Джон Стейнбек – НА СХІД ВІД ЕДЕМУ (страница 93)

Вона обернулася, коли він вийшов за нею.

— Чого тобі треба? — холодно спитала вона.

— Не злися на мене,— попросив він.— Просто ти не знаєш, що тут відбувається. Бачила б ти спину мого брата.

Ця зміна інтонації її збентежила. Він не дав їй часу розібратися, а раніше вже вірно підмітив її інтерес до романтичних ситуацій. Голос у нього став тихий і таємничий. Абра також приглушила голос.

— А що таке? Що у нього зі спиною?

— Уся в шрамах,— прошепотів Кел.— Це китаєць.

Вона здригнулася і напружилася від цікавості.

— Що він робить? Б’є його?

— Гірше,— зітхнув Кел.

— А чому ви не поскаржитеся батькові?

— Ми не сміємо. Знаєш, що буде, якщо ми розкажемо?

— Ні. А що?

Він похитав головою.

— Ні...— Здавалося, він напружено думав.— Я навіть не смію сказати тобі.

У цю мить з каретного сараю вийшов Лі, який вів за повід коня Бейконів, запряженого у високу пружинисту коляску на колесах з гумовими шинами. Містер і місіс Бейкони вийшли з дому і машинально поглянули на небо.

— Не можу сказати тобі зараз,— повідомив Кел.— Китаєць одразу здогадається.

— Абро! Мерщій! Ми зараз їдемо! — покликала місіс Бейкон. Лі притримував норовливого коня, поки місіс Бейкон підсаджували в коляску.

Арон вискочив з-за будинку, тримаючи в руках картонну коробку, перев’язану вибагливими бантиками. Він тицьнув її Абрі.

— Ось,— сказав він.— Не розв’язуй, поки не приїдеш додому.

Кел побачив на обличчі Абри відразу. Вона відсмикнула руки від коробки.

— Ну ж бо, люба, бери,— сказав її батько.— Поквапся, бо ми і так спізнилися.

І він пхнув коробку доньці в руки.

Кел підступив до неї.

— Хочу з тобою пошептатися,— і він нахилився їй до вуха.— Ти штанці намочила.

Вона спалахнула і міцно насунула капелюшок собі на голову. Місіс Бейкон підхопила її під пахви і всадовила в коляску.

Лі, Адам і близнюки дивилися, як кінь переходить на упевнений клус.

Перед першим поворотом Абра випростала руку, коробка полетіла назад і впала на дорогу. Кел спостерігав за обличчям брата і побачив, як його очі стали нещасними. Коли Адам повернувся у дім, а Лі ходив з мискою зерна, годуючи курей, Кел охопив брата за плечі й заспокійливо обняв.

— Я хотів одружитися з нею,— сказав Арон.— Я поклав у коробку листа, просив її вийти за мене заміж.

— Не сумуй,— втішав його Кел.— Я дам тобі постріляти з моєї рушниці.

— У тебе ж немає ніякої рушниці,— струснув головою Арон.

— Та невже? — здивувався Кел.— А я гадав, що є.

Розділ 28

1

Тільки за вечерею хлопці помітили, як змінився їхній батько. Вони знали про його присутність: вуха, які чують, але не слухають, очі, які дивляться, але не бачать. Це був туман, а не батько. Хлопці так і не навчилися ділитися з ним ані своїми інтересами і відкриттями, ані своїми потребами. Зв’язком між ними і світом дорослих був Лі, й Лі не лише спромігся їх виховувати, годувати, одягати і привчати до ладу, а й навчив поважати свого батька. Батько був для хлопців загадкою, але його слово, його закони виконувалися через Лі, який, зрозуміло, вигадував їх сам, а приписував Адаму.

Того вечора, першого по поверненні Адама з Салінаса, Кел і Арон спершу здивувалися, а потім трохи збентежилися, побачивши, що Адам слухає їх і ставить питання, дивиться на них — і бачить. Ця зміна їх переполошила.

— Я чув, ви ходили сьогодні на полювання,— сказав Адам.

Хлопці насторожилися, як усі люди, які стикаються з новою ситуацією

— Так, сер,— зізнався Арон по паузі.

— Щось уполювали?

Цього разу запала ще довша пауза, а потім:

— Так, сер.

— І що ж ви вполювали?

— Кролика.

— Луком і стрілами? Хто в нього влучив?

— Ми стріляли обидва,— сказав Арон.— Не знаємо, чия стріла влучила.

— Хіба ви не знаєте власних стріл? — здивувався Адам.— Коли я був хлопчиком, ми робили на своїх стрілах мітки.

Цього разу Арон не став відповідати, щоб не вскочити в халепу. Кел, трохи вичекавши, сказав:

— Стріла була точно моя, але ми гадаємо, що вона потрапила у сагайдак Арона.

— Чому ж ви так гадаєте?

— Не знаю,— відповів Кел.— Але думаю, що в кролика поцілив Арон.

Адам перевів погляд.

— А що думаєш ти?

— Думаю, що, може, то я поцілив, але точно не знаю.

— Що ж, ви, схоже, чудово розібралися з цією ситуацією.

Тривога зникла з облич хлопців. Здається, ніякої пастки не було.

— І де ж отой кролик? — запитав Адам.

— Арон подарував його Абрі,— відповів Кел.

— А вона його викинула,— сказав Арон.

— Чому?

— Не знаю. А я ще хотів з нею побратися.

— Справді?

— Так, сер.

Адам розсміявся, а хлопчики не пригадували, щоб колись чули, як він сміється.

— Вона хороша дівчинка? — спитав він.

— О так,— відповів Арон.— Дуже хороша. Добра і мила.