Джон Стейнбек – НА СХІД ВІД ЕДЕМУ (страница 10)

Ірландцям властиві розпачливі веселощі, але їм не менш властивий і суворий, похмурий дух, який згинає їм рамена і вдивляється у їхні думки. Варто їм засміятися надто голосно, як цей дух устромляє свій довгий палець їм у горло. Вони засуджують себе ще до того, як їх звинуватили, а це значить, що їм завжди доводиться захищатися.

Коли Том мав дев’ять років, він непокоївся, що його гарненька молодша сестра Моллі погано розмовляє. Він попросив її розтулити рота і побачив перетинку під язиком, яка викликала ці проблеми. «Я все влаштую»,— сказав він. Відвів сестру в таємне місце подалі від домівки, нагострив кишеньковий ножик на камені й розрізав перепону для мовлення. Потім втік, і його знудило.

Подвір’я Гамільтонів розросталося разом зі збільшенням родини. Дім був спроектований так, щоб прибудови виникали там, де потрібно. Первісна будівля з залою й кухнею скоро загубилася у сумбурній плутанині прибудов і навісів.

Тим часом Семюель не ставав багатшим. Він виробив дуже погану звичку щодо патентів, від цієї хвороби потерпає багато чоловіків. Він винайшов одну деталь молотарки, яка була краща, дешевша і продуктивніша за всі досі відомі. Адвокат у справах патентування проковтнув його невеличкий прибуток упродовж року. Семюель послав свої моделі виробникові, той хутко відхилив його креслення, але запозичив метод. Наступні кілька років були дуже сутужні через судовий процес, і викачка грошей припинилася, тільки коли Семюель програв у суді. Тоді він уперше з гіркого досвіду утямив, що без грошей не можна відсудити гроші. Але він підхопив патентну лихоманку, і з року в рік гроші, зароблені молотьбою і ковальством, висмоктувалися патентами. Діти Гамільтонів ходили босоніж, їхні комбінезони були латані-перелатані, їжі часом не вистачало, бо треба було платити за сині креслення з зубцями, кріпленнями, проекціями і рівнями.

Деякі чоловіки мислять масштабно, деякі — приземлено. Семюель і його сини Том і Джо думали багато, а Джордж і Віль — мало. Джозеф був четвертий син, мрійливий хлопчик, якого дуже любила і захищала вся сім’я. Він рано усвідомив, що усміхнена безпорадність — його найкращий захист від роботи. Брати його, всі без винятку, були міцними невтомними трударями. Їм легше було зробити роботу замість Джо, ніж примусити працювати його. Батько й мати вважали його поетом, бо ні до чого путнього він не мав хисту. Це справило на нього сильне враження, і він почав писати якісь гладенькі віршики, щоб виправдати репутацію поета. Джо був ледащий фізично, але, схоже, він і розум мав ледащий. Він промріяв усе своє життя, і мати любила його більше за інших дітей, бо їй він здавався безпорадним. Насправді він був менше за все безпорадним, тому що отримував усе, чого бажав, з мінімальними зусиллями. Джо був пестунчиком у родині.

У феодальні часи невміння юнака володіти мечем і списом приводила його до церкви; в родині Гамільтонів невміння Джо добре працювати на фермі спрямувало його до вищої освіти. Він не був ані хворобливим, ані слабким, але не міг нічого піднімати; він погано їздив верхи і мав відразу до коней. Уся родина поблажливо сміялася, коли пригадувала, як Джо намагався навчитися упоратися з плугом; його кривуляста перша борозна звивалася луговим струмком, а друга лише раз торкнулася першої, перетнула її і полізла кудись убік.

Поступово він позбувся всіх обов’язків на фермі. Мати пояснювала, що голова у нього в хмарах, ніби то була якась особлива чеснота.

Коли Джо зазнав невдачі на всіх роботах на фермі, батько у відчаї послав його пасти шістдесят овець. То була найлегша з усіх робіт, вона не потребувала жодних спеціальних умінь. Єдине, що вимагалося,— бути біля овець. А Джо загубив їх — загубив усі шістдесят, не зміг їх знайти там, де вони скупчилися у тіні висохлої ущелини. За сімейною легендою Семюель скликав усю родину, хлопців і дівчат, і примусив їх поклястися, що після його смерті піклуватимуться про Джо, бо інакше Джо неодмінно помре з голоду.

Поміж хлопцями-Гамільтонами було п’ятеро дівчат: Уна — найстарша, вдумлива, старанна, смаглява; Ліззі — гадаю, Ліззі мала бути найстаршою, оскільки її назвали на честь матері; але я дуже небагато знаю про Ліззі. Вона, здається, рано почала соромитися своєї родини. Вийшла заміж дуже юною і виїхала, а відтоді бачили її тільки на похороні. Ліззі була здатна на ненависть і дошкульність, зовсім не властиві Гамільтонам. Вона народила сина, а коли той виріс, одружився з дівчиною, яку Ліззі незлюбила і за це не розмовляла з ним багато років.

Далі йшла Дессі, яка повсякчас сміялася, і люди любили бути поруч з нею, тому що бути поруч з Дессі було неймовірно приємно.

Наступна сестра була Олів, моя мати. А остання — Моллі, маленька красуня з прегарним білявим волоссям і фіалковими очима.

Отакі були Гамільтони, і видається просто дивом, як Лайза, худорлява, миршава ірландка, народжувала їх рік у рік, вигодовувала їх, пекла хліб, шила їм одяг і прищепила їм гарні манери, а також залізну мораль.

Дивовижно, як Лайза карбувала своїх дітей. У неї не було ніякого життєвого досвіду, вона не читала книжок і ніколи, якщо не рахувати одну довгу подорож з Ірландії, нікуди не їздила. Вона не мала досвіду з чоловіками, за винятком свого власного, а на це вона дивилася як на нудний, іноді болісний обов’язок. Більшу частину життя вона витратила на виношування, народження і виховання дітей. Її єдиним інтелектуальним джерелом була Біблія; були, щоправда, і розмови з Семюелем і дітьми, але їх вона ніколи не слухала. З отієї єдиної книги вона отримувала історію і поезію, своє розуміння людей і подій, свою етику, свою мораль і своє спасіння. Вона ніколи не вивчала Біблію, ніколи не перевіряла її; вона її просто читала. Суперечливі місця, яких там чимало, не бентежили її жодною мірою. Зрештою вона досягла рівня, коли запам’ятала Біблію так добре, що продовжувала читати, не вникаючи.

Лайза користувалася загальною повагою, оскільки була доброчесною жінкою і виростила гарних дітей. Вона будь-де могла високо тримати голову. Чоловік, діти й онуки поважали її. В ній відчувався міцний сталевий стрижень, нездатність до компромісів, суворість перед лицем усіх конфліктів і бід, і це викликало до неї свого роду благоговіння, але не душевну теплоту.

Лайза люто ненавиділа алкоголь. Пити алкоголь у будь-якій формі вона вважала злочинним порушенням божественного закону. Вона не лише сама ніколи не торкалася спиртного, а й обурювалася на саму думку, що хтось отримує від нього задоволення. В результаті, цілком природно, що її чоловік Семюель і всі діти плекали непереборну любов до випивки.

Якось, коли Семюель сильно захворів, він попросив дружину:

— Лайзо, чи не можна мені випити склянку віскі, щоб трохи полегшало?

Вона випнула своє важке підборіддя.

— Ти хотів би вирушити до престолу Господнього з запахом віскі на губах? Е ні! — відтяла вона.

Семюель повернувся на бік; так і прохворів, не діставши полегшення.

Коли Лайзі було під сімдесят, у неї виникли проблеми з екскрецією, і лікар порадив їй приймати по столовій ложці портвейну в медичних цілях. Вона примусила себе проковтнути першу ложку, скривилася, але портвейн виявився доволі приємним. Відтоді від неї завжди трохи тхнуло перегаром. Вона пила вино тільки столовими ложками, як ліки, але згодом дійшла до кварти6 на день і стала більш лагідною і щасливою жінкою.

Семюель і Лайза Гамільтони виховали всіх своїх дітей у доброму здоров’ї ще до кінця століття. На ранчо на схід від Кінг-Сіті зростала ціла купа Гамільтонів. І були вони справжні американці — спершу діти, потім молоді чоловіки й жінки. Семюель так і не повернувся до Ірландії і поступово зовсім її забув. Людиною він був заклопотаною. Не мав часу на ностальгію. Долина Салінас-Веллі стала для нього всім світом. Поїздка у місто Салінас, за шістдесят миль на північ у верхів’ях долини, перетворювалася на цілу пригоду, спогадів про яку вистачало на цілий рік, а безнастанна праця на ранчо й турботи, як прогодувати й одягти свою велетенську родину, забирали багато його часу — але не увесь час. Енергію він мав невичерпну.

Його донька Уна стала вдумливою ученицею, пильною і серйозною. Він пишався її сміливим, допитливим розумом. Відучившись у середній школі Салінаса, Олів готувалася складати іспити в окрузі. Олів збиралася стати вчителькою, це була честь, все одно як в Ірландії мати в родині священика. Джо треба було посилати до коледжу, бо ні до чого іншого він не був придатний. Віль уже прошов чималий шлях до накопичення несподіваних статків. Том постраждав у світах і зализував рани. Дессі вчилася на модистку, а Моллі, красуня Моллі, безумовно, знайде собі заможного чоловіка.

Питання про спадок не виникало. Гірське ранчо було хоча й величезне, але вкрай збиткове. Семюель бурив колодязь за колодязем, та не міг знайти воду на своїй власній землі. Якби знайшов, усе було б інакше. Вода зробила б їх відносно заможними. Єдиним джерелом води була злиденна труба біля дому, якою викачували воду з глибини землі; іноді вона небезпечно заглиблювалася, а двічі пересихала. Худоба мусила приходити з дальніх ділянок ранчо на водопій, а потім знову повертатися на пасовисько.

Загалом то була чудова міцна родина, з устоями, яка успішно вросла у Салінас-Веллі, не бідніша за багатьох і не багатша за багатьох. То була урівноважена родина, зі своїми консерваторами і своїми радикалами, своїми мрійниками і своїми прагматиками. Семюель був вельми втішений плодами своїх чересел.