Джон Стейнбек – НА СХІД ВІД ЕДЕМУ (страница 151)

— Усе, що я маю зробити, може почекати. Відпочивайте, Адаме. У вас було сильне потрясіння.

— Потрясіння... так,— Адам звів на нього очі.— Дякую, Джордже. Щиро вам дякую.

— Джордже?

— Щиро вам дякую,— повторив Адам.

Коли шериф пішов, Кел повернувся до своєї кімнати. Адам відкинувся в кріслі й невдовзі заснув; рот у нього розтулився, і він хропів.

Лі деякий час спостерігав за ним, а потім повернувся до кухні. З-під хлібниці він витяг маленький томик, оправлений у шкіряну палітурку, з якої майже повністю зійшло золоте тиснення,— «Роздуми наодинці з собою» Марка Аврелія60 в англійському перекладі.

Лі протер кухонним рушником свої окуляри в металевій оправі. Розгорнув книжку і погортав сторінки. Він усміхався про себе, свідомо шукаючи розради.

Читав він повільно і ворушив губами, вимовляючи деякі слова.

«Усе триває лише один день — як те, що пам’ятає, так і те, що пам’ятають. Постійно спостерігай, що всі речі відбуваються шляхом змін, і навчися розуміти, що природа всесвіту найбільше полюбляє змінювати речі, які є, і створювати нові речі, подібні до них. Бо усе суще є свого роду зерно прийдешнього».

Лі подивився на кінець сторінки: «Ти невдовзі помреш, але ти не ще став простим, ще не позбувся сум’яття, не втратив сумнівів, що зовнішні речі можуть тобі зашкодити, не сповнився добром до всіх; ти ще не навчився вбачати мудрість лише у справедливих вчинках».

Лі звів очі від сторінки і відповів книжці, як відповів би комусь зі своїх стародавніх родичів:

— Усе правильно. Це дуже важко. Вибач. Але не забувай, що ти також говориш — завжди обирай короткий шлях, бо короткий шлях — природний. То не забувай цього.

Лі перегорнув усі сторінки до титульної, на якій широким теслярським олівцем було виведено «Сем’ль Гамільтон».

Раптом Лі стало дуже легко. Цікаво, чи помітив Сем’ль Гамільтон, що його книжка пропала, чи знав він, хто її украв. Для Лі єдиним чистим шляхом тоді здавалося вкрасти книжку. Йому і зараз було від цього приємно. Він погладив пальцями м’яку шкіру палітурки і знову поклав книжку під хлібницю. І сказав сам собі:

— Та звісно ж, він знав, хто узяв книжку. Хто б ще міг украсти Марка Аврелія?

Він пішов до вітальні й підтягнув свій стілець ближче до сплячого Адама.

2

У себе в кімнаті Кел сидів за письмовим столом, охопивши руками голову, яка розколювалася від болю, стискаючи скроні. В животі у нього крутило, кисло-солодкий смак віскі був скрізь — і в ньому, і на ньому, проступав крізь пори і тупо бився у голові.

Кел ніколи раніше не пив, не мав потреби. Але похід до Кейт не приніс жодного полегшення болю, і його помста не принесла перемоги. У пам’яті лишився тільки вир хмар, уламки розбитих звуків, образів і почуттів. Що було насправді, а що тільки ввижалося, він не міг відрізнити. Коли вони вийшли від Кейт, він торкнувся брата, який трясся у риданнях, але Арон збив його з ніг кулаком, як батогом. Арон постояв над ним у пітьмі, потім різко повернувся і побіг, плачучи, як дитина, у якої розбилося серце. Кел і зараз чув оті хрипкі схлипи і швидкі кроки. Кел тихо лежав там, де впав,— під бирючиною у дворі Кейт. Він чув, як пихкотять і гуркочуть локомотиви біля депо, як клацають товарні вагони під час зчеплення. Потім він заплющив очі, а почувши легкі кроки і чиюсь присутність, розплющив їх знову. Хтось нахилився над ним, і йому здалося, що це Кейт. Фігура неквапно відійшла.

Невдовзі Кел підвівся, обтрусився і пішов у напрямку Головної вулиці. Його здивувало, наскільки невимушено він почувається. Він стиха заспівав популярну пісеньку «Росте троянда на війні, здається гарною мені».

У п’ятницю Кел не міг знайти собі місця. Увечері Джо Лагуна купив для нього кварту віскі. Кел був замолодий, щоб йому продавали алкоголь. Джо хотів скласти йому компанію, але задовольнився доларом, який дав йому Кел, і узяв собі пінту ґраппи61.

Кел зайшов у провулок біля «Еббот-гаусу» і знайшов тінь від стовпа, у якій просидів тієї ночі, коли вперше побачив свою мати. Він сів на землю, схрестивши ноги, і, попри відразу й нудоту, влив у себе віскі. Двічі його знудило, але він і далі пив, аж доки земля не нахилилася і не загойдалася, а вуличний ліхтар не закружляв у величному танку.

Пляшка вислизнула з рук, і Кел знепритомнів, але й непритомного його нудило. До провулку заскочив у своїх справах серйозний короткошерстий вуличний пес із хвостом-бубликом, понюхав Кела й обійшов його десятою дорогою. Знайшов Кела Джо Лагуна і також понюхав. Джо збовтав пляшку, що притулилася до ноги Кела, подивився на неї у світлі ліхтаря і побачив, що вона ще на третину повна. Він пошукав корок, але не знайшов. Тоді він пішов собі далі, заткавши пляшку пальцем, щоб віскі не видихалося.

Коли світанковий заморозок повернув Кела у хворий світ, він поплентався додому, як розчавлений жук. Іти було недалеко, до кінця провулку і через вулицю.

Лі почув, як він заходить, і занюхав його гидотність, коли він пропхався через вестибюль до своєї кімнати і впав на ліжко. У Кела тріщала від болю голова, і сон його не брав. Він не міг чинити опір смутку і не мав засобів захистити себе від сорому. За деякий він час він зробив найкраще з усього можливого: вимився у крижаній воді, тер і шкрябав своє тіло пемзою, і біль від цього тертя здавався йому приємним.

Він розумів, що мусить зізнатися у своїй провині батькові й вимолити в нього прощення. І ще він мусить упокоритися перед Ароном, не лише зараз, а назавжди. Без цього він не зможе жити. Проте, коли його покликали і він став у вітальні перед шерифом Квіном і батьком, він був роздратований і злий, як пес, а його ненависть до самого себе виплеснулася на всіх інших,— отака він мерзенна погань, ніхто не любить його, і він не любить нікого.

Потім він повернувся до себе, і його захлеснуло почуття власної провини, і він не знав, як її подолати.

Його охопив панічний страх за Арона. Він міг поранитися, міг наразитися на якусь біду. Арон ніколи не вмів пильнуватися. Кел знав, що мусить повернути Арона, знайти його і допомогти знову стати таким, як раніше. І все це необхідно зробити, навіть якщо доведеться пожертвувати собою. І тут ідея самопожертви захопила його, як це завжди буває з людьми, що потерпають від почуття глибокої провини. Арон почує про його жертву і повернеться.

Кел підійшов до комода й витяг з шухляди пакет, схований під носовичками. Він оглянув кімнату і поставив на комод порцелянову тарілочку. Потім глибоко вдихнув, і холодне повітря видалося йому солодким. Він узяв одну з хрустких купюр, зігнув її посередині під кутом, чиркнув сірником об стіл і підпалив купюру. Цупкий папір скрутився і почорнів, спалахнуло полум’я, і тільки коли воно мало не обпалило йому пальці, Кел кинув обвуглений папірець на тарілку. Він відділив від пачки ще одну купюру і підпалив її.

Коли було спалено вже шість, до кімнати, не постукавши, увійшов Лі.

— Мені запахло горілим,— сказав він, а потім побачив, щó робить Кел, і зойкнув.

Кел внутрішньо приготувався до атаки. Але нічого не сталося. Лі склав руки на животі та стояв мовчки — чекав. Кел уперто палив купюру по купюрі, поки не спалив усі й не розтер на порох чорні скоцюрблені залишки. Він чекав, коли Лі щось скаже, але Лі застиг у незворушному мовчанні.

Нарешті заговорив Кел.

— Ну, починай, ти ж хочеш побалакати зі мною. Починай!

— Ні,— відповів Лі.— Не хочу. І тобі немає потреби говорити зі мною — я тут ще трохи побуду та й піду. Посиджу тут,— він притулився на стільці, склав руки і чекав. На обличчі у нього виступила усмішка — Лі всміхався до себе і мав вираз, який називають незбагненним.

Кел обернувся до нього:

— Я тебе можу пересидіти.

— Хіба що на парі,— відповів Лі.— Але день у день, рік у рік,— хто знає? — сторіччя у сторіччя,— ні, Келе, тобі не пересидіти мене. Ти програєш.

За кілька секунд Кел роздратовано буркнув:

— Давай, читай далі свою лекцію.

— Немає в мене ніякої лекції.

— Якого ж біса ти тут робиш? Ти знаєш, щó я зробив, а вчора я напився п’яним.

— Я запідозрив перше і нюхаю друге.

— Нюхаєш?

— Від тебе й досі смердить,— пояснив Лі.

— Це було вперше,— сказав Кел.— Мені не подобається.

— І мені теж. У мене шлунок не приймає спиртного. А ще я стаю грайливим, інтелектуально грайливим.

— Що це значить, Лі?

— Можу навести тобі лише один приклад. Замолоду я грав у теніс. Мені це подобалося, і для слуги таке заняття непогане. Слуга виправляє промахи свого хазяїна у парній грі й не отримує подяки, проте отримує кілька доларів. Якось, гадаю, це сталося після хересу, я розробив теорію, що найшпаркіші й найневловиміші тварини на світі — це кажани. Мене впіймали серед ночі на дзвіниці Методистської церкви у Сан-Леонардо. Я мав при собі ракетку і нібито намагався пояснити офіцерові, який мене заарештував, що я вдосконалював удар зліва на кажанах.

Кел розсміявся так весело, що Лі аж пожалкував, що не робив того насправді.

— А я сидів під стовпом і напивався, як свиня.

— Завжди винні тварини...

— Я боявся, що коли не нап’юся, то застрелюся,— перебив його Кел.

— Ніколи б ти того не зробив. Ти надто підступний. До речі, де Арон?

— Кудись побіг. Куди не знаю.

— Він якраз не надто підступний,— занепокоївся Лі.

— Знаю. Про це я і думав. Ти ж не думаєш, що він наважився, га, Лі?