Джон Стейнбек – НА СХІД ВІД ЕДЕМУ (страница 145)

— Тату, як ідуть справи на льодовій фабриці? — запитав Кел.

— Та непогано. Вона окупається і дає невеликий прибуток. А що?

— Я придумав дещо, і це може давати гарний зиск.

— Тільки не сьогодні,— поспішно обірвав його Адам.— У понеділок, якщо не забудеш, тільки не сьогодні. Розумієш, мені давно не було так добре. Я почуваюся, як краще сказати? — мабуть, реалізованим. Хтозна, можливо, це просто результат міцного сну і хорошої роботи шлунку. А можливо, це тому, що ми всі разом, у мирі й злагоді,— він усміхнувся до Арона.— Ми не розуміли, наскільки багато ти для нас важиш, поки ти не поїхав.

— Я сумував за домом,— зізнався Арон.— У перші дні мені здавалося, що я просто помру.

Абра прийшла дещо збуджена. Щоки в неї розпашілися, вона була щаслива.

— Ви помітили, що на вершині Маунт-Торо вже лежить сніг? — запитала вона.

— Так, я бачив,— сказав Адам.— Кажуть, це означає, що рік буде добрий. Ми могли б цим скористуватися.

— Я майже нічого не їла,— сповістила Абра.— Не хотіла перебивати апетит для вашого обіду.

Лі вибачався за обід, як старий дурень. Він звинувачував газову плиту, яка не розпалювалася так добре, як пічка на дровах. Він звинувачував нову породу індичок, яким чогось бракувало порівняно з індичками старих часів. Але він сміявся разом з усіма, коли вони сказали, що він поводиться, як стара бабуся, що напрошується на компліменти.

До сливового пудингу Адам відкоркував шампанське, і всі поставилися урочисто до цієї церемонії. За столом встановилася атмосфера вишуканості. Піднімалися тости. Пили за здоров’я кожного, й Адам виголосив невеличку промову на честь Абри, коли пили за неї.

Очі її блищали, Арон під столом тримав її за руку. Вино пригасило хвилювання Кела, і він уже не боявся за свій подарунок.

Коли Адам доїв свою порцію сливового пудингу, він сказав:

— Здається, ніколи раніше ми так чудово не святкували День подяки.

Кел витяг з кишені піджака перев’язаний червоною стрічкою пакунок і поклав його перед батьком.

— Що це? — здивувався Адам.

— Подарунок.

Адам зрадів.

— Ще не Різдво, а подарунки вже пішли. Цікаво, що там таке.

— Носовичок,— припустила Абра.

Адам зняв неоковирний бантик і розгорнув шовковий папір. Він з подивом позирав на гроші.

— Що там? — спитала Абра і підвелася, щоб подивитися. Арон нахилився вперед. Лі, стоячи в дверях, намагався прогнати з обличчя занепокоєння. Він кинув на Кела швидкий погляд і побачив у нього в очах спалах радості й тріумфу.

Адам повільно перебирав золоті банкноти. Голос його пролунав ніби дуже здалеку.

— Що це? Що...— він не договорив.

Кел нервово ковтнув:

— Це... я заробив... щоб подарувати вам... відшкодувати втрати за салат.

Адам повільно підвів голову.

— Ти заробив? Як?

— Містер Гамільтон... ми удвох заробили... на бобах...— Він збуджено провадив: — Ми закупили майбутній врожай за п’ять центів, а коли ціни підскочили... Це для вас, п’ятнадцять тисяч доларів. Це для вас.

Адам склав нові банкноти дуже рівно, накрив їх обгортковим папером і підвернув краї. Він безпорадно поглянув на Лі. Кел відчув у повітрі катастрофу, загибель, і його охопила важка огида. Він почув слова батька:

— Тобі доведеться їх повернути.

Так само здалеку пролунав і його власний голос:

— Повернути? Кому повернути?

— Людям, у яких ви їх отримали.

— У Британську закупівельну компанію? Вони не можуть їх взяти назад. Вони платили дванадцять з половиною центів за боби по всій країні.

— Тоді віддай їх тим фермерам, яких ти пограбував.

— Пограбував? — вигукнув Кел.— Та ми їм платили на два центи більше за ринкову ціну. Ми їх не грабували.

Келові здавалося, що він висить у повітрі й час зупинився.

Батько довго не відповідав. Здавалося, що між словами були довгі паузи.

— Я посилаю хлопців на війну. Я ставлю свій підпис, і вони йдуть до армії. Хтось із них загине, хтось залишиться без рук чи ніг. Жоден не повернеться неушкоджений. Сину, ти гадаєш, я міг би мати з цього зиск?

— Я зробив це для вас,— сказав Кел.— Я хотів, щоб ви мали гроші, які втратили.

— Мене не цікавлять гроші, Келе. А той салат — я ним займався не задля прибутку. То була свого роду гра, я хотів подивитися, чи зможу доставити туди салат, і в тій грі я програв. Я не хочу цих грошей.

Кел дивився просто себе. Він відчував у себе на щоках погляди Лі, Арона й Абри. Він не зводив очей з вуст свого батька.

— Сама ідея подарунка мені подобається,— провадив Адам.— Я вдячний тобі за цю думку...

— Я їх відкладу. Збережу їх для вас,— перебив його Кел.

— Ні. Я їх ніколи не візьму. Я був би дуже щасливий, якби ти міг мені подарувати... те, що подарував твій брат: почуття гордості за те, що він робить, радість від його успіхів. Гроші, навіть зароблені чесно, не йдуть ні в яке порівняння з цим,— очі його трохи розширилися.— Я розсердив тебе, сину? Не сердься. Якщо ти хочеш зробити мені подарунок — подаруй мені хороше життя. Це я цінував би дуже високо.

У Кела перехопило подих. Лоб його вкрився потом, у роті був солоний присмак. Він так різко підвівся, що перекинув стілець. Він вискочив з кімнати, задихаючись.

— Не сердься, сину,— пролунав йому вслід голос Адама.

Ніхто не пішов за ним. Він сидів у себе в кімнаті, обіпершись ліктями об письмовий стіл. Він думав, що розплачеться, але ні. Він спробував почати ридати, але сльози не могли пробитися крізь розпечене залізо у нього в голові.

За деякий час дихання вирівнялося, і мозок почав працювати вправно, спокійно. Кел поборов свій ненависний спокійний мозок, і той принишк, але продовжував працювати. Кел боровся з ним все слабкіше, бо все його тіло, кожний нерв просочувала ненависть. Він відчував, що втрачає контроль над собою.

Потім прийшов момент, коли і контроль, і страх відступили, і мозок заволав у болісній перемозі. Кел схопив олівець і почав виводити у блокноті щільні спіральки, одну по одній. Коли за годину до його кімнати зайшов Лі, там були сотні спіралей, і ставали вони дедалі меншими. Кел не підвів голови.

Лі тихенько причинив двері.

— Я приніс тобі кави,— сказав він.

— Я не хочу — та ні, хочу. Дякую, Лі. Дуже люб’язно з твого боку подумати про це.

— Припини! — вигукнув Лі.— Негайно припини, чуєш?

— Що припинити? Що, по-твоєму, я мушу припинити?

— Якось я тобі сказав, коли ти спитав,— занепокоєно відповів Лі,— що все міститься в тобі самому. Я сказав, що ти можеш цим керувати — якщо схочеш.

— Чим керувати? Не розумію, про що ти.

— Ти мене чуєш? — запитав Лі.— Я можу до тебе достукатися? Келе, хіба ти не знаєш, про що я говорю?

— Я тебе слухаю, Лі. Що ти кажеш?

— Він нічого не міг із собою вдіяти, Келе. Така в нього вдача. Він знає лише один шлях. У нього не було вибору. А у тебе є. Ти мене чуєш? У тебе є вибір.

Спіральки стали такі малі, що лінії від олівця зійшлися разом, і виникла блискуча чорна крапка.

— Ти даремно так тривожишся, Лі, воно того не варте,— говорив Кел дуже спокійно.— Ти, напевне, помиляєшся. Послухати тебе, так я когось убив. Заспокойся, Лі. Заспокойся.

У кімнаті запала тиша. Коли за мить Кел озирнувся, Лі вже не було. Чашка кави на комоді пускала струмочок пари. Кел випив каву, хоча вона була дуже гаряча, і повернувся до вітальні.

Батько винувато подивився на нього.