Джон Стейнбек – НА СХІД ВІД ЕДЕМУ (страница 148)

Кейт обернулася і крабом поповзла до своєї кімнати.

Вона зачинила двері й постояла, роззираючись, намагаючись спланувати свої нехитрі дії. Підійшла до бюро. Цього разу вона примусила свою руку, попри біль, написати просту фразу: «Залишаю все, що маю, моєму синові Арону Траску». Поставила дату, підписалася «Кетрін Траск». Пальці її застигли на аркуші, але потім вона підвелася і залишила свій заповіт, не перегортаючи, на бюро.

Вона налила собі в чашку холодного чаю, віднесла чашку до сірої кімнати в прибудові й поставила на тумбочку. Потім підійшла до туалетного столика, розчесала волосся, нарум’янилася, припудрилася і підфарбувала губи блідою помадою, якою завжди користувалася. Наостанок вона підпиляла і почистила нігті.

Коли Кейт зачинила двері до сірої кімнати, світло ззовні вже не діставалося, тільки настільна лампа конусом освітлювала стіл. Кейт розклала подушки, збила їх і сіла. Для проби вона приклала голову до пухової подушки. Раптом їй стало весело, ніби вона збиралася на вечірку. Вона обережно витягла з-за корсажа ланцюжок, розкрутила циліндрик і витрусила собі на долоню капсулу. Усміхнулася і промовила:

— «З’їж мене»,— і поклала капсулу в рот.

Потім узяла чашку.

— «Випий мене»,— і ковтнула гіркого холодного чаю.

Вона в очікуванні примушувала себе зосередитися на Алісі — такій малесенькій. Перед очима виникли й інші обличчя — батько і мати, і Карл, і Адам, і Сем Гамільтон, і потім Арон, а ще вона бачила, як їй посміхається Кел.

Йому не довелося нічого говорити. Говорив блиск у його очах: «Вам чогось бракує. Вони це мають, а вам цього бракує».

Вона знову повернулася подумки до Аліси. У стіні навпроти була дірочка від цвяха. Там ховається Аліса. І вона обійме Кейті за талію, а Кейті обійме Алісу за талію, і вони підуть разом — найкращі подруги, крихітні, як булавочна голівка.

Приємна нечутливість заповзала у її руки й ноги. Біль виходив через долоні. Повіки стали важкі — дуже важкі. Вона позіхнула.

Вона подумала, або промовила, або подумала: «Аліса не знає. Я йду просто повз неї».

Очі в неї заплющилися, і її струснула запаморочлива нудота. Вона розімкнула очі й озирнулася, нажахана. Сіра кімната потемнішала, конус світла розтікався і струменів, як вода. Потім очі знову заплющилися, пальці зігнулися, ніби охоплювали маленькі груди. Серце Кейт билося поважно, дихання уповільнювалося, і вона ставала все меншою і меншою, а потім зникла — ніби її взагалі ніколи не було.

2

Коли Кейт відпустила Джо, він пішов до перукарні, як завжди, коли бував засмучений. Його підстригли, помили голову яєчним шампунем, освіжили тоніком. Зробили масаж обличчя, косметичну маску, манікюр, а ще начистили до блиску черевики. Зазвичай усе це, та ще нова краватка, повертали Джо гарний настрій, але він залишався пригніченим, виходячи від перукаря, якому залишив п’ятдесят центів чайових.

Кейт загнала його в пастку, як щура, заскочила зненацька. Вона дуже метикована, а він розгубився і тепер безпорадний. А цей її трюк, що, мовляв, сам усе вирішуй, теж збиває з пантелику: вона справді так думає чи ні?

Вечір розпочався мляво, але потім прибули після важкого випробування в Сан-Хуані шістнадцять членів студентського таємного товариства у Стенфорді, та ще два кандидати у члени, і почали відчайдушно веселитися.

Флоренс, яка палила цигарки на гулянках, сильно кашляла. Щойно вона намагалася, починався кашель, і в неї нічого не виходило. А на жеребця поні напав пронос.

Студенти вищали і гамселили один одного, розважаючись. А потім вони вкрали все, що не було прибито цвяхами.

Коли вони пішли, двоє дівчат затіяли нудну й монотонну сварку, а в Терези виявилися перші симптоми сифілісу. Господи, ну й ніч!

А десь там, у глибині будинку, за зачиненими дверима, причаїлася ота небезпечна істота. Джо постояв біля дверей, перш ніж піти спати, але нічого не почув. Він зачинив заклад о пів на третю ночі, а о третій вже влігся,— але заснути не міг. Він сів у ліжку і прочитав сім розділів «Здобутків Барбари Ворз», а на світанку пішов до мовчазної кухні та зварив собі кави.

Він обіперся ліктями об стіл і тримав велику чашку кави обіруч. Щось пішло не так, але Джо не міг добрати, що саме. Можливо, вона рознюхала, що Етель померла. Йому доведеться дуже пильнуватися. І тут він прийняв рішення, і рішення це було тверде. Він піде до неї о дев’ятій і уважно приглядатиметься. Може, він не так зрозумів. Найкраще піти на великий ризик і не бути нахабним. Скаже, що візьме тисячу баксів і вшиється, а якщо вона відмовиться, все одно вшиється. Йому вже остогидло працювати з дамочками. Можна влаштуватися до грального дому в Ріно — визначені години роботи і ніяких дамочок. Чи зняти собі помешкання й умеблювати — великі стільці, кушетка. Якого біса поневірятися в цій нікчемній дірі? Краще взагалі податися геть з цього штату. Він подумав, чи не дати драла просто зараз — отак встати з-за столу, піднятися сходами, спакувати за дві хвилини валізу і ходу. Три-чотири хвилини щонайбільше. Нікому анічичирк. Ця думка прийшлася йому до вподоби. Щасливий шанс з Етеллю, може, не такий уже й щасливий, як йому спершу здалося, але тисяча баксів — теж непоганий приз. Краще почекати.

Кухар прийшов у кепському гуморі. У нього на шиї визрівав карбункул, і він приклав до нього плівку з внутрішньої частини яєчної шкаралупи. Не бажав би він нікому на кухні відчувати те, що відчуває він.

Джо повернувся до себе в кімнату, трохи почитав, потім спакував валізу. Він мав намір поїхати у будь-якому разі.

О дев’ятій він тихенько постукав у двері Кейт і прочинив їх. У себе в ліжку вона не спала. Джо поставив тацю, підійшов до дверей прибудови, постукав, ще раз постукав і гукнув. Нарешті він відчинив двері.

Конус світла на столику для читання. Голова Кейт глибоко втоплена у подушку.

— Ви тут, напевне, всю ніч проспали,— сказав він. Підійшов ближче, побачив безкровні губи, тьмяний блиск напіврозплющених очей і зрозумів, що вона мертва.

Джо покрутив головою по сторонах і швидко пройшов до сусідньої кімнати пересвідчитися, що двері зачинені. З великим поспіхом він перерив бюро, шухляду по шухляді, відкрив її гаманці, невеличку скриньку біля ліжка — і раптом застиг. У неї нічогісінько немає, навіть щітки для волосся зі срібною ручкою.

Він прослизнув до прибудови і став перед Кейт — ані каблучки, ані брошки. А тоді побачив ланцюжок у неї на шиї, зняв його, відстібнув маленький золотий годинник, циліндрик і два ключики від банківських сейфів, номер 27 і номер 29.

— То от де ти все ховала, паскудо,— сказав він.

Він зняв годинник з ланцюжка і поклав собі в кишеню. Йому кортіло врізати їй кулаком.

Заповіт у два рядки, написаний її рукою, привернув його увагу. Дехто може за це заплатити. Він витяг з однієї шухлядки жменю паперів — рахунки і квитанції; з другої — страховки; у наступній була книжечка з записами про кожну з дівчат. Це він також поклав у кишеню. Потім зняв гумову стрічку з пачки коричневих конвертів, відкрив один з них і витяг світлину. На звороті акуратним гострим почерком Кейт були записані прізвище, адреса і посада.

Джо голосно розсміявся. Оце вже супер-щасливий шанс. Він переглянув другий конверт, потім третій. Це ж просто золота жила — на такі гроші можна жити роками. Гляньмо лишень на цього товстозадого члена муніципалітету! Джо стягнув конверти гумкою. У верхній шухляді лежало вісім десятидоларових купюр і зв’язка ключів. Він прибрав до кишені ключі та гроші. Коли він відсовував другу шухляду і вже побачив, що там лише папір для листування, чорнило і сургуч, почувся стукіт у двері. Джо прочинив двері на шпаринку. Там стояв кухар.

— Якийсь чолов’яга там проситься до тебе поговорити.

— Хто такий?

— Звідки мені в дідька знати?

Джо озирнувся на кімнату, потім вийшов, витяг ключ зсередини, замкнув двері ззовні й поклав ключ до кишені. Можливо, він чогось не помітив.

У великій передній кімнаті стояв Оскар Нобль у сірому капелюсі й червоній картатій драповій куртці, застібнутій на всі ґудзики аж до підборіддя. Очі він мав світло-сірі — такого ж кольору, як і короткі щетинисті вуса. Кімната була в напівтемряві. Ніхто ще не підняв штори.

Джо легким кроком пройшов коридором, і Оскар спитав:

— Ви Джо?

— А ви хто такий, щоб питати?

— З вами хоче поговорити шериф.

У Джо всередині все захололо.

— Арешт? — запитав він.— А ордер маєте?

— Та ні, чого ви? — сказав Оскар.— У нас проти вас нічого нема. Проста перевірка. Підете зі мною?

— Авжеж,— відповів Джо.— Чому ж ні?

Вони вийшли разом. Джо здригнувся.

— Треба було вдягти пальто.

— Хочете повернутися по нього?

— Та, мабуть, ні,— відповів Джо.

Вони йшли в напрямку вулиці Кастровіль. Оскар спитав:

— Вас коли-небудь грабували чи знімали відбитки пальців?

Джо відповів не одразу.

— Так,— нарешті промовив він.

— За що?

— Напився. Вдарив копа.

— Ну, це ми швидко з’ясуємо,— сказав Оскар і завернув за ріг.

Джо помчав, як заєць, через вулицю і залізничні колії до крамничок і провулків Китайського кварталу.

Оскару довелося зняти рукавичку і розстібнути куртку, щоб витягти пістолет. Він спробував вистрілити з льоту, але промазав.

Джо побіг зиґзаґами. Він відірвався вже кроків на п’ятдесят і наближався до проходу між двома будівлями.

Оскар підійшов до телефонного стовпа на краю тротуару, обіперся об нього ліктем, обхопив лівою рукою зап’ясток правої і прицілився у вхід до маленького провулочка. Він вистрелив, щойно Джо потрапив у приціл.