятку, повернув вимикач і відкинувся на шкіряне сидіння. Автомобіль чмихнув кілька разів без запалювання, бо перегрівся.

— От він і прибув! — вигукнув Віль з удаваним ентузіазмом. Він люто ненавидів «форди», але вони щоденно примножували його статок.

Адам і Лі перехилилися через відчинені вікна машини, поки Віль Гамільтон, пихкаючи під тягарем свого нового жирку, пояснював, як працює механізм, про який сам нічого не знав.

Зараз важко уявити всі труднощі, пов’язані з вивченням роботи автомобіля: як завести, як керувати, як доглядати. Справа не лише в тому, що цей процес був дуже ускладнений, а й у тому, що починати доводилося з нуля. Сучасні діти з колиски всмоктують теорію, навички й особливості двигуна внутрішнього згоряння, а у ті часи ви починали з обтяжливого переконання, що машина не поїде ніколи, й іноді мали рацію. Щоб завести машину зараз, ви просто повертаєте ключ і торкаєтеся стартера. Усе інше робиться автоматично. Але раніше цей процес був страшенно складний. Він вимагав не лише хорошої пам’яті, міцних рук, янгольського терпіння і сліпої надії, а й певного знайомства з практичною магією, тож можна було побачити, як перш ніж крутнути заводну ручку в моделі «Т», чоловік плював на землю і шепотів заклинання.

Віль Гамільтон розповів про машину, потім повторив це ще і ще. Його покупці слухали і не перебивали, широко розплющивши очі, зацікавлені, як тер’єри, готові до співпраці, та коли Віль почав пояснювати втретє, він зрозумів, що все це марно.

— Ось що! — вигукнув він радісно.— Бачте, це не моя парафія. Я просто хотів, щоб ви побачили машину і послухали, перш ніж я організую доставку. Зараз я повертаюся до міста, а завтра пришлю цю машину з досвідченим механіком, і він вам за кілька хвилин розтлумачить більше, ніж я за цілий тиждень. Я просто хотів показати його вам.

Віль забув свої власні інструкції. Він трохи пововтузився з ручками, а потім попросив Адама позичити йому запряжку і відбув на ній до міста, пообіцявши завтра прислати механіка.

2

Навіть і мови не було, щоб близнюки наступного дня пішли до школи. Вони б нізащо не пішли. «Форд», високий, відчужений і суворий, стояв під дубом — там, де його залишив Віль. Нові його володарі ходили навколо нього, час до часу торкалися, як торкаються норовливого коня, прагнучи заспокоїти його.

— Не знаю, чи зможу я до нього колись звикнути,— сказав Лі.