Джон Стейнбек – НА СХІД ВІД ЕДЕМУ (страница 56)

— Гаразд.

— І нікому анічичирк,— нагадав Віль.

Робота шерифа легкою не була, і той округ, якому вдавалося в лотереї виборів витягти, як щасливий білет, гарного шерифа, міг цим пишатися. Посада була складна. Очевидні обов’язки шерифа — виконання законів і дотримання порядку — не належали до найважливіших. Справді, шериф представляв у окрузі збройну силу, але у середовищі, в якому вирували особистості, жорсткий або дурний шериф довго не затримувався. Існували права на воду, межові суперечки, поведінкові відхилення, домашні сварки, батьківські справи — все це треба було вирішувати без застосування сили. Лише коли інші засоби не спрацьовували, хороший шериф вдавався до арешту. Найкращий шериф — це не найкращий вояк, а найкращий дипломат. Округ Монтерей мав доброго шерифа. У нього був блискучий дар не лізти в чужі справи.

Горейс зайшов до кабінету шерифа у старій окружній тюрмі за десять хвилин по дев’ятій. Вони потисли руки і поговорили про погоду і врожай, поки Горейс не наважився перейти до справи.

— Бачите, сер,— розпочав він нарешті.— Мені довелося приїхати до вас по пораду.

І він розповів свою історію в деталях: хто що сказав, який у них був вигляд, котра була година — все.

За кілька хвилин шериф заплющив очі й переплів пальці. Час до часу він розплющував очі, показуючи, що стежить за оповіддю, але не робив жодних зауважень.

— Я потрапив у складне становище,— говорив Горейс.— Не зумів дізнатися, що саме сталося, не зумів дізнатися навіть, яка та жінка зовні. Це Джуліус Евскаді придумав, що мені слід поїхати до Сема Гамільтона.

Шериф ворухнувся, схрестив ноги і подивився на них.

— Ти думаєш, він її убив.

— Думав. Але містер Гамільтон мене змусив, так би мовити, передумати. Він каже, що Траск не з тих людей, які здатні вбити людину.

— Кожен здатен,— зауважив шериф.— Знайдіть лишень відповідний спусковий гачок, і хто завгодно вистрелить.

— Містер Гамільтон мені про неї розказав дещо дивовижне. Вона прокусила йому руку, коли він приймав її дітей при пологах. Бачили б ви його руку, немов вовк її гриз.

— Сем описав її тобі?

— Описав, і його жінка також.

Горейс витяг з кишені аркуш паперу і прочитав докладний опис Кейті. Подружжя Гамільтонів краще за будь-кого знало всі фізичні особливості Кейті.

Коли Горейс закінчив, шериф зітхнув.

— Вони обоє стверджують, що вона має рубець?

— Так. І обоє кажуть, що іноді він темнішає.

Шериф знову заплющив очі й відкинувся в кріслі. Раптом він випростався, відкинув кришку свого робочого шведського столу і дістав пляшку віскі.

— Випий,— запропонував він.

— Не відмовлюся, дякую. Ваше здоров’я,— Горейс хильнув, обтер вуста рукою і повернув пляшку.— Маєте якісь міркування?

Шериф зробив три великі ковтки віскі, закоркував пляшку, поклав її назад до шухляди і тільки потім відповів.

— У нашому окрузі все організовано як слід. Я добре ладнаю з констеблями, допомагаю їм, коли треба, а вони допомагають мені, коли треба. У такому місті, як Салінас, місті, що росте і розвивається, куди безнастанно приїздять чужинці та звідки безнастанно від’їжджають чужинці, могло б виникати чимало проблем, якби ми не пильнувалися. Моя контора в чудових стосунках з місцевими,— він подивися прямо в очі Горейсу.— Не тривожся. Я не виголошую промову. Просто хочу пояснити, що до чого. Ми не переслідуємо людей. Нам з ними жити.

— Я зробив щось не так?

— Ні, Горейсе. Ти зробив усе правильно. Якби ти не приїхав до міста або якби привіз сюди містера Траска, ми вскочили б у казна-яку халепу. А тепер тримайся. Я тобі розкажу таке...

— Слухаю,— сказав Горейс.

— За залізничними коліями, ближче до Китайського кварталу, у нас ціла низка борделів.

— Знаю.

— Хто ж не знає. Якби ми їх прикрили, вони просто перебралися б на інше місце. Людям ці заклади потрібні. Ми за ними наглядаємо, тож великої шкоди від них немає. А ті, хто заправляє ними, підтримують контакт з нами. Я упіймав декого з тих, хто був у розшуку, за наводками з борделів.

— Джуліус казав мені,— почав був Горейс.

— Зажди. Дай я договорю до кінця, щоб більше до цього не повертатися. Місяці зо три тому до мене прийшла одна вродлива жінка. Вона хотіла відкрити тут свій заклад, при чому хотіла зробити все доладно. Приїхала з Сакраменто. Мала свій заклад там. Вона привезла рекомендації від дуже серйозних людей — чудові відгуки, ніколи жодних проблем. Цілком поважна громадянка.

— Джуліус казав мені. Її звати Фей.

— Правильно. Так от, вона відкрила чудовий заклад, тихий, добре організований. Мабуть, уже час, щоб стара Дженні й Негритоска отримали конкурентку. Вони просто лютували, але я сказав їм те саме, що й тобі. Час, щоб вони мали конкуренцію.

— Там є піаніст.

— Правильно, є. Та ще й непоганий — сліпий. Слухай, ти даси мені договорити?

— Перепрошую,— вибачився Горейс.

— Ну от і добре. Знаю, я розповідаю довго, зате докладно. Так чи так, Фей виявилася саме тою, якою здавалася — поважною громадянкою. Й існує одна річ, яку добрий, надійний бордель боїться, як чорт ладану: коли якась легковажна вертихвістка втікає з дому і поступає у бордель. Якщо батько знаходить її там, він здіймає несамовитий галас. Тоді до справи береться церква, потім жінки, і моргнути не встигнеш, як у борделя кепська репутація, і ми змушені його прикрити. Розумієш?

— Ще б пак! — тихо відповів Горейс.

— Не поспішай поперед мене. Терпіти не можу, коли людина здогадується раніше, ніж я докінчив. Увечері в неділю Фей прислала мені записку. Вона узяла до себе дівчину, але не може взяти до пуття, що до чого. Фей дивує, що дівчина скидається на юну втікачку, але при цьому вона дуже вправна проститутка. Вона знає всі відповіді й усі штучки. Я поїхав подивитися на неї. Вона наплела мені цілий віз звичайних побрехеньок, але немає до чого присікатися. Вона повнолітня, і ніхто не скаржиться,— шериф розвів руками.— От і все. Що будемо робити?

— І ви цілком упевнені, що вона і є місіс Траск?

— Широко посаджені очі, біляве волосся, рубець на лобі, і прибула вона у неділю ближче до вечора.

Горейсу пригадалося залите сльозами обличчя Адама, його ридання.

— Боже всемогутній! Шерифе, пошліть когось іншого сповістити його про це. Я радше подам у відставку.

Шериф мовчки дивився поперед себе.

— Кажеш, він навіть не знає ані її прізвища, ані звідки вона родом. Вона його таки добряче надурила.

— Бідолаха,— зітхнув Горейс.— Бідолаха, він у неї до нестями закоханий. Ні, нехай хтось інший йому розповідає. Я не зможу.

Шериф підвівся.

— Пішли до «Чоп-гаусу», вип’ємо кави.

Вони мовчки йшли вулицею. Потім шериф сказав:

— Горейсе, якби я розповів дещо з того, що мені відомо, увесь наш окаянний округ переполошився б не на жарт.

— Гадаю, ви маєте рацію.

— Кажеш, у неї близнюки?

— Так, двійко хлопчиків.

— Вислухай мене уважно, Горейсе. Лише троє людей у цілому світі про це знають — вона, ти і я. Її я попереджу, що коли вона хоч словом прохопиться, я її витурю з нашого округу так блискавично, що в неї дупа запалає. А ти, Горейсе,— якщо в тебе колись засвербить язик, то перш ніж сказати комусь, хоч і рідній жінці, просто подумай про цих малюків — як-от їм буде дізнатися, що їхня мама — лахудра.

3

Адам сидів у своєму кріслі під крислатим дубом. Ліва рука його була уміло прибинтована до боку, так щоб він не ворушив плечем. З дому вийшов Лі, тримаючи великий кошик для білизни. Він поставив кошик на землю поруч з Адамом і повернувся до будинку.

Близнюки не спали, обоє вони несвідомо й серйозно дивилися на листя дуба, яке ворушив вітер. З дерева злетів сухий листок і опустився в кошик. Адам нахилився і підібрав його.

Він не чув тупоту копит коняки Семюеля, побачив її, лише коли вона порівнялася з ним, але Лі помітив їх раніше. Він виніс стілець і відвів Різдвянку до стайні.

Семюель тихенько всівся, він не бентежив Адама ані тим, що уважно дивиться на нього, ані тим, що нібито зовсім не дивиться. Вітер шелестів у верхівках дерев і злегка куйовдив Семюелю волосся.

— Гадаю, мені вже час повернутися до колодязів,— тихенько сказав Семюель.

Після тривалого мовчання голос Адама звучав хрипко.

— Ні,— відповів він.— Не потрібні мені ніякі колодязі. Я заплачу вам за вашу працю.

Семюель схилився над кошиком, простягнув палець до маленької долоньки одного з близнюків, і той міцно ухопився за палець.

— Гадаю, остання погана звичка, яку людина кине, це давати поради.