Джон Стейнбек – НА СХІД ВІД ЕДЕМУ (страница 9)

На цьому текст закінчувався. На аркуші була якась карлючка і чорнильна ляпка, потім писалося олівцем, але почерк був інший.

Олівцем було написано: «Пізніше. Тут відмовила ручка. Перо зламалося. Доведеться купити інше перо у селі — це проржавіло».

Слова потекли гладкіше. «Думаю, треба дочекатися нового пера і не писати олівцем. Просто я сидів на кухні, горіла лампа, я замислився, настала ніч, вже по дванадцятій, гадаю, але я не дивився на годинник. Старигань Чорний Джо вже кукурікав у курнику. Раптом материне крісло-гойдалка рипнуло. Ніби вона на ньому сидить. Ти знаєш, я не вірю у такі штуки, але на мене наринули спогади, як-от бувало з тобою. Гадаю, я порву цього листа, бо який сенс писати такі дурниці».

Слова набігали тепер одне на одне, ніби поспішали і боялися запізнитися.

«Якщо я його все одно викину, то чому б і не дописати? Схоже, ніби увесь будинок живий, і в нього повсюди очі, ніби за дверима причаїлися люди, готові увійти, щойно відвернешся. Від цього у мене мурашки бігають. Я хочу сказати — я хочу сказати — тобто, я так і не зрозумів — ну навіщо батько так вчинив. Тобто, чому йому не сподобався ніж, який я подарував йому на день народження. Чому? То ж був класний ніж, йому був потрібен класний ніж. Якби він ним користався, чи бодай нагострив, чи витяг з кишені й подивився на нього,— більше нічого мені й не треба. Якби йому б сподобався мій ніж, я б ніколи не напав на тебе. Але я мусив відігратися на тобі. Мені здається, що материне крісло погойдується. Це від світла. Я не можу взяти це до тями. Ніби щось лишилося недоробленим. Ніби зробив половину роботи, але не розумієш, що саме. Щось лишилося незакінченим. Мені не слід тут бути. Мені слід мандрувати по світу, а не сидіти отут на хорошій фермі й шукати собі жінку. Тут щось не так, щось не доведене до кінця, ніби сталося зарано і лишилося поза увагою. Я мусив би бути там, де ти, а ти — тут. Я ніколи не думав про це раніше. Можливо, тому, що зараз пізно — ще пізніше. Я щойно визирнув надвір і побачив, що світає. Не думаю, що я засинав. Як може ніч так швидко проминути? Зараз я не можу йти спати. Я взагалі не можу спати».

Лист не мав підпису. Мабуть, Карл забув, що збирався його знищити, і відіслав. Але Адам зберігав його певний час, а коли брався перечитувати, його били дрижаки, а чому — він сам не знав.

Розділ 5

На ранчо підростали маленькі Гамільтони, і щороку з’являвся новенький. Джордж уже став високим гарним парубком, лагідним і приязним, з природною вишуканістю манер. Навіть дитиною він був чемний, що називається, «безпроблемний». Він успадкував від батька ошатність: його вбрання, тіло й волосся завжди були чисті й охайні, й він ніколи не здавався погано вдягненим, навіть коли саме так і було. Джордж був безгрішним хлопчиком і став безгрішним чоловіком. Його ніколи не звинувачували у жодних злочинах, а його проступки були дріб’язкові. В середині життя, приблизно в ту пору, коли подібні речі виходять назовні, виявилося, що він страждає на злоякісну анемію. Можливо, його доброчесність витікала з браку енергії.

Слідом за Джорджем ішов Вільям, кремезний і флегматичний. Віль мав убогу фантазію, але неабияку енергію. З самого дитинства він був трудівник, варто було комусь сказати, що саме треба зробити, як він невтомно за це брався. Він був консерватор, не лише в політиці, а в усьому. Будь-які ідеї здавалися йому революційними, він уникав їх з підозрою і відразою. Віль любив жити так, щоб ніхто не міг на нього поскаржитися, і для цього намагався жити так, як усі інші.

Можливо, його батько якось спричинився до того, що Віль незлюбив зміни і різноманіття. Коли Віль підростав, батько ще недостатньо довго прожив у Салінас-Веллі, щоб вважатися «старожилом». Він, ірландець, справді був чужинцем. У ту пору ірландців сильно не любили в Америці. На них дивилися з презирством, особливо на східному узбережжі, але частково це ставлення просочилося на захід. А Семюель мав не лише різнобічний характер, він був людиною ідей і нововведень. У невеличких відокремлених громадах такі люди сприймаються з підозрою, поки не доведуть, що не становлять загрози для інших. Така яскрава людина, як Семюель, могла завдати чимало клопоту. Скажімо, він міг виявитися занадто привабливим для жінок, чиї чоловіки — нудні й нецікаві. А тут ще його освіченість, його начитаність, його книжки, які він купував або позичав, його знання про речі, які не їдять і не надягають, з якими не співіснують, його захоплення поезією і повага до гарної прози. Якби Семюель був багатий, як Торни чи Дельмари, якби він мав такі, як у них, великі маєтки і широкі лани, його бібліотека була б винятковою.

Дельмари мали бібліотеку — в ній були лише книжки й дубові панелі. Семюель позичав у них книжки і прочитав більше, ніж самі Дельмари. У ті часи освічений багатий чоловік — то було прийнятно. Він міг посилати своїх синів до коледжу, й ніхто йому нічого не казав, міг одягатися у білу сорочку з краваткою і жилетом удень по буднях, міг носити рукавички і мати доглянуті нігті. А оскільки життя й вчинки багатія були незбагненні, хто знає, чим він міг користуватися, а чим не міг? Але бідняк — яка йому потреба в поезії, чи в живопису, чи в музиці, під яку не співають і не танцюють? Усе це не допомагало вирощувати врожай або сяк-так одягати дітей. І якщо, попри це, він продовжував і далі тим цікавитися, можливо, мав якісь причини, що не витримували уважного вивчення.

Візьмімо, наприклад, Семюеля. Він робив креслення тих приладів, які збирався виготовляти з заліза або деревини. Це було добре, зрозуміле, навіть гідне заздрості. Але на берегах креслень він робив малюнки — то дерево, то людське обличчя, то звіра або комаху, то якісь фігури, у яких узагалі було важко розібратися. Це викликало у людей спантеличений або ніяковий сміх. А ще не можна було здогадатися заздалегідь, що вигадає, скаже чи зробить Семюель,— це могло бути що завгодно.

В перші роки після приїзду Семюеля до Салінас-Веллі до нього ставилися з невиразною недовірою. Вірогідно, Віль ще малим хлопчиком чув якісь розмови у крамниці Сан-Лукас. Хлопчики не хочуть, щоб їхні батьки відрізнялися від інших. Можливо, саме тоді у Віля і зародився його консерватизм. Пізніше, коли народилися і зростали інші діти, Семюель уже влився у громаду Салінас-Веллі та став її гордістю: так чоловік, який має павича, пишається ним. Його вже не боялися, бо він не зваблював чужих жінок і не виманював їх із затишної посередності. У Салінас-Веллі полюбили Семюеля, але на той час Віль уже сформувався.

Деякі люди, необов’язково вартісні, стають істинними улюбленцями богів. Вони отримують усе без зусиль і намірів. Таким був і Віль Гамільтон. І дари, що він отримував, були такі, які він міг оцінити. Ще в підлітковому віці Вілю завжди щастило. Наскільки його батько не вмів заробляти гроші, настільки до Віля вони просто самі пливли. Коли Віль Гамільтон розводив курей і вони починали нестися, ціни на яйця зростали. Коли двоє його друзів, які мали невеличку крамницю, підійшли впритул до безнадійного банкрутства, вони попросили Віля, вже дорослого парубка, позичити їм грошей, щоб якось виплутатися, і запропонували третину відсотка за його мізерну позичку. Віль не був скаредним. Він дав їм те, що вони просили. Крамниця стала на ноги протягом року, збільшилася вдвічі, відкрила три філії, а її нащадок — величезна торгівельна мережа — донині процвітає у регіоні.

А ще Віль прийняв за борги майстерню з ремонту велосипедів й інструменту. Потім дехто з багатіїв Салінас-Веллі купив собі автомобілі, і його майстерня почала їх обслуговувати. На нього почав тиснути один рішучий поет, який мріяв про мідь, чавун і гуму. Звали цього поета Генрі Форд, і плани його були сміховинні, якщо не протизаконні. Віль, ремствуючи, прийняв південну частину долини як його ексклюзивне володіння, і за п’ятнадцять років долина була під Фордом, і Віль став багатим чоловіком, який роз’їжджав на шикарному «Мармоні»5.

Том, третій син, був найбільше подібний до свого батька. Він народився у люті й жив серед громовиць. Том стрімко поринув у життя. Йому не було рівних у радощах і захопленнях. Він не відкривав для себе світ і людей, він їх сам створював. Коли він читав батьківські книжки, він був першим. Він жив у світі сяючому, свіжому і нерозвіданому, як Едем на шостий день творіння. Томові думки рвучко металися, як лоша на веселому пасовиську, і коли згодом світ виставив перепони, він проривався через дроти, а коли його оточив останній частокіл, він прорвався і крізь нього. А оскільки він був здатний на величезну радість, йому була не чужа й величезна скорбота, тож коли його песик помер, настав кінець світу.

Том був такий самий винахідливий, як і батько, але ще сміливіший. Він брався за речі, за які не наважився б узятися батько. А ще ним володіла неймовірна сексуальність, якої не мав батько. Можливо, саме через цю незгасиму сексуальну жагу він так і не одружився. Він народився у дуже високоморальній сім’ї. Можливо, його мрії, його палкість і намагання її втамувати викликали у нього відчуття меншовартості, яке подеколи гнало його в гори виплакатися. У Томі чудово поєднувалися варварство і шляхетність. Він працював, як навіжений, щоб угамувати роботою свої нестямні пориви.