Джон Стейнбек – НА СХІД ВІД ЕДЕМУ (страница 15)
Карл був у захваті від цієї гри. Він повернувся з грошима.
— Я придумав питання,— повідомив він.
— Сподіваюся, це не середнє ім’я вашої матері. Багато хто не пам’ятає.
— Ні, нічого подібного. Ось яке: «Що ти подарував батькові на день народження перед тим, як пішов до війська?»
— Питання хороше, але збіса довге. Можете його скоротити до десяти слів?
— Хіба не я плачу гроші? Відповідь — «Цуцик».
— Ніхто до цього не додумається,— схвалив Карлтон.— А платите таки ви, а не я.
— Було б дивно, якби він забув,— промовив Карл.— Тоді б він ніколи не дістався додому.
3
Адам пішки йшов із села. Сорочка у нього була брудна, вкрадені черевики пом’ялися і забрьохалися, бо він цілий тиждень навіть спав у них. Між будинком і клунею він зупинився і дослухався, чи не чути брата, і за мить почув, як той гатить молотком у новому тютюновому сараї.
— Агов, Карле! — покликав він.
Удари молотка припинилися, запала тиша. Адамові здалося, що брат підглядає за ним крізь щілини у стінах. А тоді Карл хутко вискочив і підбіг до Адама потиснути йому руку.
— Як ти?
— Гарно,— відповів Адам.
— Боже милостивий, який ти худий!
— Твоя правда. А ще я на багато років постарів.
Карл оглянув брата з голови до ніг.
— Не схоже, що ти процвітаєш.
— Так і є.
— А де твоя валіза?
— Я її не маю.
— Господи Ісусе! Де ж ти пропадав?
— Блукав світами.
— Як волоцюга?
— Як волоцюга.
Після всіх цих років і того життя, яке видубило Карлову шкіру і налило кров’ю його чорні очі, Адам здогадався, що Карл думає про дві речі — про питання і ще про щось.
— Чому ти не повертався додому?
— Я звик до мандрів. Не міг зупинитися. Воно затягує. А у тебе дійсно жахливий рубець на лобі.
— Я тобі про нього писав. З часом дедалі гіршає. Чому ти не писав? Їсти хочеш? — Карл то засовував руки в кишені, то виймав їх, тер підборіддя, чухав потилицю.
— Може, він зійде. Якось я зустрів одного чолов’ягу — бармена, він мав пляму, схожу на кота. Родиму пляму. І прозвали його Кіт.
— Їсти хочеш?
— Саме собою, хочу.
— Маєш намір залишитися вдома?
— Я... гадаю, що так. А ти хочеш цим і далі займатися?
— Я... гадаю, що так,— повторив Карл братові слова.— Батько помер.
— Знаю.
— Звідки в біса ти дізнався?
— Начальник станції розказав. Давно він помер?
— З місяць тому.
— Від чого?
— Від пневмонії.
— Поховали тут?
— Ні, у Вашингтоні. Я отримав листа і газети. Його несли на лафеті, покритому державним прапором. На похороні був віце-президент, а Президент прислав вінок. Усе в газетах. Фото також — я тобі покажу. В мене все це є.
Адам вдивлявся в братове обличчя, поки Карл не відвернувся.
— Ти чогось сердишся? — спитав Адам.
— Чого б я мав сердитися?
— Схоже, що...
— Немає на що мені сердитися. Ходімо, я тебе нагодую.
— Гаразд. Він довго хворів?
— Ні, то була ураганна пневмонія. Помер майже одразу.
Карл щось приховував. Він хотів про це розповісти, але не знав, з чого почати. Він ховався за словами. Адам мовчав. Мабуть, краще помовчати і дати Карлові посопіти і покрутитися, поки він не наважиться.
— Я не дуже багато зрозумів з тих повідомлень, що звідти надходили,— промовив Карл.— Однак, як ще дізнатися? Дехто твердить, що отримували повідомлення — зокрема, стара Сара Вітбурн. Присягалася. Ти просто не знаєш, що думати. А ти, здається, не отримав повідомлення? Слухай, якого ляда ти прикусив язика?
— Просто міркую,— відповів Адам. І усвідомив здивовано: «А я зовсім не боюся брата! Колись боявся до смерті, а тепер ні. Цікаво, чому ж ні? Завдяки армії? Чи ув’язненню? Чи через смерть батька? Можливо — але я не розумію». Не відчуваючи страху, він знав, що може сказати все, що хоче, а раніше мусив добирати слова, щоб уникнути біди. Це відчуття було приємне, немов він сам помер і воскрес.
Вони пішли на кухню, яку він і пам’ятав, і не пам’ятав. Вона здавалася меншою і бруднішою. Адам сказав майже весело:
— Карле, я слухаю. Ти хочеш мені щось сказати, а сам ходиш околяса, як тер’єр навколо куща. Кажи вже, що тебе гризе.
Очі Карла спалахнули гнівом. Він підвів голову. Сили його покинули. Він подумав розпачливо: «Я вже не можу його відлупцювати. Не можу».
— Може, то недобре — гарно почуватися, коли батько тільки нещодавно помер, але знаєш, Карле, я ніколи не почувався краще за все своє життя,— засміявся Адам.— Ніколи за все життя. Кажи, Карле. Хай воно тебе більше не гризе.
— Ти любив батька? — спитав Карл.
— Не відповім, поки не знатиму, до чого ти хилиш.
— Любив чи ні?
— А тобі що до того?
— Скажи мені.
Тіло й душу Адама заповнила життєдайна, вільна зухвалість.
— Гаразд, скажу. Ні. Я його не любив. Іноді він мене лякав. Іноді — так, іноді — я ним захоплювався, але майже весь час я його ненавидів. А тепер кажи, навіщо це тобі знати.
Карл роздивлявся свої руки.