Джон Стейнбек – НА СХІД ВІД ЕДЕМУ (страница 147)

Крихітна пауза перед її відповіддю підказала йому, що Кейт напружилася.

— Про яку особу? — спитала вона лагідно.

— Оту дамочку, мем.

— А! ти про Етель!

— Так, мем.

— Мені вже набридає Етель. То що там знову?

— Розповім, як воно сталося. Я нічого не можу второпати. Був я у сигарній крамниці Келлога, і тут до мене підходить якийсь тип і каже: «Ти Джо?», а я кажу: «Звідки ти знаєш?», а він: «Ти декого шукав», а я йому: «Розказуй». Ніколи того фрукта раніше не бачив. Тут він мені й говорить: «Ота баба сказала, що хоче з тобою побалакати». А я йому кажу: «Так чому ж не балакає?» А він на мене так довго подивився і каже: «Може, ти забув, щó сказав суддя?» Гадаю, він мав на увазі її повернення,— Джо подивився на обличчя Кейт, застигле й бліде, з очима, що дивилися поперед себе.

— А потім він попросив у тебе грошей? — спитала Кейт.

— Ні, мем. Не просив. Щось сказав, тільки не знаю, до чого. Каже: «Тобі щось говорить ім’я Фей?» — «Нічого»,— відповідаю. Він каже: «Може, тобі краще з нею побалакати».— «Може й так»,— кажу я і виходжу. Якась нісенітниця, мем. Вирішив, що краще спитати у вас.

— А тобі щось говорить ім’я Фей?

— Анічогісінько.

Голос її став дуже ніжним.

— Невже ти ніколи не чув, що Фей була хазяйкою цього закладу?

Джо немов ударили з усієї сили в живіт. Дурень несосвітенний! Не міг тримати язик за зубами! Думки гарячково стрибали в голові.

— А, згадав,— дійсно, щось нібито чув,— тільки мені здавалося, що її звали Фейт.

Раптова тривога пішла на користь Кейт. Вона витіснила ясноволосу голову і біль. У неї з’явилася справа. Вона прийняла виклик мало не з задоволенням.

Вона стиха засміялася.

— Фейт58,— повторила собі під ніс.— Налий мені чаю, Джо.

Кейт, здавалося, не помітила, що у нього затремтіла рука і що носик чайника брязнув об краєчок чашки. Вона не подивилася на нього, навіть коли він поставив чашку перед нею і одразу відійшов, щоб не потрапити у поле її зору. Джо трусило від страху.

Кейт заговорила благальним голосом:

— Джо, як по-твоєму, ти зумів би мені допомогти? Якби я дала тобі десять тисяч доларів, ти зміг все залагодити?

Вона вичекала якусь секунду, а потім розвернулася і глянула йому просто в очі.

Очі в нього зволожилися. Вона помітила, що він облизує губи. Від її неочікуваного руху він відскочив на крок назад, ніби вона його вдарила. Кейт не зводила з нього очей.

— Що, попався, Джо?

— Не розумію, про що ви говорите, мем.

— То піди розберися — а потім повертайся і все розкажи. Ти ж добре в усьому розбираєшся. І пришли до мене Терезу.

Він хотів вибратися з кімнати, де його обіграли і перебороли. Він усе зіпсував. Невже він справді змарнував свій щасливий шанс? А ця сука ще й зухвало говорить:

— Дякую за чай, Джо. Ти гарний хлопець.

Він хотів грюкнути дверима, але не наважився.

Кейт напружено підвелася, намагаючись не поновити болю в стегні. Підійшла до бюро і витягла аркуш паперу. Тримати ручку було важко.

Вона написала, рухаючи всією рукою: «Дорогий Ральфе, скажи шерифу, що не завадить перевірити відбитки пальців Джо Валері. Ти пам’ятаєш Джо. Він працює у мене. Місіс Кейт». Вона згортала аркуш, коли увійшла перелякана Тереза.

— Ви мене викликали? Хіба я щось зробила не так? Я так стараюся, мем. Просто трошки заслабла.

— Підійди,— звеліла Кейт, і поки дівчина чекала біля бюро, з зусиллям надписала й запечатала конверт.— Хочу, щоб ти мені зробила маленьку послугу. Сходи до кондитерської Белла і купи п’ятифунтову коробку шоколадного асорті й коробку в один фунт. Велика — для вас, для дівчат. В аптеці Кроу купиш мені дві середні зубні щітки і бляшанку зубного порошку, знаєш, таку, з носиком?

— Знаю, мем,— Тереза відчула неймовірне полегшення.

— От і молодець,— провадила Кейт.— Я до тебе приглядаюся. Терезо, я хворію. Якщо побачу, що ти добре це виконаєш, я серйозно подумаю, чи не залишити тебе тут замість себе, коли я ляжу в лікарню.

— Ви подумуєте — тобто, ви збираєтеся до лікарні?

— Поки що не знаю, люба. Але мені знадобиться твоя допомога. Ось, тримай гроші на цукерки. Середні зубні щітки, не забудь.

— Так, мем. Дякую. Можна йти?

— Іди, але непомітно, зрозуміла? І не треба, щоб дівчата знали, щó я тобі сказала.

— Я вийду чорним ходом,— Тереза поквапилася до виходу.

— Ой, мало не забула,— гукнула Кейт.— Кинь цей лист у поштову скриньку.

— Обов’язково, мем. Обов’язково. Ще щось?

— Це все, люба.

Коли дівчина пішла, Кейт поклала руки на бюро, так щоб кожен покручений палець мав опору. Такі, виходить, справи. Мабуть, вона це знала завжди. Напевне, знала,— але нема чого думати про це зараз. Вона повернеться до того пізніше. Джо заберуть, але з’явиться хтось інший, і завжди є Етель. Рано чи пізно, рано чи пізно... але нема чого думати про це зараз. Кейт обережно переглянула ситуацію і зачепилася за невиразну думку, яка виринула і сховалася. Це коли вона уявляла свого ясноволосого сина, той епізод промайнув у голові вперше. Його обличчя — скривджене, спантеличене, розпачливе — викликало спомин. І тоді вона згадала.

Вона була зовсім маленькою дівчинкою, з личком так само чарівним і свіжим, як у її сина,— зовсім маленькою дівчинкою. Вона завжди знала, що розумніша і вродливіша за всіх. Але час до часу її охоплював самотній страх, їй здавалося, що вона оточена цілим лісом ворогів. Тоді кожна думка, кожне слово, кожний погляд мали намір завдати їй болю, і їй не було куди втекти, не було де сховатися. І вона готова була кричати в паніці, бо не мала виходу, не мала притулку. Одного разу вона читала книжку. Читати вона вміла вже у п’ять років. Вона пам’ятає цю книжку — коричневу, зі срібним заголовком, з товстими палітурками, тканина яких була порвана у деяких місцях. То була «Аліса в Дивокраї».

Кейт обережно поворушила руками, намагаючись зовсім на них не спиратися. І вона знову бачила ті картинки — Аліса з довгим прямим волоссям. Але змінила її життя пляшечка, на якій було написано «Випий мене». Цього її навчила Аліса.

Коли ліс ворогів оточив її, вона була до того готова. У кишені її лежала пляшечка з цукровою водою, і на її етикетці у червоній рамці стояв напис «Випий мене». Вона ковтатиме з пляшечки і ставатиме все меншою й меншою. Хай тоді вороги її шукають! Кейті сховається під листком, визиратиме з-за мурашника — і сміятиметься. Так її ніколи не знайдуть. Жодні двері не зачиняться перед нею чи за нею. Вона зможе пройти, випроставшись на повен зріст, у щілину під дверима.

І завжди поруч була Аліса, з якою можна погратися, якій можна довіритися, яка її любить. Аліса була їй подругою, завжди рада запросити її у крихітність.

Усе це було дуже добре — так добре, що майже варто бути нещасною. Але хоча воно й добре, завжди залишалося ще щось у резерві. Загроза і безпека. Варто випити всю пляшечку, і Кейті зменшиться, зникне, припинить існувати. І найкраще за все, що коли вона припинить існувати, її наче ніколи й не було. Оце була її вимріяна безпека. Іноді в ліжку вона випивала достатньо з пляшечки «Випий мене», щоб перетворитися на цяточку завбільшки з найменшого комара. Але ніколи не випивала до дна — ніколи не мала такої потреби. То був її резерв — прихований від усіх.

Кейт сумно помотала головою, пригадуючи одним-одну маленьку дівчинку. Дивно, що вона забула про цей дивовижний засіб. Він рятував її від численних бід. Світло, яке просочувалося крізь листок конюшини, було чарівне. Кейті й Аліса походжали, обійнявшись, серед височенної трави — найкращі подружки. І Кейті ніколи не спадало на думку пити до кінця «Випий мене», бо в неї була Аліса.

Кейт поклала голову на блокнот, що лежав між її скарлюченими руками. Їй було холодно й порожньо, самотньо й порожньо. Хай що вона робила, її до того примушували. Вона була не така, як усі, вона мала щось більше, ніж усі решта. Кейт підвела голову, але не зробила спроби витерти сльози, що текли з очей. Так, правда. Вона була розумніша й сильніша за інших. Вона мала те, чого їм бракувало.

І не встигши додумати це до кінця, вона побачила перед собою смагляве обличчя Кела, жорстоку посмішку в нього на губах. Її причавив якийсь тягар, і вона застогнала.

Вони мали те, чого їй бракувало, але вона не знала, що то було. Коли вона дізнається, буде готова; а коли буде готова, то знатиме, що готова вже давно, можливо, все життя. Мозок її задерев’янів, тіло рухалося незграбно, як у неповороткої маріонетки, але вона взялася до своїх звичайних справ.

Був полудень — Кейт знала це завдяки теревеням дівчат у їдальні. Ці ледацюги тільки повилазили з ліжок.

Кейт ніяк не вдавалося повернути дверну ручку, аж доки вона не затиснула її між долонь. Дівчата обірвали сміх, побачивши хазяйку. З кухні вийшов кухар.

Кейт нагадувала хворого привида, перекошеного і жахливого. Вона прихилилася до стіни їдальні, всміхнулася до дівчат, але ця усмішка налякала їх ще більше, бо здавалося, що Кейт зараз заволає від болю.

— Де Джо? — спитала вона.

— Вийшов, мем.

— Слухайте,— сказала вона.— Я давно не можу виспатися. Зараз я прийму ліки й ляжу. Не хочу, щоб мене турбували, не хочу вечеряти. Спатиму цілу добу. Перекажіть Джо, щоб до мене нікого не пускали аж до завтрашнього ранку. Вам зрозуміло?

— Так, мем,— відповіли дівчата.

— Тоді добраніч. Ще день, але я кажу — добраніч.

— Добраніч, мем,— відповіли вони слухняним хором.