Джон Стейнбек – НА СХІД ВІД ЕДЕМУ (страница 16)

— Не розумію,— сказав він.— Мені просто в голову не вкладається. Він любив тебе понад усе в житті.

— Не вірю.

— Можеш не вірити. Йому подобалося все, що ти йому приносив. А мене не любив. Йому не подобалося нічого, що дарував я. Пам’ятаєш мій подарунок, отой кишеньковий ніж? Я нарубав і продав купу дров, щоб його купити. А він навіть не забрав його з собою до Вашингтона. Ніж і зараз валяється в його бюро. А ти подарував йому цуцика. Він тобі нічого не коштував. Так я тобі покажу тобі фото того пса. Він був на похороні. Його ніс на руках один полковник — пес осліпнув, не міг сам ходити. Його застрелили після похорону.

Адама спантеличила злість у тоні брата.

— Не розумію,— сказав він.— Не розумію, куди ти хилиш.

— Я його любив,— сказав Карл. І вперше на пам’яті Адама Карл заплакав. Охопивши голову руками, він заридав.

Адам хотів був до нього підійти, коли раптом відчув повернення колишнього страху. Ні, подумав він, якщо я його торкнуся, він спробує мене вбити. Він підійшов до прочинених дверей і подивився у двір, чуючи, як схлипує у нього за спиною брат.

Навколо будинку не було гарно, ніколи не було. Все було засмічене, відчувалася занедбаність, неохайність, розхристаність; жодних квітів, а на подвір’ї валялися обривки паперу й уламки деревини. Будинок також не відзначався привабливістю. Міцна хатина, яка дає притулок і де можна куховарити. Непривітна ферма, непривітний будинок, який ніхто не любив і який теж не любив нікого. Це не рідна домівка, куди прагнеш повернутися. Адам пригадав свою мачуху — так само не любу, як і ферма, прийнятну, по-своєму охайну, але вона була дружиною не більше, ніж ферма була рідною домівкою.

Ридання брата затихли. Адам обернув голову. Карл невидющим оком дивився поперед себе.

— Розкажи мені про матір,— попросив Адам.

— Вона померла. Я ж тобі писав.

— Розкажи мені про неї.

— Я розказував. Вона померла. Дуже давно. І тобі вона не матір.

Усмішка, яку колись Адам зненацька помітив на її обличчі, спалахнула у його пам’яті. Він ніби побачив Алісу перед собою.

Голос Карла простромив її образ і розбив його в друзки.

— Скажи мені одну річ — не квапся, подумай, перш ніж відповісти, або не відповідай, якщо твоя відповідь неправдива.

Карл поворушив губами, готуючись поставити своє питання.

— Як гадаєш, чи міг наш батько бути... шахраєм?

— Ти про що?

— Хіба не ясно? Я висловився чітко. «Шахрай» має тільки одне значення.

— Не знаю,— сказав Адам.— Не знаю. Ніхто такого не говорив. Здавався таким, як слід бути. Ночував у Білому домі. На його похорон прийшов віце-президент. Невже це схоже на шахрая? Ну ж бо, Карле, скажи те, що хотів мені сказати у першу ж мить, коли я прийшов додому.

Карл облизав губи. Здається, вся його кров відхлинула і забрала з собою всі сили і злість. Голос його звучав монотонно:

— Батько склав заповіт. Залишив усе тобі й мені у рівних частках.

— Що ж, ми завжди можемо жити на фермі,— засміявся Адам.— З голоду не помремо.

— Він залишив понад сто тисяч доларів,— повідомив безрадісний голос.

— Ти збожеволів. Понад сто тисяч доларів? Звідки б він їх узяв?

— Помилки бути не може. Його платня у В.А.Р. становила сто тридцять п’ять доларів на місяць. Він сам платив за помешкання і харчування. У відрядженнях він отримував по п’ять центів за милю і витрати на готель.

— Може, він завжди їх мав, просто ми не знали.

— Ні, він їх мав не завжди.

— Чому б нам не написати до військового відомства і не спитати? Хтось там може знати.

— Я б не наважився,— сказав Карл.

— Послухай, не роби поспішних висновків. Існує така річ, як біржові спекуляції. Чимало людей на них розбагатіло. Батько знався з великими цабе. Можливо, він натрапив на щось серйозне. Згадай людей, які під час Золотої лихоманки вирушили до Каліфорнії і повернулися багатіями.

Обличчя Карла лишалося безутішним. Він заговорив так тихо, що Адамові довелося нахилитися, щоб почути. Тон був позбавлений емоцій, як звіт.

— Наш батько пішов до Союзної армії у червні 1862-го. Він проходив тримісячну підготовку в нашому штаті. Це вже вересень. Він рушив на Південь. 12-го жовтня його поранило в ногу, і він потрапив у шпиталь. Додому він повернувся у січні.

— Не втямлю, до чого ти ведеш.

Слова Карла прозвучали слабко й безпорадно.

— Він не був при Чанселорсвілі. Він не був ні при Гетисбергу, ні при Ричмонді, ні при Аппоматоксі9.

— Звідки ти знаєш?

— З його відставки. Вона прийшла разом з іншими паперами.

Адам глибоко зітхнув. У нього в грудях забила, як кулаками, радість. Він похитав головою, ніби не йняв віри.

— Як він це облаштував? — провадив Карл.— Як у біса він це облаштував? Ніхто ніколи не сумнівався. Ти, наприклад? Або я? Або моя мати? Ніхто. Навіть у Вашингтоні.

Адам підвівся.

— У цьому домі знайдеться що поїсти? Я розігрію.

— Я увечері зарізав курку. Засмажу, якщо почекаєш.

— А щось швидше?

— Є солонина і купа яєць.

— Підійде,— сказав Адам.

Вони залишили питання невирішеним, подумки обійшли його, переступили через нього. На словах вони його не торкалися, але з думок воно нікуди не ділося. Вони хотіли про це говорити, але не могли. Карл підсмажив солонину, розігрів квасолю, зробив яєчню.

— Я переорав пасовисько,— повідомив він.— Засіяв житом.

— Ну і як?

— Доволі добре, коли я викорчував усі валуни. Оцю кляту штуку,— він торкнувся лоба,— я дістав, коли намагався виламати каменюку.

— Ти мені про це писав,— відгукнувся Адам.— Не пам’ятаю, чи казав я тобі, що твої листи багато для мене важили.

— Ти мало писав мені про себе,— сказав Карл.

— Гадаю, мені не хотілося про це думати. Там було доволі паскудно, майже повсякчас.

— Я читав про ті кампанії у газетах. Ти брав у них участь?

— Так. Не хотілося про це думати. І зараз не хочеться.

— Ти вбивав індіанців?

— Так, ми вбивали індіанців.

— Гадаю, вони дуже озлоблені.

— Гадаю, що так.

— Можеш не розповідати, якщо не хочеш.

— Не хочу.

Вони обідали при світлі гасової лампи.

— Буде світліше, коли я знайду час і помию скляний абажур.

— Я сам помию,— зголосився Адам.— Важко дбати про все зразу.