Джон Стейнбек – НА СХІД ВІД ЕДЕМУ (страница 47)

Лайза бурчала собі під ніс цілий ранок, а Том і Семюель, перевірили бурильне обладнання, нагострили інструмент, накреслили проекти вітряків нової конструкції, розрахували кількість деревини й мамонтового дерева для водних резервуарів. Годині о десятій до них приєднався Джо і настільки захопився, що попросився у батька взяти його з собою.

— Прямо тобі скажу, Джо, я проти,— відповів Семюель.— Ти потрібен своїй матері тут.

— Але я хочу з вами, тату. Не забувай, наступного року я вже від’їжджаю до коледжу в Пало-Альто. Оце справжній від’їзд. Ну будь ласка, візьми мене з собою. Я працюватиму добре.

— Вірю, що працював би, якби поїхав. Але я проти. Коли розмовлятимеш про це з матір’ю, я був би вдячний, якби ти вставив, що я проти. Можеш навіть додати, що я тобі відмовив.

Джо всміхнувся, а Том розсміявся.

— Ти дозволиш їй себе переконати? — спитав Том.

Семюель кинув на синів сердитий погляд.

— Я людина твердих правил. Якщо вже щось вирішив, то мене й волами з цього не зсунеш. Я подивився на справу з усіх боків, і от моє останнє слово — Джо їхати не може. Ти ж не хочеш, щоб я відмовився від свого слова, правда?

— Піду зараз із нею поговорю,— сказав Джо.

— Спокійніше, синку,— крикнув йому вслід Семюель.— Не накой дурниць. Хай вона сама все зробить. А я тим часом загартую свою впертість.

За два дні по тому з ранчо виїхав великий фургон, навантажений деревиною й устаткуванням. Том правив четвіркою коней, а поруч з ним, звісивши ноги, сиділи Семюель і Джо.

Розділ 17

1

Коли я казав, що Кейті — моральна потвора, мені здавалося, що так і було. Тепер я схилився нижче зі збільшувальним склом у руках над невеличким її зображенням і перечитав примітки, і вже не знаю, чи я правий. Біда в тому, що оскільки ми не знаємо, чого вона хотіла, ми ніколи не дізнаємося, чи отримала вона бажане. Якщо замість бігти до чогось, вона бігла від чогось, ми не можемо знати, чи вдалося їй утекти. Хтозна, але, можливо, вона й намагалася розказати комусь чи всім, яка вона, та не зуміла через брак спільної мови. Можливо, її життя стало тією мовою — офіційною, розвинутою, нерозшифрованою. Легко сказати, що вона погана, але в цьому мало сенсу, якщо ми не знаємо чому.

Я побудував у своїй уяві образ Кейті: як вона тихо сиділа, чекаючи завершення своєї вагітності, як жила на фермі, якої не любила, з чоловіком, якого не кохала.

Вона, стискаючи руки, сиділа у кріслі під дубом, у любові та затишку. Вона дуже розповніла — ненормально розповніла навіть для тих часів, коли жінки вихвалялися великими дітьми і з гордістю рахували кожний додатковий фунт. Вона вся деформувалася; живіт був такий тугий і важкий, що стояти вона могла, тільки підтримуючи його обіруч. Але ця роздутість стосувалася тільки живота. Плечі, шия, руки, долоньки, обличчя не постраждали, залишилися тендітними і юними. Груди у неї не збільшилися, пипки не потемнішали. Молочні залози не набухли, не було жодних фізичних ознак підготовки до вигодовування немовляти. Коли вона сиділа за столом, то взагалі не видно було, що вона вагітна.

У ті дні не існувало ніяких замірів тазового склепіння, ані аналізів крові, ані додавання кальцію. Жінка віддавала дитині свої зуби. Такий був закон. І в жінок прокидалися дивні смаки, як казали деякі, до бруду, і це приписували Євиній породі, як покарання за первородний гріх.

Небуденний апетит Кейті був простим, порівняно з іншими. Теслі, які ремонтували старий будинок, скаржилися, що не можуть знайти шматки крейди, яку вони додавали у вапно для побілки. Знову і знову крейда пропадала. Її крала Кейті й ламала на маленькі шматочки. Вона носила ці шматочки у кишені фартуха і, коли ніхто не бачив, гризла їх. Говорила вона мало. Очі її були десь далеко. Ніби сама вона зникла і залишила замість себе живу ляльку, щоб приховати свою відсутність.

Навколо неї все кипіло діяльністю. Щасливий Адам займався будівництвом і плануванням свого Едему. Семюель із синами пробурили свердловину на сорок футів і встановили новомодний дорогий металевий каркас, бо Адам прагнув тільки найкращого.

Гамільтони перенесли своє устаткування і почали бурити нову свердловину. Вони спали поруч у наметі й готували їжу на вогнищі. Хтось із них безнастанно їздив додому — або по інструмент, або переказати повідомлення.

Адам метушився, як бджола, спантеличена кількістю й рясністю квітів. Він сідав біля Кейті й розповідав, що вже показалося коріння ревеню. Він робив ескізи нового крила вітряка, яке винайшов для нього Семюель. Воно мало змінний кут нахилу, а то була нечувана досі річ. Він приїжджав до свердловини і гальмував роботу своєю цікавістю. І, саме собою, з Кейті він обговорював свердловини, а біля бурової базікав про народження і виховання дітей. То був чудовий час для Адама, найкращий час. Він почувався королем цього широкого, просторого життя. А літо переходило у спекотну і запашну осінь.

2

Гамільтони закінчували біля бурової свій обід — випечений Лайзою хліб, дешевий сир і ядучу кава, зварену у бляшанці на вогнищі. Джо примружив очі, роздумуючи, як би йому залізти у чагарники і поспати.

Семюель стояв навколішках біля свого бура, оглядаючи його розбиті й розірвані вістря. Саме перед тим, як вони зробили перерву на обід, бур наштовхнувся на глибині у тридцять футів на щось тверде, і воно пошматувало тверду сталь, як м’який свинець. Семюель пошкрябав кишеньковим ножем лезо і вдивився в ошурки у себе на долоні. Очі його заблищали у дитячому захваті. Він простягнув руку і висипав ошурки на долоню Томові.

— Поглянь, синку. Що ти про це думаєш?

Джо перейшов зі свого місця до намету. Том уважно вдивлявся у шматочки в себе на долоні.

— Хай що це таке, воно дуже тверде,— сказав він.— Для діаманта завелике. Схоже на метал. Гадаєш, ми наштовхнулися на закопаний локомотив?

Батько розсміявся.

— На глибині тридцять футів,— сказав він урочисто.

— Схоже на інструментальну сталь,— вів далі Том.— Ми не маємо нічого, щоб її торкнутися.

І тут він побачив замріяний, радісний вираз на батьковому обличчі, і його охопило передчуття подібного захоплення. Діти Гамільтонів любили, коли батько починав фантазувати. Тоді світ переповнювали дива.

— Кажеш, метал,— сказав Семюель.— Гадаєш, це сталь. Томе, я хочу висловити одну здогадку, а потім провести кількісний аналіз. Спершу послухай моє припущення — і запам’ятай його. Я думаю, ми знайдемо в ньому нікель, можливо, срібло, вуглець і марганець. Як би хотів я його викопати! Він у морському піску. От що ми діставали.

— Слухай, ти гадаєш, що... з нікелем і сріблом...

— Напевне, це було тисячу століть тому,— заговорив Семюель, і його сини знали, що він це бачить.— Напевне, тут усе було під водою — внутрішнє море, над яким кружляли і кричали чайки. Добре, якщо все воно трапилося вночі. Струмінь світла, потім тонкий білий промінь, а потім цілий стовп сліпучого спалаху, який дугою охопив усе небо. Потім величезний виплеск води і гігантський гриб пари. І твої вуха не витримали б гуркоту, тому що оглушливий звук упав би на тебе водночас із водяним вибухом. А потім усе поглинула б чорна ніч, через оте сліпуче сяйво. І поступово ти побачив би, як спливає на поверхню мертва риба, виблискуючи сріблом під зорями, а галасливі птахи її пожирають. Як приємно думати про оту чарівну, сумну картину, правда?

Він спонукав їх побачити це — як, власне, і завжди.

— Думаєш, це метеорит, так? — тихо спитав Том.

— Так. Але ми зможемо довести аналізом.

— Давайте його відкопаємо,— нетерпляче запропонував Джо.

— Ти відкопуй його, а ми з Томом буритимемо до води.

— Якщо аналіз покаже наявність нікелю і срібла,— серйозно сказав Том,— може, варто буде його відкопати?

— Ти ж мій рідний син,— відповів Семюель.— Ми ж не знаємо, чи він великий, як будинок, чи маленький, як капелюшок.

— Могли би прозондувати і побачити.

— Могли би, якби робили це потайки і приховали свої міркування у горщику.

— Це ти до чого?

— Слухай, Томе, тобі зовсім не шкода своєї матері? У неї через нас і так купа клопоту, синку. Вона мені ясно сказала: якщо я витрачу ще раз гроші на патентування, вона нам таке влаштує, що повік не забудемо. Пожалій її! Невже ти не розумієш, як їй буде соромно, коли її спитають, що ми робимо? А твоя мати жінка правдива. Їй доведеться сказати: «Вони викопують зірку»,— Семюель щасливо розсміявся.— Вона цього не переживе. А нас просто зі світу зживе. Ніяких пиріжків протягом трьох місяців.

— Ми не зможемо бурити далі. Доведеться перейти на інше місце,— зауважив Том.

— Я закладу трохи вибухівки,— відповів йому батько,— і якщо вона його не розтрощить, почнемо нову свердловину,— він підвівся на рівні ноги.— Доведеться мені з’їздити додому, узяти порох і нагострити бур. Чому б і вам, хлопці, не поїхати разом зі мною, не зробити матері сюрприз, щоб вона куховарила цілу ніч і нарікала. Так вона приховує свою радість.

— Хтось сюди до нас несеться скоком,— повідомив Джо.

І справді, вони побачили вершника, який скакав до них учвал, але вершник той був дуже дивний, він трусився на коні, як курча на прив’язі. Коли він наблизився, вони упізнали Лі: він махав ліктями, як крилами, а коса метлялася, як змія. Незрозуміло, як він узагалі тримався на коні, та ще на такій швидкості. Він осадив коня, важко засапавшись.