Джон Стейнбек – НА СХІД ВІД ЕДЕМУ (страница 144)

— Це просто заздрість. Я заздрю. Я — заздрісник. Ось хто я такий. Заздрісник. Я не хочу заздрити.

Він повторював це знову і знову: «Заздрісник — заздрісник — заздрісник»,— ніби визнання цього факту здатне було його знищити. Після цього Кел продовжив самопокарання.

— Навіщо я даю батькові гроші? Для його задоволення? Ні. Для свого власного задоволення. Віль Гамільтон так і сказав — я хочу його купити. У мене немає і крихти порядності. Я отут сиджу і корчуся від заздрості до рідного брата. Треба дивитися правді в очі.

Він хрипко прошепотів сам до себе:

— Треба бути чесним. Я знаю, чому батько любить Арона. Тому що він схожий на неї. Батько ніколи не зможе її забути. Можливо, він сам того не знає, але це так. Цікаво, чи він те розуміє? Тому я заздрю також і їй. Чому б мені не забрати свої гроші й не виїхати звідси? Ніхто за мною не сумуватиме. Дуже швидко всі забудуть про моє існування — всі, крім Лі. Не знаю, чи любить мене Лі. Можливо, не любить,— Кел притиснув до лоба кулаки.— Чи доводиться Арону отак боротися з собою? Навряд чи, хоча звідки мені знати? Я міг би спитати його. Але він не скаже.

Кел розривався між злістю на себе і жалем до себе. А потім вступив новий голос, який промовив холодно і зневажливо:

— Якщо ти такий чесний, то чому ж не зізнаєшся, що отримуєш задоволення від побиття, що ти його сам собі влаштовуєш? Оце буде правда. Чому б просто не бути собою і не робити те, що робиш?

Ця думка ошелешила Кела. Задоволення? Безумовно. Лупцюючи себе, він уникав лупцювання від інших. Думки його підтягнулися. Віддай гроші, але віддай легко. Ні на що не розраховуй. Нічого не передбачай. Просто віддай і забудь. Забудь уже зараз. Віддай — і віддай. Віддай цей день Арону. Чому б ні? Кел підскочив і побіг на кухню.

Арон тримав шкірку індички, а Лі наповнював її начинкою. Духовка скрекотала і потріскувала від жару.

— Порахуймо,— говорив Лі,— вісімнадцять фунтів, двадцять хвилин на фунт, виходить, вісімнадцять помножити на двадцять, це триста шістдесят хвилин, рівно шість годин — одинадцята, дванадцята, перша...— він рахував на пальцях.

— Коли закінчиш, Ароне,— сказав Кел,— ходімо погуляємо.

— Куди?

— Просто містом. Я хочу в тебе дещо спитати.

Кел повів брата через вулицю до «Берже і Гаррісьєра», там продавалися чудові імпортні вина й лікери.

— Маю трохи грошей, Ароне. Я подумав, може, ти хотів би купити вина до обіду. Гроші я тобі дам.

— А яке вино?

— Влаштуємо справжнє свято. Візьмемо шампанське. Це буде твій подарунок.

Джо Гаррісьєр зауважив:

— Хлопці, вам ще недостатньо років.

— Для обіду? Цілком достатньо.

— Не маю права вам продавати. Вибачте.

— Придумав! — вигукнув Кел.— Ми заплатимо, а ви доставите шампанське нашому батькові.

— Це можна,— погодився Джо Гаррісьєр.— Маємо «Ей де Пердрікс».

І він витягнув губи, немов смакував це вино.

— А що це? — спитав Кел.

— Шампанське, дуже хороше, кольору ока куріпки — рожеве, але темніше за рожеве, і сухе. Чотири п’ятдесят пляшка.

— Таке дороге? — здивувався Арон.

— Звісно, дороге! — розсміявся Кел.— Пришліть нам три пляшки, Джо.

І нагадав Арону:

— Це буде подарунок від тебе.

3

Келу день видавався безкінечним. Він хотів піти з дому, але не міг. Об одинадцятій Адам пішов до офісу відбіркової комісії переглянути папери нової партії хлопців.

Арон здавався цілком спокійним. Він сидів у вітальні, роздивлявся картинки у старих числах ілюстрованого журналу. З кухні долинали аромати соковитої індички, що смажилася в пічці.

Кел зайшов до своєї кімнати, витяг свій подарунок і поклав на письмовий стіл. Він спробував підписати листівку, яку хотів причепити до пакунка. «Татові від Калеба»... «Адамові Траску від Калеба Траска». Він розірвав листівки у дрібні шматочки і змив в унітазі.

Він подумав: «А навіщо дарувати сьогодні? Я можу тихенько підійти до нього завтра, сказати: „Це вам“,— і піти собі. Так було б легше».

А уголос він промовив:

— Ні. Я хочу, щоб це побачили вони всі.

Так мусило бути. Але йому було важко дихати, а долоні змокли від хвилювання. Тут він згадав той ранок, коли батько визволив його з тюрми. Тепло, близькість — ось про що слід пам’ятати, а ще про батькову довіру. Адже він тоді так і сказав: «Я тобі довіряю». І Келу полегшало.

Десь о третій годині він почув, що Адам повернувся, і з вітальні пролунали тихі голоси. Кел приєднався до батька й Арона.

— Часи змінилися,— говорив Адам.— Юнак повинен мати спеціальність, інакше він нічого не досягне. Саме тому я радий, що ти вчишся в університеті.

— Я про це думаю, але маю сумніви,— відповів Арон.

— А ти більше не думай. Твій перший вибір правильний. Поглянь на мене. Я знаю дещо про безліч речей, але недостатньо, щоб заробляти на життя чимось одним у наші дні.

Кел сидів тихо. Адам його не помітив. Він зосередився на своїй думці.

— Цілком природно, що батько мріє про успіх свого сина,— провадив він.— І, можливо, я бачу краще, ніж ти.

До вітальні зазирнув Лі.

— Наші кухонні терези, схоже, зіпсувалися,— сказав він.— Індичка буде готова значно раніше, ніж показують розрахунки. Присягнуся, вона не важить цілих вісімнадцять фунтів.

— Нічого,— відізвався Адам,— просто тримай її в теплому місці.— І провадив: — Старий Сем Гамільтон передбачав, що такий час прийде. Він говорив, що вже не може бути універсальних філософів. Тягар знань надто великий для одного мозку. Він бачив час, коли одна людина знатиме лише якусь одну невеличку частку, але знатиме досконально.

— Так,— підтвердив Лі, стоячи у дверях,— і він шкодував про це. Він це ненавидів.

— Справді? — здивувався Адам.

Лі увійшов до вітальні. Він тримав у правій руці ополоник, а ліву підставив під нього, щоб сік індички, яким він її поливав, не крапав на килим. Але у кімнаті він забув про це і розмахував ополоником, тож краплі жиру і соку впали на підлогу.

— Тепер, коли ти спитав, я вже не впевнений,— пояснив він.— Чи то він це ненавидів, чи то я це ненавиджу замість нього.

— Не переймайся так,— попросив Адам.— Мені здається, що варто нам почати щось обговорювати, як ти сприймаєш це за особисту образу.

— Можливо, знання надто великі, а можливо, люди здрібніли,— сказав Лі.— Можливо, поклоняючись атому, вони в душі самі стали завбільшки з атом. Можливо, фахівець — це просто боягуз, який страшиться визирнути за межі своєї маленької клітки. А подумай лишень, скільки втрачає фахівець — увесь світ за своєю загорожею.

— Ми просто говоримо, як заробляти на життя.

— Заробіток — гроші,— розхвилювався Лі.— Гроші заробити легко, якщо ти хочеш тільки грошей. Але, за рідкісними винятками, люди прагнуть не грошей. Вони прагнуть розкошів, вони прагнуть любові, вони прагнуть визнання.

— Все так. Але які ти маєш заперечення щодо університету? Ось про що ми зараз говоримо.

— Вибач,— сказав Лі.— Ти маєш рацію. Я, здається, щось розкип’ятився. Ні, якщо університет — це місце, де людина знаходить свій зв’язок з усім світом, я не маю заперечень. Це таке місце? Це таке місце, Ароне?

— Не знаю,— відповів Арон.

З кухні почулося шкварчання.

— Це капосні пироги з гусячими потрухами,— вигукнув Лі й побіг на кухню.

Адам з любов’ю дивився йому вслід.

— Яка чудова людина! Який чудовий друг!

— Сподіваюся, він проживе сто років,— сказав Арон.

Адам коротко засміявся.

— А звідки ти знаєш, що йому ще немає ста років?