Джон Стейнбек – НА СХІД ВІД ЕДЕМУ (страница 11)

Розділ 6

1

Коли Адам пішов до війська, а Кир перебрався до Вашингтона, Карл замешкав на фермі сам. Він хвалився, що знайде собі дружину, але нічого не робив для того, щоб зрештою тихенько собі одружитися: не зустрічався з дівчатами, не запрошував їх на танці, не випробовував їхні чесноти — і навпаки. Справа в тому, що Карл був неймовірно сором’язливий з дівчатами. І, подібно до багатьох несміливих чоловіків, він задовольняв свої природні потреби з анонімними повіями. Соромливому чоловіку повія надає велику безпеку. Вона отримує платню авансом і перетворюється на товар, а соромливий чоловік може розважатися з нею або бути брутальним. Окрім того, тут не існує загрози, що тобі можуть відмовити, а відмова страшенно лякає соромливого чоловіка.

Влаштовувалося все просто й відносно потаємно. На верхньому поверсі хазяїн таверни тримав три кімнати для тимчасових мешканців і здавав їх дівчатам на два тижні. Коли два тижні збігали, на їхнє місце прибувала нова група дівчат. Містер Галлам, хазяїн таверни, в оборудках участі не брав. Він навіть міг майже не брехав, стверджуючи, що нічого про них не знає. Він просто брав п’ятикратну платню за свої три кімнати. Дівчат добирав, поставляв, перевозив, муштрував і обкрадав сутенер на прізвище Едвардс, який мешкав у Бостоні. Його дівчата неквапно колесили маленькими містечками, ніде не затримуючись більше ніж два тижні. Система працювала бездоганно. Жодна з дівчат не перебувала у місті настільки довго, щоб викликати невдоволення громадян або поліції. Вони рідко покидали свої кімнати й уникали людних місць. Під страхом побиття їм заборонялося напиватися, піднімати галас і закохуватися. Їжу їм подавали у кімнату, і клієнтів ретельно приховували. Жодному п’яному не дозволялося підніматися до дівчат. Що півроку кожна з дівчат отримувала місячну відпустку, щоб добряче впитися і побешкетувати. На роботі, якщо дівчина порушувала правила, містер Едвардс особисто зривав з неї одяг, затикав рота кляпом і шмагав батогом мало не до смерті. Якщо вона повторювала таке, то опинялася у в’язниці за звинуваченням у бродяжництві й відвертій проституції.

Двотижневі періоди мали ще одну перевагу. Багато дівчат потерпало від венеричних хвороб, але дівчина майже завжди виїжджала до того, як її подаруночок проявлявся у клієнта. Чоловіку не було на кому зганяти свою лють. Містер Галлам про те нічого не відав, а містер Едвардс ніколи не з’являвся привселюдно у своїй діловій іпостасі. Він чудово налагодив свою мережу.

Всі дівчата були одного типу — гладкі, сильні, ліниві й нудні. Чоловікам важко було помітити відмінність. Карл Траск виробив звичку щонайменше раз на два тижні ходити до таверни, пробиратися на верхній поверх, швидко робити свою справу і повертатися до бару трохи напитися.

Будинок Трасків ніколи не був веселим місцем, та коли мешкати в ньому залишився тільки Карл, він почав похмуро, квапливо руйнуватися. Мереживні фіранки посіріли, підлоги стали липкими й вологими, хоч їх і підмітали. Кухню — стіни, вікна і стелю — немов залакували жиром з пателень.

Жінки, які там колись мешкали, безнастанно мили, шкребли й вибивали, а раз на два роки робили генеральне прибирання, і бруд не заводився. Карл лише іноді підмітав у домі. Він відмовився від простирадл і спав між вовняними ковдрами. Який сенс прибирати в домі, який ніхто не бачить? Лише тими вечорами, коли він ішов до таверни, Карл мився і вбирався у чистий одяг.

У Карлі оселився якийсь неспокій, що охоплював його на світанку. Карл працював на фермі головно тому, що був самотній. Повертаючися з робіт, він жадібно ковтав смажену їжу, лягав у ліжко і впадав у сплячку.

Його смагляве обличчя втратило будь-яку виразність, як це буває у людей, які майже завжди самі. Він скучав за своїм братом більше, ніж за матір’ю й батьком. Згадував про часи, коли Адам жив удома, як про щасливі, хоча це було далеко не так. Він хотів, щоб ті часи повернулися.

За ці роки він ніколи не хворів, не рахуючи, звісно, хронічного шлункового розладу, який буває, як тоді, так і зараз, у чоловіків, які живуть самі, куховарять самі та їдять на самоті. Проти цього він приймав потужне проносне під назвою «Еліксир життя отця Георгія».

На третьому році його самотнього життя стався нещасний випадок. Він викопував каміння і звозив його на полозках до кам’яної стіни. Один величезний валун важко було зсунути з місця. Карл підважував його довгим металевим ломом, але валун не піддавався і котився униз знову і знову. Раптом Карл розізлився. Легка усмішка промайнула на його обличчі, й він почав битися з каменем, як бився б з чоловіком, мовчки й люто. Він підсунув лом глибоко під валун і наліг на нього всім тілом. Лом вирвався з рук і з силою вдарив його у лоб. Кілька хвилин Карл пролежав у полі непритомний, потім перевернувся і пошкандибав, напівсліпий, до будинку. Лоб його був глибоко розсічений від кромки волосся до перенісся. Декілька тижнів Карл носив пов’язку, бо рана гноїлася й сочилася, але це його не турбувало. У ті часи гній вважався доброякісною ознакою того, що рана гоїться правильно. Коли рана врешті загоїлася, вона залишила по собі довгий кривий рубець, і хоча на шрамах шкіра зазвичай світліша, шрам у Карла став темно-коричневим. Очевидно, іржа з лому потрапила під шкіру й утворила щось на зразок татуювання.

Рана не бентежила Карла, а рубець бентежив. Він був схожий на довгий відбиток пальця у нього на лобі. Карл часто роздивлявся його у маленькому дзеркальці біля кухонної плити. Зачісував волосся на чоло, щоб прикрити рубець наскільки можливо. Почав соромитися рубця; зненавидів рубець. Сердився, коли хтось його роздивлявся, а коли Карла питали про шрам, у ньому закипав гнів. У листі до брата він описав свої почуття.

«Скидається на те, ніби хтось мене затаврував, як корову. Ця триклята штуковина темнішає. Коли ти повернешся додому, вона, мабуть, буде вже чорна. Чого мені бракує, то це ще одного такого рубця з другого боку, і я буду схожий на папіста7 у день покаяння. Не знаю, чому він так мене непокоїть. У мене купа шрамів. Просто цей схожий на тавро. І коли я йду в село, у таверну абощо, всі на нього так і витріщаються. Я чую, як вони про нього говорять, коли не знають, що я чую. Не знаю, якого біса він їх так цікавить. Усе це так мені діє на нерви, що зовсім не хочеться ходити до села».

2

Адам покинув армію у 1885 році й розпочав свій шлях додому. Зовні він не надто змінився. Він не набув військової виправки. Служба в кавалерії цьому не сприяє. Навпаки, деякі частини навіть вважали справою честі мати недбалий вигляд.

У Адама було враження, що він блукає уві сні. Дуже нелегко покінчити з налагодженим, рутинним життям, навіть якщо його ненавидиш. Уранці він прокидався миттєво і чекав на сигнал побудки. Ноги його скучали за обтислими гетрами, шия видавалася голою без тугого коміру. Він прибув до Чикаго і там, з невідомої причини, найняв умебльовану кімнату на тиждень, прожив лише два дні, перебрався до Буффало, передумав і рушив на Ніагарський водоспад. Йому не хотілося повертатися додому, і він усе відкладав і відкладав повернення. Рідна домівка не зосталася у його пам’яті як щось приємне. Ті почуття, що він їх колись мав, померли в ньому, і він не мав охоти їх відновлювати. Він споглядав водоспад годинами. Гуркотання води приголомшувало й гіпнотизувало його.

Одного вечора він до болю в самотньому серці затужив за тісним товариством чоловіків у казармі й наметах. Відчув потребу злитися у пошуках тепла з юрмою, з будь-якою юрмою. Першим переповненим громадським закладом, що йому трапився, виявився маленький бар, ущент забитий людьми й задимлений. Адам зітхав від задоволення, вгніздившись у цьому людському скупченні, як кіт вмощується на штабелі дров. Він замовив віскі, випив, йому стало тепло й затишно. Він нічого не бачив і не чув. Просто всмоктував близькість людей.

Час спливав, і чоловіки почали розходитися, а його бентежило, що невдовзі і йому доведеться йти звідси. Скоро Адам залишився сам-на-сам з барменом, який усе протирав барну стійку з червоного дерева, очами й рухами натякаючи, що Адамові вже час забиратися.

— Я вип’ю ще одну,— сказав Адам.

Бармен виставив пляшку. Адам уперше побачив його як слід. Той на лобі мав пляму кольору полуниці.

— Я нова людина у цих краях,— зауважив Адам.

— Для водоспаду це звична річ,— відізвався бармен.

— Я служив у війську. В кавалерії.

— А-а,— відізвався бармен.

Адам раптом відчув, що мусить справити враження на цього чоловіка, чимось його зачепити.

— Воював з індіанцями,— повідомив він.— Звідав чимало пригод.

Бармен нічого не відповів.

— У мого брата також пляма на лобі.

Бармен торкнувся своєї плями-полуниці.

— Родима пляма,— сказав він.— Зростає з року в рік. У вашого брата така сама?

— У нього вона від порізу. Він мені про це написав у листі.

— Ви помітили, що моя схожа на кота?

— Справді схожа.

— Мене так і прозвали — Кіт. Усе життя так називають. Кажуть, мою матусю, напевне, налякав якийсь кіт, коли вона мене народжувала.

— А я повертаюся додому. Довго там не був. Не хочете випити зі мною?

— Дякую. А де ви зупинилися?

— У пансіоні місіс Мей.

— Знаю її. Про неї кажуть, що вона загодовує супом, щоб їли поменше м’яса.