Джон Стейнбек – НА СХІД ВІД ЕДЕМУ (страница 48)

— Місі Адам казати йти! Місі Кейті зле — йти швидко! Місі кричати, верещати.

— Спокійно, Лі. Коли почалося?

— Близько сніданку час.

— Гаразд. Не переймайтеся. Як Адам?

— Місі Адам божевільня. Плакати — сміятися — блювати.

— Ясно,— промовив Семюель.— Ці вже мені молоді батьки. Я теж колись був такий. Томе, осідлай мені коня, добре?

— А що таке? — спитав Джо.

— Та от місіс Траск має народити. Я обіцяв Адаму, що буду поруч.

— Ти? — здивувався Джо.

Семюель кинув погляд на свого наймолодшого сина.

— Я привів вас обох у цей світ. І щось не видно, щоб ви про це жалкували. Томе, збери всі інструменти. Повертайся на ранчо, підгостри всі леза. Привези коробку з порохом, ту, що на полиці у сараї, та гляди, будь обережний, якщо дорожиш руками й ногами. Джо, а ти залишишся тут і припильнуєш за всім.

— Але що я тут робитиму сам? — жалібно протягнув Джо.

Семюель помовчав. А тоді спитав:

— Джо, ти мене любиш?

— Ну звісно.

— Якби ти почув, що я скоїв страшний злочин, ти б здав мене у поліцію?

— Про що ти говориш?

— Здав би?

— Ні.

— Тоді все гаразд. У моєму кошику, під одягом. Ти знайдеш дві книжки — нові, тож будь обережний з ними. Це два томи, написані людиною, про яку світ ще почує. Можеш починати читати, якщо хочеш, і в тебе трохи розплющаться очі. Називається «Принципи психології», автор — чоловік зі Сходу на ім’я Вільям Джеймс24. Він не родич відомого грабіжника у потягах. А ще, Джо, якщо ти прохопишся про ці книжки, я тебе вижену з ранчо. Бо якщо твоя мати довідається, що я витратив на них гроші, вона вижене з ранчо мене.

Том підвів до батька осідланого коня.

— А я зможу почитати після нього? — запитав він.

— Так,— сказав Семюель, з легкістю стрибнувши у сідло.— Поїхали, Лі.

Китаєць хотів пуститися галопом, але Семюель утримав його.

— Не поспішайте, Лі. Щоб народити дитину, треба більше часу, ніж ви думаєте.

Вони їхали мовчки, а потім Лі сказав:

— Шкода, що ви купили ті книжки. У мене вони є у стислому виданні, в одному томі, як підручник. Могли б узяти почитати.

— Правда? А у вас багато книжок?

— Тут не дуже багато — тридцять чи сорок. Прошу, беріть будь-яку з тих, які ще не читали.

— Дякую, Лі. Не сумнівайтеся, візьму, щойно знайду хвилину. Знаєте, можете розмовляти з моїми хлопцями. Джо доволі легковажний, але Том дуже хороший, і це було б йому корисно.

— Мені важко перейти цю межу, містере Гамільтон. Я соромлюся розмовляти з новими людьми, але можу спробувати, якщо ви хочете.

Вони швидко дісталися лощини, у якій стояв будинок Трасків.

— Скажіть мені, що там з матір’ю,— попросив Семюель.

— Краще дивіться самі та складіть своє власне враження,— відповів Лі.— Знаєте, коли людина довго живе сама, як от я, її враження викривлюються, просто тому, що спілкування з іншими у неї не складається.

— Розумію. Я от не самотній, а викривлень у мене хоч греблю гати. Хоча, можливо, і не таких, як у вас.

— Значить, ви не вважаєте, що я щось вигадую?

— Не знаю, в чому річ, але скажу вам для вашого спокою, що відчуваю якусь моторошність.

— У мене так само,— всміхнувся Лі.— Відкрию вам, як глибоко воно зачепило мене. Відтоді як я сюди приїхав, я почав пригадувати китайські казки, які мені розповідав батько. У нас, китайців, дуже розвинена демонологія.

— Ви думаєте, що вона — демон?

— Звісно, ні,— відповів Лі.— Сподіваюся, моє глупство не зайшло так далеко. Але я не знаю, що це. Бачите, містере Гамільтон, слуга розвиває здатність відчувати смак вітру й оцінювати клімат дому, де він працює. А тут є щось моторошне. Може, тому я і пригадую всіх демонів свого батька.

— Ваш батько у них вірив?

— О ні. Але він вважав, що я мушу знати нашу культуру. Ви, люди Заходу, також зберігаєте чимало міфів.

— Розкажіть, що трапилося, що ви так стривожилися. Я маю на увазі — сьогодні вранці.

— Якби ви не приїхали, я б спробував сам,— сказав Лі.— Але мені не хотілося б. Побачите самі. Мабуть, я з глузду з’їхав. Звісно, містер Адам такий напружений, що може порватися, як струна на банджо.

— Хоч натякніть. Це заощадить час. Що вона зробила?

— Нічого. В тому-то й річ. Містере Гамільтон, я бував при пологах раніше, неодноразово, але це щось зовсім небачене.

— Тобто?

— Це... ну... я вам скажу одне, що спало мені на думку. Це найбільше нагадує жорстокий, смертельний бій, а не народження дитини.

Вони в’їхали у лощину, під дуби, і Семюель промовив:

— Сподіваюся, ви не вивели мене з рівноваги, Лі. Сьогодні дивовижний день, не знаю чому.

— Вітру немає,— пояснив Лі.— Сьогодні перший день за цілий місяць, коли після опівдня не віють вітри.

— Ваша правда. Я так заглибився у деталі, що навіть не помітив, як день добігає кінця. Спершу ми знаходимо закопану зірку, а тепер їдемо видобути зовсім новеньку людину...— Семюель подивився крізь дубове листя на залиті жовтим світлом пагорби.— Який чарівний день для народження! Якщо знаки мають вплив на життя, то народжується чудове життя. Послухайте, Лі, якщо Адам насправді отак божеволіє, він нам стане на заваді. Будьте поруч зі мною, добре? Гляньте, он там, під деревом, сидять ваші робітники, теслі.

— Містер Адам припинив роботи. Він вважав, що стукіт молотків нервує його дружину.

— Будьте поруч зі мною,— повторив Семюель.— Схоже, Адам не прикидається. Він не розуміє, що його дружина нічого не почула б, якби сам Господь барабанив по небесах.

Робітники, які сиділи під деревом, помахали йому руками.

— Драстуйте, містере Гамільтон. Як ваша родина?

— Усе добре. А це часом не Кролик Голмен? Де ти пропадав, Кролику?

— Їздив шукати руду, містере Гамільтон.

— Знайшов щось, Кролику?

— Та де там, містере Гамільтон, не зміг знайти навіть того клятого мула, на якому виїхав.

Вони наблизилися до будинку, і Лі поспішно промовив:

— Якщо у вас знайдеться хвилинка, я хотів би вам щось показати.

— Що там таке, Лі?

— Бачите, я пробував перекладати англійською дещо з давньої китайської поезії. Не впевнений, що це взагалі можливо. Ви подивитеся?

— Залюбки, Лі. Та для мене це була би справжня насолода.