Джон Стейнбек – НА СХІД ВІД ЕДЕМУ (страница 57)

— Мені не потрібні поради.

— Кому ж вони потрібні? Це просто подарунок того, хто дає. Починайте рухатися, Адаме.

— Тобто?

— Удавайте, що ви живете. Як у п’єсі. А згодом, не дуже скоро, воно і справдиться.

— Навіщо? — спитав Адам.

Семюель дивився на близнюків.

— Вам доведеться щось залишити у спадщину, попри те, що ви робите і чого не робите. Навіть якщо ви залишите землю під паром, вона заросте бур’янами і дикою ожиною. Щось усе одно виросте.

Адам не відповідав, і Семюель підвівся.

— Я повернуся,— сказав він.— Я повернуся ще і ще. Починайте рухатися, Адаме.

У глибині стайні Лі тримав Різдвянку, поки Сем усідався в сідло.

— От вам і ваша книгарня, Лі.

— Нічого,— відповів той,— мабуть, не дуже-то я її й хотів.

Розділ 19

1

Освоєння нового краю має свою послідовність. Починається з першопрохідців — сильних, сміливих, трохи наївних. Вони вміють дати собі раду на дикому місці, але з людьми вони безпорадні й простакуваті, можливо, саме тому й прагнуть іти подалі від цивілізації. Коли новий край трохи облагоджується, прибувають бізнесмени і правники, щоб сприяти розвитку — вирішувати питання власності, головним чином присвоюючи ласі шматочки собі. І нарешті приходить культура, тобто розваги, відпочинок, втеча від болю буття. Культура може бути і буває на будь-якому рівні.

Церква і бордель з’явилися на Далекому Заході водночас. І церкву, і бордель вжахнуло б, якби вони усвідомили, що становлять різні грані того й самого явища. Хоча насправді вони мали намір виконувати те й саме: співи, обряди, поезія церкви відривають людину на деякий час від похмурої буденності,— те ж робить бордель. Сектантські церкви поводилися вільно, зухвало, галасливо й упевнено. Ігноруючи закони позик і виплат, вони будували храми, за які не можна було б розплатитися і за сто років. Секти боролися зі злом, це правда, та ще вони з неабияким запалом боролися одна з одною. Вони билися через доктрину. Кожна секта свято вірила, що всі решта потраплять прямісінько в пекло. І кожна з них, попри всю самовпевненість, приносила з собою те саме: Святе Письмо, на якому ґрунтуються наша етика, наше мистецтво, наша поезія і наші стосунки. Потрібен проникливий розум, щоб докопатися, у чому ж полягає відмінність між сектами, натомість кожен бачив, щó вони мають спільного. А ще вони приносили музику, можливо, не найкращу, але її форму і зміст. А ще вони приносили сумління, або радше силкувалися розштовхати дрімотне сумління. Вони не були чисті, але володіли потенційною чистотою, як забруднена сорочка. І будь-яка людина могла якось покращити щось у собі. Нема де правди діти, превелебний Білінг, коли його викрили й арештували, виявився крадієм, перелюбником, розпусником і зоофілом, але це не змінило того факту, що він навчав чималу кількість людей добру. Білінг потрапив за ґрати, але ніхто не заарештував ті благочестиві слова, які він промовляв. Не має значення, що його мотив був нечистий. Він використовував добрий матеріал, і щось із нього пристало. Я узяв Білінга як крайній випадок. Чесні проповідники мали сили і наснагу. Вони боролися з дияволом, не знаючи недозволених прийомів, били ногами, видавлювали очі. У вас, можливо, виникає враження, що вони проголошували істину і красу так, як тюлень у цирку видуває на ріжках державний гімн. Але щось від тієї істини і краси залишалося, як залишається впізнаваним державний гімн. Проте церкви робили дещо більше. Вони збудували структуру суспільного життя в долині Салінас-Веллі. Церковна вечеря — попередниця заміського клубу, так само як декламація віршів у четвер на цокольному поверсі під різницею започаткувала маленький театр.

Коли церкви, що приносили солодкий присмак благочестя для душі, гарцювали і пінилися, як коні з броварні у час варіння темного пива, сестра-євангелістська церква проникала мовчки і статечно, схиливши голову і прикривши обличчя, приносячи звільнення і радість для тіла.

Можливо, вам траплялося бачити в кінострічках про фальшивий Захід розцяцьковані палаци гріха і звабливих танців, можливо, десь вони навіть і існували,— та тільки не в Салінас-Веллі. Борделі були тихі, охайні й обачні. Дійсно, якби після того, як ви почули екзальтовані вигуки під час кульмінації навернення в істинну віру і глухі звуки мелодеону25, ви опинились би під вікнами борделю і послухали б тихі, поважні голоси, то могли б легко переплутати одне з другим. Борделі були прийнятні, хоча це не визнавалося вголос.

Я розкажу вам про священні храми кохання у Салінасі. Вони були майже такі, як деінде, але район Салінас-Роу дотичний до нашої оповіді.

Ви йдете на захід Головною вулицею до повороту. Там Головна перетинається з вулицею Кастровіль. Зараз вулиця Кастровіль називається Ринкова, казна-чому. Раніше вулиці отримували назву того місця, до якого вели. Скажімо, вулиця Кастровіль, якби ви пройшли нею дев’ять миль, привела б вас до Кастровіля, вулиця Алізаль — до Алізаля, і так далі.

Так чи так, вийшовши на вулицю Кастровіль, ви повертали праворуч. За два квартали цю вулицю діагонально, з півночі на південь, перетинали рейки Південно-Тихоокеанської залізниці, і ще одна вулиця перетинала Кастровільську зі сходу на захід. Хоч убийте, не пригадаю, як вона називалася. Якщо на тій вулиці повернути ліворуч і перейти рейки, ви опинялися у Китайському кварталі. Якщо повертали праворуч, опинялися на Салінас-Роу.

На цій чорній самановій вулиці взимку була непролазна масна грязюка, а влітку вона нагадувала тверде гофроване залізо. Навесні обабіч дороги виростала висока трава — впереміш полин, калачики і жовта гірчиця. Рано-вранці над кінським гноєм цвірінькали горобці.

Ви ж усе це пам’ятаєте, правда, дідугани? Ви пам’ятаєте, як східний вітрець приносив запахи з Китайського кварталу — смаженої свинини, гнилої деревини, чорного тютюну і женьшеню? А пам’ятаєте глибокий звук великого гонгу в Домі Джоса, як довго він лунав у повітрі?

Пам’ятаєте ті маленькі хатки, не білені, не ремонтовані? Вони здавалися крихітними, намагалися сховатися за зовнішньою занехаяністю, а зарослі буйним бур’яном подвір’я затуляли їх з вулиці. Пам’ятаєте, як завжди були опущені штори, тільки по краях проступали тоненькі смужки жовтого світла? Зсередини линув тільки приглушений шепіт. Потім двері прочинялися, щоб впустити котрогось сільського хлопця, і чувся сміх, а то й сентиментальний акорд піаніно з відкритою кришкою і струнами, перев’язаними ланцюжком від зливного бачка в туалеті, а потім двері зачинялися, і знову тиша.

А ще ви могли почути цокіт кінських копит на глинистій дорозі — це Пет Булін під’їжджає до дверей у своєму кебі, а з нього вилазять чотири чи п’ять огрядних чоловіків, видатних чоловіків, багатих чи поважних, може, банкірів, може, суддів. А Пет заверне за ріг і вмоститься у своєму кебі чекати на них. Здоровенні коти прослизнуть через вулицю і зникнуть у високій траві.

А потім — пам’ятаєте? — свисток локомотива, докучливе світло і товарняк з Кінг-Сіті протупотить вулицею Кастровіль і в’їде у Салінас, і вам чути, як він пирхає на станції. Пам’ятаєте?

Кожне місто мало свою знамениту бандершу, свою мадам, вічну жінку, яку сентиментально згадуєш протягом років. Мадам уособлює щось неймовірно принадне для чоловіків. У ній поєднуються мізки ділової людини, жорсткість боксера, сердечність товариша, гумор трагіка. Про неї творяться легенди, і, дивна річ, легенди зовсім не сластолюбні. Історії, які запам’ятовуються і розповідаються про мадам, стосуються всіх сфер, окрім ліжка. У своїх спогадах старі клієнти малюють її філантропкою, знавцем медицини, викидайлом і співцем тілесних насолод, у яких сама вона не задіяна.

Протягом багатьох років Салінас надавав притулок двом таким коштовностям: одна з них була Дженні, яку іноді називали Дженні-пердуха, друга — Негритоска, яка володіла й управляла закладом «Лонг-Грін». Дженні була добрим товаришем, хоронителькою секретів і таємним кредитором. У Салінасі складено цілий епос про Дженні.

Негритоска була вродливою суворою жінкою з білосніжним волоссям, зі статечною гідністю, яка вселяла трепет. Її глибоко посаджені чорні очі дивилися на огидний світ з філософською скорботою. Вона заправляла своїм закладом, як собором, присвяченим Пріапу — сумному, але з ерекцією26. Якщо вам хотілося пореготати, пожартувати, ви йшли до Дженні й отримували за свої гроші все сповна; але якщо вас охоплювала солодка світова скорбота і хотілося пустити сльозу через вашу споконвічну самотність, тоді на вас чекав «Лонг-Грін». Виходячи звідти, ви відчували, що сталося щось несхибне й значуще. То був не просто стрибок у гречку. Прегарні чорні очі Негритоски залишалися у вашій душі надовго.

Коли Фей приїхала з Сакраменто і відчинила свій заклад, двоє її попередниць неабияк розхвилювалися. Вони об’єдналися, щоб вижити Фей, але невдовзі зрозуміли, що вона їм не суперниця.

Фей уособлювала тип матусі — пишні груди, пишні стегна, доброзичливість. На цих грудях можна було виплакатися, вона вміла заспокоїти, приголубити. І залізний секс Негритоски, і балаганні вакханалії у Дженні мали своїх вірних прихильників, які не переметнулися до Фей. Заклад Фей став прихистком для молодняка, який скиглив від гри гормонів, тужив за втраченою непорочністю і жадав утрачати її далі. Фей уміла підбадьорити нещасних у шлюбі чоловіків. Її заклад компенсував усе, чого не робили холодні, фригідні дружини. Він нагадував бабусину кухню, де так чудово пахне корицею. Якщо там і відбувалося щось сексуальне, то здавалося, що це просто випадковість, яку можна пробачити. Заклад Фей виводив юнаків Салінаса на тернистий шлях сексу в його найневиннішій, найгладкішій формі. Фей була хороша жінка, не надто кмітлива, високоморальна, дуже вразлива. Люди їй довіряли, а вона довіряла людям. Ніхто з тих, хто знав Фей, не міг би завдати їй шкоди. Вона не була суперницею для двох інших. Вона була третьою гранню.