Джон Стейнбек – НА СХІД ВІД ЕДЕМУ (страница 152)

— Чорт забирай,— відповів роздратовано Лі,— коли людина шукає підтримки, вона просить друга думати про те, що хоче вважати правдою. Це ніби питати у кельнера, яка страва сьогодні найкраща. Звідки мені в дідька знати?

— Навіщо я так вчинив? — вигукнув Кел.— Навіщо я так вчинив?

— Не ускладнюй,— сказав Лі.— Ти знаєш навіщо. Ти був на нього злий, а злий ти був тому, що батько тебе образив. Це зовсім просто. Ти просто розізлився.

— Оце мене якраз і ятрить — чому я підступний. Я не хочу бути злим і підступним. Допоможи мені, Лі!

— Секунду! — сказав Лі.— Мені здалося, я чув голос твого батька.

І він стрілою рвонувся у двері.

Кел дослухався до голосів, і тут до кімнати повернувся Лі.

— Він збирається на пошту. Ми ніколи не отримуємо листів після опівдня. Ніхто не отримує. Але всі чоловіки в Салінасі ходять на пошту по обіді.

— Дехто з них дорогою заходять випити,— пояснив Кел.— Гадаю, це почасти звичка, а почасти розвага. Вони зустрічаються з приятелями.

— Келе,— сказав Лі,— мені не подобається вигляд твого батька. Він якийсь напівпритомний. А, забув! Ти же ще не знаєш. Вчора вночі твоя мати наклала на себе руки

— Невже? — спитав Кел і потім аж загарчав: — Сподіваюся, їй було боляче. Ні, я не хотів цього казати. Я не хотів так думати. От воно! От воно знову! Я не хотів! Не хотів!

Лі почухав одне місце на голові, потім почав розчісувати всю голову, ніби виграючи час. Це надало йому вигляду глибокої задумливості. Він спитав:

— Спалення грошей принесло тобі велике задоволення?

— Так... Гадаю, що так.

— І ти отримуєш задоволення від цього покарання, яке сам собі влаштовуєш. Ти насолоджуєшся своїм відчаєм?

— Лі!

— Ти дуже зациклений на собі. Ти захоплений трагічною виставою «Калеб Траск» — Калеб Величний, Калеб Неповторний. Калеб, страждання якого потребують свого Гомера. Ти ніколи не уявляв себе просто шмаркатим підлітком — то злобним, то неймовірно шляхетним? З брудними звичками, але дивовижно чистими помислами? Можливо, у тебе трохи більше енергії, ніж у інших, просто енергії, але, окрім цього, ти дуже подібний до всіх шмаркатих підлітків. Ти намагаєшся додати собі гідності й трагічності, бо твоя мати була повія? А якщо раптом твій брат щось над собою вдіє, ти зумієш поцупити для себе велич убивці, га, шмаркачу?

Кел повільно повернувся до письмового столу. Лі спостерігав за ним, затамувавши подих, як лікар чекає реакцію на ін’єкцію. Він бачив реакції, які спалахували у Келі — лють від образи, войовничість, а за цим — скривджені почуття, а по тому — початок полегшення.

Лі зітхнув. Він доклав стільки зусиль, стільки душевності, і його зусилля, схоже, досягли мети.

— Ми — жорстокі люди, Келе,— сказав він лагідно.— Тебе не дивує, що я включаю й себе? Мабуть, ми й справді походимо від невгамовних, роздратованих злочинців, полемістів і забіяк, але хоробрих, незалежних і щедрих. Якби наші пращури такими не були, вони і сиділи б віками на своїх ділянках, і голодували б на виснаженій землі.

Кел обернув голову до Лі, й обличчя його втратило свою напруженість. Він усміхнувся, і Лі зрозумів, що не обдурив хлопця повністю. Кел здогадався, що то був задум — чудово виконаний задум, і відчував вдячність.

Лі провадив:

— Ось чому я включаю себе. Це наша спільна спадщина, і нема значення, як давно наші пращури залишили свої землі. Усі кольори і суміші серед американців відчувають у собі щось спільне. Це порода, яка створена випадково. Тому ми такі надмірно сміливі й надмірно боязкі — добрі й жорстокі, як діти. Ми надмірно гостинні й водночас страшимося чужаків. Ми хвалькуваті та вразливі. Ми надто сентиментальні та практичні. Ми приземлені й матеріалістичні — а чи знаєш ти іншу націю, яка так бореться за ідеали? Ми забагато їмо. Ми не маємо ані смаку, ані почуття міри. Ми розтринькуємо нашу енергію. У старому світі про нас говорять, що ми рухаємося від варварства до декадансу без проміжної культури. Чи не може бути так, що наші критики не мають ключа до нашої культури і не володіють її мовою? Ось такі ми є, Келе,— ми всі. Ти не дуже відрізняєшся від усіх.

— Говори, говори,— Кел усміхнувся.— Говори далі.

— Вже немає потреби,— відповів Лі.— Я все сказав. Хочу, щоб твій батько повернувся. Він мене непокоїть.

І Лі стривожено вийшов.

У вестибюлі, біля вхідних дверей, він побачив Адама, який притулився до стіни; капелюх його зсунувся на очі, плечі зігнулися.

— Адаме, що з тобою?

— Не знаю. Схоже, втомився. Схоже, втомився.

Лі взяв його за руку: схоже, Адама доведеться вести до вітальні. Там Адам важко впав у своє крісло, а Лі зняв з нього капелюх. Адам розтирав свою ліву руку правою. Очі в нього були дивні, дуже ясні, але нерухомі. Губи запеклися і розпухли, голос звучав, як у людини, що говорить уві сні,— повільно і здалеку. Він жорстко розтирав собі руку.

— Дивно,— сказав він.— Мабуть, я знепритомнів — на пошті. Я ніколи не непритомнію. Містер Пйода допоміг мені підвестися. Це тривало якусь секунду. Я ніколи не непритомнію.

— Листи для нас були? — запитав Лі.

— Так — так, гадаю, був якийсь лист...— Він засунув руку в кишеню і одразу витяг її.— У мене рука заніміла абощо,— сказав він винуватим тоном, пошарудів у кишені правою рукою і дістав жовту офіційну листівку.

— Я її, напевне, прочитав,— сказав він.— Напевне,— він тримав листівку перед очима, а потім впустив собі на коліна.— Лі, гадаю, мені доведеться замовити окуляри. Ніколи в житті не потребував їх. Не можу читати. Літери так і скачуть.

— Прочитати тобі?

— Дивно... що ж, якнайшвидше замовлю окуляри. То про що там ідеться?

Лі прочитав: «Дорогий батьку, я пішов до армії. Сказав, що мені вже є вісімнадцять. Усе буде гаразд. Не хвилюйтеся за мене. Арон».

— Дивно,— повторив Адам.— Здається, ніби я його читав. Але думаю, що не читав.

Він розтирав руку.

Розділ 52

1

Зима 1917–1918 була безрадісним і сповненим страху часом. Німці змітали все на своєму шляху. За три місяці британці понесли втрати у триста тисяч загиблих. Чимало підрозділів у армії Франції збунтувалося. Росія вийшла з війни. Німецькі східні частини, після відпочинку й переоснащення, були перекинуті на Західний фронт. Війна видавалася безнадійною.

У травні ми мали на фронті лише дванадцять дивізій, і влітку почалася масова відправка до Європи наших військ. Генерали-союзники воювали один з одним. Субмарини атакували й безжально топили пароплави, на яких переправлялися війська.

Ми дізналися тоді, що війна — не швидкий героїчний ривок, а неповоротка, неймовірна ускладнена справа. Ми сильно занепали духом у ті зимові місяці. Ми розгубили спалахи збудження, але ще не були готові до затятості затяжної війни.

Людендорф62 був непереможний. Ніщо не могло його зупинити. Він усе наступав і наступав на розбиті армії Франції і Англії. І нам спадало на думку, що ми, ймовірно, запізнилися, що нам доведеться стояти сам-на-сам проти нездоланних німців.

І люди нерідко відверталися від війни, хтось поринав у фантазії, хтось у пороки, хтось у шалені розваги. З’явився величезний попит на ворожок, салуни небувало процвітали. А ще люди заглибилися у свої внутрішні радості й трагедії, щоб сховатися від усюдисущого страху і зневіри. Хіба не дивно, що зараз ми про все те забули? Ми пам’ятаємо Першу світову війну як миттєву перемогу, з прапорами й духовими оркестрами, маршами й веселою метушнею, солдатами, що поверталися, бійками у барах з клятими бриттами, які вважали, що це вони виграли війну. Як швидко забули ми, що тієї зими не можна було здолати Людендорфа і що багато людей нишком готувалося до програшу у війні.

2

Адам Траск був не стільки спантеличений, скільки сумний. Йому не довелося йти з посади у призовній комісії. Він отримав відпустку за станом здоров’я. Він сидів і розтирав свою ліву руку. Він шкрябав її жорсткою щіткою і парив у гарячій воді.

— Це кровообіг,— говорив він.— Щойно у мене відновиться кровообіг, усе буде гаразд. А от очі мене турбують. Ніколи я не мав проблем з очима. Гадаю, треба піти перевірити зір і замовити окуляри. Я — і окуляри! Важко буде звикнути. Я пішов би вже сьогодні, але трохи паморочиться в голові.

У голові паморочилося значно більше, ніж Адаму хотілося визнавати. Він міг ходити по хаті, тільки притримуючись рукою стіни. Лі нерідко допомагав йому підвестися з крісла або встати з ліжка вранці, шнурував йому черевики, бо Адам не міг зав’язати шнурки через занімілу ліву руку.

Мало не щодня він заговорював про Арона.

— Я можу зрозуміти, чому молодий хлопець хоче піти в армію. Якби Арон поговорив зі мною, я б, можливо, спробував його відмовити, але я б не заборонив. Ти ж знаєш, Лі..

— Знаю.

— Одного я не розумію. Чому він зник потайки? Чому він нам не пише? Я гадав, що знаю його, і був про нього кращої думки. А чи пише він Абрі? Він мусить листуватися з нею.

— Я в неї спитаю.

— Спитай. Просто зараз.

— Військова підготовка важка. Принаймні так мені казали. Мабуть, він просто не має часу.

— Не треба багато часу, щоб написати листівку.

— Коли ти служив у армії, ти писав до свого батька?

— Думаєш, ти мене підловив на цьому? Ні, не писав, але я мав причину. Я не хотів іти до війська. Батько примусив мене. Я обурився. Бачиш, я мав поважну причину. Але Арон... у нього так добре все складалося в університеті. Та вони ж написали мені, питали про нього. Ти сам читав того листа. І він не узяв ніякого одягу. Не взяв свого золотого годинника.