Джон Стейнбек – НА СХІД ВІД ЕДЕМУ (страница 153)

— В армії йому цей одяг ні до чого, та й золоті годинники там не дуже потрібні. Нічого яскравого.

— Ти, мабуть, маєш рацію. Але я не розумію. Треба мені щось робити з очима. Не можу я повсякчас просити, щоб ти читав мені. Я можу побачити літеру. Але слова перекручуються.

Очі справді його сильно непокоїли. Десятки разів на день Адам хапав газету або книжку, дивився на неї і відкладав убік.

Лі читав йому газети, щоб відволікати від тривожних думок, і часто під це читання Адам засинав.

Потім прокидався і казав:

— Лі? Це ти, Келе? Знаєте, ніколи в житті я не мав проблем з очима. Завтра ж піду перевірити зір.

Десь у середині лютого Кел зайшов на кухню і сказав:

— Лі, він повсякчас про це говорить. Давай відведемо його до окуліста.

Лі варив абрикоси. Він відійшов від плити, причинив кухонні двері й повернувся назад.

— Я не хочу, щоб він туди йшов,— сказав він.

— Чому?

— Гадаю, проблема не в очах. Дізнавшись про це, він занепокоїться. Хай ще побуде, як є. Він переніс сильне потрясіння. Нехай трохи відійде. Я читатиму йому все, що він захоче.

— А що з ним, по-твоєму?

— Не хочу говорити. Я думав, чи не покликати доктора Едвардса — просто щоб він зайшов, привітався.

— Роби, як знаєш,— сказав Кел.

— Келе, ти бачив Абру?

— Звісно, бачив. Але вона втікає від мене.

— Невже ти не можеш її упіймати? — спитав Лі.

— Чому ж ні? Я міг би збити її з ніг, вдарити кулаком в обличчя і примусити говорити зі мною. Але не хочу.

— Спробуй бодай заговорити. Іноді перепони настільки благенькі, що падають, лише їх торкнешся. Дожени її. Скажи, що її бачити хочу я.

— Не хочу.

— Ти почуваєшся винним, так?

Кел не відповів.

— Вона тобі не подобається?

Кел не відповів.

— Якщо ти так робитимеш і далі, тобі буде тільки гірше, а не краще. Не тримай усе в собі. Я тебе попереджаю. Не тримай усе в собі.

— Ти що, хочеш, щоб я розповів батькові, щó я накоїв? — вигукнув Кел.— Я розповім, якщо ти мені звелиш.

— Ні, Келе. Не зараз. Та коли йому покращає, тобі доведеться розповісти. Задля твоєї власної користі. Не можна тягти це самому. Воно тебе вб’є.

— Може, мене і варто вбити.

— Припини! — холодно наказав Лі.— Це найдешевший спосіб потурання собі. Припини негайно!

— А ти навчи, як припинити,— попросив Кел.

Лі перемінив тему.

— Не розумію, чому Абра до нас не заходить — хоч би раз завітала.

— Не має в неї тепер причини тут бувати.

— Вона не така. Щось трапилося. Ти її бачив?

— Та кажу ж, бачив,— скривився Кел.— Ти теж божеволієш. Я намагався поговорити з нею тричі. Вона йшла від мене геть.

— Щось трапилося. Вона хороша жінка — справжня жінка.

— Вона дівчинка,— сказав Кел.— Аж смішно, коли ти називаєш її жінкою.

— Ні,— лагідно заперечив Лі.— Деякі стають жінками з моменту народження. Абра має принадливість жінки, і сміливість — і силу — і мудрість. Вона розуміє життя і приймає життя. Я б побився об заклад, що вона не може бути дріб’язковою, чи підлою, чи навіть марнославною, хіба що бути гарненькою — марнославство.

— А ти про неї дуже високої думки.

— Достатньо високої, щоб знати — вона нас не кине. А ще,— додав Лі,— я за нею скучив. Попроси її зайти побачитися зі мною.

— Кажу ж тобі, вона від мене втікає.

— То дожени її. Скажи, що я хочу з нею побачитися. Я за нею скучив.

— Поговоримо зараз про батькові очі? — спитав Кел.

— Ні,— відповів Лі.

— Поговоримо про Арона?

— Ні.

3

Наступного дня Кел намагався захопити Абру наодинці, але тільки після уроків побачив, як вона йде просто перед ним. Він завернув за ріг, пробіг паралельною вулицею, повернувся назад, прорахував час і відстань, тож виріс перед нею, коли вона, не кваплячись, йшла додому.

— Привіт,— сказав Кел.

— Привіт. А мені здалося, я бачила тебе позаду.

— Так і є. Я оббіг квартал, щоб перехопити тебе. Мені треба з тобою поговорити.

Вона серйозно поглянула на нього.

— Ти міг би це зробити і не оббігаючи цілий квартал.

— Я вже пробував поговорити з тобою у школі. А ти йшла геть.

— Ти злився. Я не хотіла говорити з тобою, коли ти злий.

— Звідки ти знаєш, що я злився?

— Це було видно по твоєму обличчю, по тому, як ти ходив. Зараз ти не злий.

— Ні, не злий.

— Хочеш понести мої підручники? — Абра всміхалася.

Його охопило тепло.

— Так... так, хочу,— Кел узяв її книжки під пахву і пішов поруч.— Лі хоче тебе бачити. Він попросив мене переказати тобі.

— Справді? — зраділа Абра.— Скажи йому, що я зайду. А як твій батько?

— Не дуже. У нього очі болять.

Вони йшли мовчки, але Кел не міг довго терпіти.