Джон Стейнбек – НА СХІД ВІД ЕДЕМУ (страница 149)

Джо плюхнувся долілиць і пробуксував цілий фут.

Оскар зайшов зателефонувати до більярдної, яку тримав один філіппінець, і коли звідти вийшов, біля тіла вже зібралася чимала юрба.

Розділ 51

1

У 1903 році на виборах шерифа Горейс Квін переміг містера Р. Кіфа. Він мав добру підготовку як головний заступник шерифа. Більшість виборців зміркувала, що коли Квін виконує майже всю роботу, чому б йому не стати шерифом і за посадою. Шериф Квін перебував на цій посаді до 1919 року. Він так довго служив шерифом, що для всіх нас, хто зростав у окрузі Монтерей, слова «шериф» і «Квін» органічно поєднувалися. Ми й уявити не могли якогось іншого шерифа. Квін постарів на цій посаді. Він кульгав від якогось давнього поранення. Ми знали, що він безстрашний, бо брав участь у численних перестрілках; окрім того, він і зовні був справжній шериф,— щоправда, інших ми й не бачили. Обличчя він мав широке і рум’яне, білі вуса мали форму крутих рогів. Був він широкоплечий, і у своєму немолодому вже віці виробив у собі ввічливість, яка лише додавала йому авторитету. Носив він красивий фетровий капелюх-стетсон і твідову куртку з ременем. У пізніші роки до цього додався револьвер у кобурі під пахвою. Стара кобура на ремені сильно тиснула йому на живіт. Він знав свій округ у 1903 році, а у 1917 знав його ще краще і чудово його контролював. Шериф Квін був цілою інституцією, такою ж невіддільною частиною Салінас-Веллі, як і гори.

Усі ці роки, відтоді як у Адама стріляли, шериф Квін приглядав за Кейт. Коли померла Фей, він інтуїтивно відчув, що Кейт приклала до цього руку, але знав, що не має шансу її звинуватити, а мудрий шериф не стане розбивати собі лоба через неможливу річ. Урешті-решт вони були всього лише дві повії.

У наступні роки Кейт вела з ним чесну гру, і поступово він відчув до неї деяку повагу. Оскільки ці заклади так чи інакше існували, нехай уже ними керують відповідальні люди. Час до часу Кейт упізнавала когось, хто був у розшуку, і сповіщала про нього. Вона управляла закладом, де ніколи не виникало проблем. Шериф Квін і Кейт ладнали одне з одним.

У суботу після Дня подяки, близько полудня, шериф Квін переглядав папери, знайдені в кишенях Джо Валері. Куля тридцять восьмого калібру вирвала шматок серця Джо і сплющилася об його ребра, залишивши дірку завбільшки з кулак. Цупкі коричневі конверти злиплися від почорнілої крові. Шериф зволожив конверти мокрим носовичком, щоб роз’єднати їх. Прочитав заповіт, який було згорнуто, тож кров замазала тільки зворотній бік. Відклав заповіт і розглянув світлини в конвертах. І глибоко зітхнув.

Кожен конверт містив честь і спокій котрогось чоловіка. Вправно використані, ці світлини могли би призвести до півдюжини самогубств. Тіло Кейт уже лежало на столі патологоанатома, по венах її розтікався формалін, а шлунок лежав у скляній колбі в кабінеті коронера.

Переглянувши всі світлини, шериф набрав телефонний номер. Сказав у слухавку:

— Можете зайти до мене? Відкладіть обід, добре? Так, я вважаю, що це важливо. Чекаю.

За кілька хвилин, коли безіменний чоловік стояв біля його робочого столу в кабінеті, що розміщувався у старій окружній в’язниці з червоної цегли поза будівлею суду, шериф Квін показав йому заповіт.

— Як адвокат, ви б сказали, що це має силу?

Відвідувач прочитав ті два рядки і глибоко вдихнув через ніс.

— Це ота, на яку я думаю?

— Вона.

— Отже, якщо її звали Кетрін Траск і це її почерк, якщо Арон Траск її син, цей заповіт цілковито годящий.

Квін підчепив пальцем кінчики своїх гарних густих вусів.

— Ви її знали, правда?

— Я не сказав би — знав її. Знав про неї.

Квін поставив лікті на стіл і нахилився вперед.

— Сядьте, я хочу з вами поговорити.

Відвідувач присунув стілець. Пальці його смикали ґудзик на пальто.

— Кейт шантажувала вас? — спитав шериф.

— Звісно, ні. З якого такого дива?

— Я вас питаю як друг. Ви знаєте, вона померла. Мені можете сказати.

— Не знаю, про що ви говорите,— ніхто мене не шантажує.

Квін витяг з конверта світлину, повернув її, як гральну карту, і підштовхнув до відвідувача.

Той поправив окуляри і засопів.

— Господи Ісусе,— стиха промовив він.

— Ви не знали, що вона це мала?

— Та ні, якраз дуже добре знав. Вона мене повідомила. Заради Бога, Горейсе,— що ви збираєтеся з цим робити?

Квін забрав світлину з його рук.

— Горейсе, що ви збираєтеся з цим робити?

— Спалю,— шериф провів великим пальцем по краях пачки конвертів.— Це пекельна пачка. Може знищити весь наш округ.

Квін написав імена на аркуші паперу. Потім підвівся на свою кульгаву ногу і підійшов до залізної грубки біля північної стіни кабінету. Зім’яв журнал «Салінас Морнінг Джорнал», підпалив його і вкинув у грубку, а коли вогонь розгорівся, вкинув у полум’я і конверти, поправив в’юшку і причинив дверцята. Вогонь гудів, жовте полум’я підморгувало крізь слюдяні віконця перед грубкою. Квін витер руки, немов вони забруднилися.

— Негативи також тут,— сказав він.— Я обшукав її бюро. Більше знімків немає.

Відвідувач спробував заговорити, але зумів тільки хрипко прошепотіти:

— Дякую, Горейсе.

Шериф, накульгуючи, повернувся до свого столу й узяв свій список.

— Я хочу, щоб ви дещо для мене зробили. Ось список. Перекажіть усім, хто в ньому є, що я спалив ті світлини. Ви їх усіх добре знаєте. І від вас вони це зможуть прийняти. Ніхто не святий. Зустріньтеся з кожним віч-на-віч і перекажіть точно, що сталося. Дивіться сюди! — він прочинив дверцята грубки і поворушив коцюбою почорнілі аркуші, поки вони не розсипалися на порох.— Перекажіть їм оце,— повторив він.

Відвідувач подивився на шерифа, і Квін зрозумів, що немає на землі сили, яка б урятувала його від ненависті цього чоловіка. До кінця життя між ними стоятиме бар’єр, проте жоден з них ніколи того не визнає.

— Горейсе, просто не знаю, як вам дякувати.

А шериф сумно промовив:

— Усе гаразд. Хотів би я, щоб мої друзі зробили таке задля мене.

— Сука паскудна! — тихо сказав відвідувач, і Горейс Квін знав, що частина цього прокляття стосувалася його.

А ще він знав, що недовго йому залишилося бути шерифом. Ці сповнені провини люди схочуть його прибрати, їм доведеться це зробити. Він зітхнув і сів за стіл.

— Ідіть собі обідати,— сказав він.— Мені ще треба попрацювати.

О чверть на першу шериф Квін звернув з Головної вулиці на Центральну авеню. У булочній Рейно він купив французький батон, ще теплий, з апетитним ароматом дріжджового тіста.

Він тримався за перила, піднімаючись сходами на веранду Трасків.

Двері відчинив Лі, замість фартуха пов’язаний кухонним рушником.

— Його зараз нема вдома,— повідомив китаєць.— Але він скоро повернеться. Я телефонував у призовну комісію. Чекаю на нього.

Лі впустив шерифа в дім, проводив до вітальні та всадовив його там.

— Як щодо чашки хорошої гарячої кави? — спитав він.

— Не відмовлюся.

— Щойно зварив.

І Лі пішов на кухню.

Квін оглянув затишну вітальню. Він відчув, що вже сам не хоче залишатися надовго на своїй посаді. Йому пригадалися слова одного лікаря: «Я люблю приймати дитину, бо коли я виконую свою роботу добре, в кінці з’являється радість». Шериф часто думав про цю фразу. Йому здавалося, що коли він виконує добре свою роботу, в кінці її для когось з’являється горе. Те, що його робота необхідна, втрачало для нього свою значущість. Скоро він піде у відставку, хоче він того чи ні.

Кожна людина малює собі таку картину свого життя на пенсії чи у відставці, де вона робить усе, на що завжди бракувало часу під час роботи,— подорожує, читає книжки, які вона нібито читала, хоча насправді до них не доходили руки. Упродовж років шериф мріяв, як чудово проводити час на риболовлі й полюванні, блукати в горах Санта-Лючія, ночувати біля напівзабутих річок. І от тепер, коли цей час майже настав, він зрозумів, що воно йому зовсім не потрібно. Якщо спати на землі, розболиться нога. Він згадав, яка важка туша оленя, як нелегко її тягти на собі з того місця, де він був застрелений. Та й узагалі, щиро кажучи, шериф уже розлюбив дичину. Мадам Рейно могла б вимочити оленину у вині, додати приправи, але, дідько, в такий спосіб і старий черевик добре смакуватиме.

Повернувся Лі з кавником-перколятором. Квін чув, як плюскається вода під скляним ковпачком, і його пильна, натренована увага підказала, що Лі сказав неправду про щойно зварену каву.

Старий шериф мав непогану голову на карку, його спостережливість загострилася від роботи. Він міг чітко пригадати обличчя, сцени, розмови. Він міг їх прокручувати в пам’яті, як платівку або фільм. Він думав про оленину, але його мозок оцінював вітальню і натякав: «Тут щось не так, тут щось дивне».

Шериф дослухався до внутрішнього голосу і роздивився вітальню: квітчастий ситець шпалер, тюлеві фіранки, біла ажурна скатертина на столі, диванні подушки покриті яскравою набивною тканиною. Це була жіноча кімната у домі, де мешкали самі чоловіки.

Він подумав про свою власну вітальню: все, що там було, крім підставки для люльок, вибрала, купила і розставила місіс Квін. Якщо подумати, то і його підставку для люльок придбала теж вона. І це також була жіноча кімната. Але тут усе підробка. Вона аж надто жіночна — кімната для жінки, облаштована чоловіком, усе з перебором. Мабуть, це робив Лі. Адам навіть і уваги б не звернув, не те що не облаштовував,— ні, це Лі намагався створити домашнє вогнище, а Адам цього і не бачив.