Джон Стейнбек – НА СХІД ВІД ЕДЕМУ (страница 18)

Адам знав, що його брат уже не становить небезпеки. Його не переслідують ревнощі. Вся вага батька впала на нього, але то був його батько, а від батька нема куди подітися.

— Як можна бувати на людях, коли всі дізнаються? — спитав Карл.— Як дивитися людям у вічі?

— Я вже казав — мені байдуже. Мені нема чого тривожитися, бо я в це не вірю.

— У що не віриш?

— Не вірю, що він крав гроші. Вірю, що під час війни він робив саме те, про що розповідав.

— А докази? Його відставка?

— Ти не маєш доказів, що він крав. Ти це просто вигадав, бо не знаєш, звідки взялися ті гроші.

— Його армійські документи...

— Там може бути помилка,— сказав Адам.— Гадаю, що й ти помиляєшся. Я вірю у свого батька.

— Не розумію, як ти можеш.

— Поясню,— сказав Адам.— Докази, що Бога не існує, дуже переконливі, але для безлічі людей вони не такі переконливі, як відчуття, що Він існує.

— Але ж ти сказав, що не любив нашого батька. Як можеш ти в нього вірити, якщо ти його не любив?

— Можливо, саме з цієї причини,— роздумливо відповів Адам, шукаючи пояснення.— Можливо, якби я його любив, я б до нього ревнував. Як ти. Можливо... можливо, ревнощі роблять людину підозрілою, породжують сумніви. Хіба не правда, що коли закохуєшся в жінку, ніколи не почуваєшся впевненим, завжди сумніваєшся в ній, тому що сумніваєшся у собі самому? Тепер я це ясно бачу. Я бачу, як ти його любив і щó це з тобою зробило. Я його не любив. Можливо, він любив мене. Він випробовував мене, кривдив мене, карав мене і врешті-решт послав мене на заклання, як відшкодування за щось. Але він не любив тебе, значить, вірив у тебе. Можливо... що ж, можливо, тут усе навпаки.

Карл не зводив з брата очей.

— Не розумію,— сказав він.

— Я сам намагаюся зрозуміти. Це для мене зовсім нова думка. Я добре почуваюся. Можливо, ніколи в житті я ще не почувався краще. Я позбувся чогось. Можливо, колись я відчуватиму те, що ти, але зараз — ні.

— Не розумію,— повторив Карл.

— Невже ти не бачиш, що я не вірю, ніби наш батько був крадій? І я не вірю, що він був брехун.

— Але папери...

— Я й дивитися не буду на ті папери. Папери нічого не важать порівняно з моєю вірою в батька.

— Отже, ти візьмеш гроші? — Карл важко дихав.

— Неодмінно.

— Навіть якщо він їх украв?

— Він їх не крав. Він не міг їх украсти.

— Не розумію,— знову сказав Карл.

— Не розумієш? Що ж, здається, в цьому і полягає весь секрет. Слухай, я ніколи про це не згадував,— пам’ятаєш, як ти мене відлупцював перед тим, як я поїхав з дому?

— Так.

— Пам’ятаєш, що було потім? Ти повернувся з сокирою, щоб мене вбити.

— Я пам’ятаю не дуже добре. Мабуть, я тоді був у нестямі.

— Тоді я не знав, але тепер знаю: ти боровся за свою любов.

— Любов?

— Так,— сказав Адам.— Ми добре скористаємося цими грошима. Можливо, залишимося тут. Можливо, виїдемо звідси,— можливо, до Каліфорнії. Там буде видно. І, ясна річ, ми зведемо пам’ятник нашому батькові — грандіозний пам’ятник.

— Я ніколи не зможу виїхати звідси,— промовив Карл.

— Хтозна. Поспішати немає куди. Поживемо — побачимо.

Розділ 8

1

Я гадаю, що іноді у цілком нормальних батьків народжуються чудовиська. Деяких видно зразу: вони спотворені й жахливі, з великими головами на тендітних тільцях; деякі народжуються без рук, без ніг, деякі з трьома руками, деякі з хвостами або ротами там, де їм зовсім не місце. Це, як заведено думати, нещасні випадки, у яких ніхто не винен. Колись таке вважалося наочним покаранням за приховані гріхи.

Але як існують фізичні потвори, то хіба не народжуються моральні, духовні потвори? Обличчя й тіло можуть бути ідеальні, але якщо викривлений ген або скалічене яйце породжують чудовиськ фізичних, хіба не може той самий процес породити спотворену душу?

Чудовиська — це, більшою або меншою мірою, відхилення від визнаної норми. Як дитина може народитися без руки, так вона може народитися без доброти чи без совісті. Людина, яка втратила у нещасному випадку руку, важко пристосовується до цієї втрати, але народжений без рук страждає лише через ставлення людей, які вважають це дивним. Якщо ніколи не мав рук, то й не страждатимеш через це. Іноді, в ранньому дитинстві, ми уявляємо, як то воно — мати крила, але немає причин гадати, що пташки поділяють такі почуття. Ні, для потвори потворною має видаватися норма, тому що кожен сам собі здається нормальним. Для духовного монстра це ще менш зрозуміло, оскільки зовнішніх ознак, з якими можна себе порівняти, немає. Людині, яка народилася без совісті, видається сміховинним той, хто живе по совісті. Злодію дурнуватою здається чесність. Не треба забувати, що потвора — це лише варіація і що для потвори саме норма є потворною.

На моє переконання, Кейті Амес народилася з такими нахилами, або тягою до них, які спрямовували і підштовхували її упродовж всього життя. Якийсь маховик схибив, якась шестерня перекривилася. Вона не була схожа на інших людей — ніколи, від самого народження. І як каліка може навчитися користатися своїм недоліком так, що у своєму обмеженому світі отримує переваги над нормальними людьми, так і Кейті, користуючись своєю відмінністю, спричиняла болюче й бентежливе заворушення у світі своєму.

Були часи, коли дівчинка, подібна до Кейті, вважалася б одержимою дияволом. З неї б виганяли злих духів, і після багатьох випробувань, які б ні до чого не призвели, її спалили б як відьму на благо всієї громади. Єдине, чого не можна пробачити відьмі, це її здатність мучити людей, тривожити їх, хвилювати і навіть породжувати у них заздрість.

Природа ніби задумала приховати пастку, бо обличчя Кейті від самого початку видавалося напрочуд невинним. Волосся вона мала золотаве й пишне; широко поставлені горіхові очі з важкими верхніми повіками надавали їй загадково-сонного виразу. Ніс був делікатний і тоненький, вилиці високі й широкі, вони спускалися до невеличкого підборіддя, тож личко мало форму серця. Рот був красивої форми, з красивими губами, але на диво маленький, так званий пуп’янок троянди. Вуха вона мала невеличкі, без мочок, і вони так щільно прилягали до голови, що навіть коли вона зачісувала волосся нагору, не виділялися: тоненькі пелюстки, притиснуті до голови.

Фігура у Кейті завжди була дитяча, навіть коли вона виросла, з витонченими, ніжними руками і долоньками — крихітними долоньками. Груди в неї так і не розвинулися як слід. До отроцтва пипки в неї аж западали всередину. Мати мусила їх масажувати, щоб вони випнулися, коли Кейті досягла десятьох років. Тіло її скидалося на тіло хлопчика: вузькі стегна, прямі ноги, а гомілки тонкі й рівні, але не стрункі. Стопи — маленькі та круглі, немов обрублені, з високим підйомом, як копитця. Вона була гарненьким дівчам і виросла у вродливу жінку. Голос мала м’який і хрипкуватий, такий солодкий, що перед ним неможливо було встояти. Проте у неї в горлі, мабуть, була ще якась сталева струна, тому що голос Кейті міг ранити, як напилок, коли вона того хотіла.

Ще дитиною вона мала в собі щось таке, що примушувало на неї дивитися, потім відвертатися, а там знову дивитися — схвильовано, як на щось чужорідне. З її очей щось визирало, а потім ховалося, коли поглянути на неї ще раз. Вона рухалася поволі, говорила мало, та варто було їй десь з’явитися, як вона приковувала всі погляди.

Її присутність бентежила і притягувала до себе. Чоловіки й жінки прагнули роздивитися її, підійти ближче, спробувати з’ясувати, що ж викликає оту збентеженість, яку вона так загадково збуджувала. Так було завжди, тому Кейті не дивувалася.

Кейті відрізнялася від інших дітей майже в усьому, але було те, що робило її зовсім інакшою. Більшість дітей ненавидить відмінність. Діти хочуть виглядати, розмовляти, вдягатися й поводитися точнісінько, як усі решта. Коли модно вдягатися безглуздо, дитина страждає і побивається, якщо не може вбиратися у таку безглуздість. Якби в моді було намисто зі свинячих відбивних, нещасна була б та дитина, яка б не мала можливості носити на шиї свинячі відбивні. Таке рабське пристосування до гурту поширюється і на ігри, і на поведінку, соціальну й будь-яку. Це захисне забарвлення, яке діти застосовують задля безпеки.

У Кейті нічого такого не було. Вона ніколи ні до кого не пристосовувалася ні у вбранні, ні у поводженні. Вона вбиралася у те, що сама хотіла. В результаті більшість дітей наслідувала її.

Коли вона підросла, гурт а чи стадо, якими є будь-яке збіговисько дітей, почали відчувати те, що відчували дорослі: в Кейті проступало щось чужорідне. З часом спілкуватися з нею можна було лише наодинці. Групки хлопців і дівчат уникали її, немов вона таїла в собі якусь невимовну небезпеку.

Кейті була брехуха, але не така, як інші діти. Її брехня — то були не вигадки, коли розповідають про щось уявне, а щоб воно здавалося реальним, то й розповідають про нього, як про реальне. Такі вигадки — просто звичайне відхилення від зовнішньої реальності. Я думаю, що відмінність між брехнею і вигадкою полягає в тому, що вигадка застосовує принади і видимість правди задля інтересу і слухача, і оповідача. У вигадці немає втрат і здобутків. Натомість брехня — це засіб отримати зиск або знайти порятунок. Я припускаю, що згідно з цим визначенням письменник — брехун, якщо, звісно, його твори приносять грошову винагороду.