Джон Стейнбек – НА СХІД ВІД ЕДЕМУ (страница 45)
1
Семюель Гамільтон їхав верхи додому, і ніч була вся залита місячним сяйвом, тож гори навіть стали подібні до білого запорошеного місяця. Дерева й земля — сухі, мовчазні, задушливі й мертві, як на місяці. Тіні були чорні без затінку, а відкриті місця — білі без барви. Час до часу Семюель помічав якесь потаємне ворушіння, бо місячні мисливці за кормом узялися до справи: олені, які пасуться цілу ніч, коли місяць ясний, і сплять у хащах цілий день. Кролики і польові миші, як і інша дрібнота, яка почувається безпечніше у пітьмі, кралися, стрибали, повзали і застигали, удаючи з себе камінь або кущик, коли вухо чи ніс підозрювали небезпеку. Хижаки також не марнували часу: довгасті куниці, як хвилі коричневого світла; кремезні дики кицьки, що припадали до землі, майже невидимі, якби не спалахи їхніх жовтих очей; лисиці, що принюхувалися гострими носиками до теплокровної вечері; єноти, що тупцювали біля тихої води; галасливі жаби. Койоти вмостилися вздовж схилів і, розриваючись від туги-радості, задирали голови і виспівували своє почуття — напівплач, напівсміх — своєму богу-місяцю. Це замогильне завивання перетинало м’яке шугання сов, яке залишало по собі на землі плями замогильного жаху. Пообідній вітер ущух, і залишився тільки бриз, легкий як зітхання, від невгамовних теплих потоків повітря на прогрітих сухих пагорбах.
Гучне синкопічне цокотіння копит Різдвянки заглушало звуки цих нічних створінь, поки він не проїжджав далі. Борода Семюеля відблискувала сріблом, його сивувате волосся стояло на голові сторчма. Капелюха свого він повісив на ріжок сідла. Десь під серцем виник гострий біль, передчуття якоїсь гнітючої думки. То був
Семюель подумки повернувся до гарних угідь і вказівок на присутність води — світові сухоти не могли прийти через це, хіба що він зачаїв приховану заздрість. Він пошукав у собі заздрість — і не знайшов. Тоді звернувся до мрії Адама про сад, схожий на Едем, до Адамового поклоніння перед Кейті. І тут нічого, хіба що — хіба що потайки він сумував за своєю загоєною втратою. Але то було так давно, що біль забувся. Спогади були лагідні, теплі, м’які, все залишилося в минулому. Його чересла й стегна забули голод.
Він їхав то у світлі місяця, то в тіні дерев, а думка його напружено працювала. Коли саме заповзли світові сухоти йому в груди? І зрозумів — то була Кейті, гарна, мініатюрна, витончена Кейті. Але що саме? Вона мовчала, але чимало жінок неговіркі. У чому ж річ? Звідки воно з’явилося? Семюель пригадав, як відчув приховану загрозу, подібну до тієї, яка нависала над ним, коли він тримав свою паличку для пошуку води. Тепер він знайшов причину — її час, місце й особу. Все почалося за вечерею, і йшло воно від Кейті.
Він відтворив у пам’яті її обличчя, зазирнув у широко посаджені очі, побачив витончені ніздрі, рот, менший, ніж йому подобалося, але ніжний, маленьке тверде підборіддя, потім знову очі. Чи були вони холодні? Чи причина в очах? Він наближався до суті. Очі Кейті були порожні, вони не виражали нічого. За ними не крилося нічого знайомого. То були не людські очі. Вони йому щось нагадували — що то було? Якийсь спогад, якась картина. Семюель силився пригадати, а потім той спогад сам виринув на поверхню.
Він виринув з років, наповнений усіма барвами, всіма вигуками, всіма почуттями. Семюель побачив себе зовсім маленьким хлопчиком, таким маленьким, що не міг дотягтися до батькової руки. Він відчував під ногами бруківку Лондондеррі23, галас і безжурність єдиного великого міста, яке бачив. То був ярмарок — з ляльковим театром, з ятками різних наїдків, з конями й вівцями, прив’язаними просто на вулиці для продажу, обміну чи аукціону, з іншими ятками, заповненими всілякими принадами, такими бажаними і майже досяжними, бо батько вже був напідпитку.
А потім люди повернули, як могутня ріка, і їх понесло вузькою вулицею, як тріски у сильному припливі, вони штовхалися, їх душило зусібіч і в груди, і в спину, і ноги бігли самі. Вузька вулиця виходила на площу, і там, біля сірої стіни якоїсь будівлі, стояв високий дерев’яний поміст, з якого звисав канат із зашморгом.
Семюеля з батьком штовхали й буцали в цьому людському потоці, і їх несло все ближче і ближче. У пам’яті пролунав голос батька: «Таке не треба бачити дитині. Таке взагалі нікому не треба бачити, а тим паче дитині». Батько намагався розвернутися, вирватися з цього людського виру. «Пропустіть нас. Будь ласка, пропустіть нас. У мене тут дитина».
Потік був безликий і штовхав без емоцій. Семюель захилив голову, щоб роздивитися ту споруду. На високий поміст піднялася група людей у темних накидках і темних капелюхах. А поміж них стояв чоловік із золотавим волоссям, у темних штанах і блакитній сорочці з відкритим коміром. Семюель з батьком опинилися так близько, що хлоп’яті довелося сильно витягати шию, аби щось побачити.
Золотоволосий чоловік, здавалося, не мав рук. Він дивився кудись понад юрмою, а потім опустив очі й поглянув просто на Семюеля. Картинка була чітка, яскрава і досконала. Очі того чоловіка не мали глибини — вони не були схожі на інші очі, на очі людей.
Раптом на помості виник який різкий рух, і батько Семюеля охопив голову хлопчика обіруч, затуляючи йому вуха й очі. Батькові руки пригнули голівку сина і міцно притулили до свого чорного вихідного сюртука. Як малий не виривався, він не міг звільнити голову. Він лише бачив смужку світла крізь батькові пальці й чув приглушений гамір людських голосів. У вухах його ніби пульсувало серце. Потім від відчув, як напружилися м’язи батькових рук, як важко батько дихає, як він затамував подих, як затремтіли батькові пальці.
Було там ще щось, і Семюель викопав його з пам’яті, поставив у себе перед очима понад головою своєї старої шкапи: пошарпаний, розбитий стіл у пабі, голосні розмови і сміх. Перед батьком стоїть олов’яний кухоль, а перед ним — склянка гарячого молока, солодка і духмяна, з цукром і корицею. Губи у батька чомусь сині, а в очах стоять сльози.
— Я б ніколи не узяв тебе з собою, якби знав. Жодній людині того бачити не треба, а що вже казати про маленького хлопчика.
— Я нічого не бачив,— пискнув Семюель.— Ти пригнув мені голову.
— І добре зробив.
— А що там було?
— Доведеться тобі розказати. Вони вбивали погану людину.
— Це отой золотавий?
— Так, він. І не треба його жаліти. Його необхідно було вбити. Не один раз, а безліч разів робив він жахливі речі, такі, що тільки сатана може вигадати. Не через його повішання я сумую, а через те, що вони влаштували свято з того, що слід робити таємно, у нічній пітьмі.
— Я бачив того золотавого чоловіка. Він подивився просто на мене.
— Тоді я ще більше вдячний Богові, що з ним покінчили.
— А що він робив?
— Ніколи не розкажу тобі, інакше ти не зміг би спокійно спати.
— У нього такі дивовижні очі, у того золотавого. Вони мені нагадали очі кози.
— Допивай своє солодке молочко й отримаєш жезл зі стрічками і довгий сріблястий свисток.
— А блискучу скриньку з картинкою всередині?
— І її теж, отже, допивай молочко і більше не проси.
Ось що воно було, видобуте з запорошеного минулого.
Різдвянка долала останній підйом перед спуском до лощини його рідного ранчо, і її великі ноги перечіплювалися на камінцях дороги.
Так, звісно, подумав Семюель, це очі. Лише двічі в житті бачив він такі очі — не схожі на людські. А ще він подумав — це ніч і місяць. Ну, який взагалі може бути зв’язок між золотавим чоловіком, якого повісили стільки років тому, і ніжною, тендітною майбутньою матір’ю? Лайза має рацію. Моя фантазія приведе мене колись прямісінько до пекла. Треба відкинути ці дурниці, інакше я шукатиму в цій нещасній дівчині зло. Ось так можна потрапити до пастки. Тепер добре подумай і відкинь усе. Якась випадкова подібність розрізу і кольору очей, от і все. Але ні, справа не в тім. Це погляд, який не стосується розрізу й кольору. Чому ж у тому погляді криється зло? Може, такий погляд подеколи з’являється і на святому обличчі. Так, припини свої вигадки і хай це тебе більше не тривожить — ніколи. Семюель здригнувся. Доведеться поставити огорожу від гусей навколо своєї могили.
І Семюель Гамільтон твердо вирішив допомагати всіма силами створенню в Салінас-Веллі Едему, як таємну спокуту за свої огидні думки.
2
Коли Семюель зайшов уранці до кухні, Лайза Гамільтон з розпашілими щоками-яблучками гасала, як пантера у клітці, біля пічки. Вогонь від дубових дров аж гудів у відсунутій в’юшці, пічка розпалювалася, щоб пекти хліб, тісто на яке вже добряче підійшло в діжці. Лайза встала до світанку. Як завжди. Вона вважала за гріх як лежати в ліжку після сходу сонця, так і не лежати після його заходу. Ні те, ні те не було чеснотою. Лише одна людина на цілому світі могла безкарно вилежуватися між хрусткими напрасованими простирадлами після світанку, після сходу сонця й аж до середини ранку — її наймолодший, її останній син Джо. Тепер на ранчо залишилися тільки двоє з дітей — Том і Джо. Том, здоровенний і рудий, з красивими пишними вусами, сидів зараз за кухонним столом, відкотивши рукава до зап’ястків, як вимагають гарні манери. Лайза наливала з глека рідке тісто на пательню з мильного каменю. Гарячі оладки підходили подушечками, бульбашки на них аж кипіли, як лава у вулкані, поки їх не перегортали. Вони були веселого темно-жовтого кольору, з коричневими смужками. Вони смачно пахли на всю кухню.