Джон Стейнбек – НА СХІД ВІД ЕДЕМУ (страница 124)

— Я вже йду. Я йду зараз. Лі сказав мені правду.

— І що ж тобі сказав Лі?

— Я боявся, що в мені сидить частка від вас.

— Так і є.

— Ні. Ні. Я сам по собі. Від вас у мені нічого немає.

— Звідки ти знаєш? — запитала вона.

— Знаю — і все. Я раптом усе збагнув. Якщо я підлий, то ця підлість лише моя власна.

— Цей китаєць забив тобі голову дурнуватими казочками. Чого ти на мене так зиркаєш?

— Навряд чи вам очі ріже світло,— сказав Кел.— Гадаю, ви боїтеся.

— Геть звідси! — крикнула Кейт.— Забирайся геть!

— Вже йду,— він узявся за дверну ручку.— Я не маю до вас ненависті. Але мене тішить, що ви боїтеся.

Вона спробувала покликати Джо, але голос її перейшов у глухий хрип.

Кел рвонув двері й захлопнув їх по собі.

Джо розмовляв у вітальні з однією з дівчат. Вони почули легкі швидкі кроки. Та поки вони роздивилися, стрімка фігурка долетіла до виходу, вискочила на веранду, і важкі вхідні двері з гуркотом зачинилися. Почувся один крок на веранді, потім хрускіт, ніби хтось стрибнув на землю.

— Що воно в біса було? — спитала дівчина.

— Хто його знає? — відповів Джо.— Іноді мені здається, що я марю.

— Мені також. Я тобі казала, що у Клари бувають видіння?

— Гадаю, їй явився... привид шприца,— сказав Джо.— Я собі от що думаю: менше знаєш, краще спиш.

— Твоя правда,— погодилася дівчина.

Розділ 40

1

Кейт сиділа в кріслі, відкинувшись на подушки. Нервові хвилі пробігали у неї по тілу, як мурашки, залишаючи по собі відчуття крижаного опіку.

Вона заговорила сама до себе.

— Заспокойся. Ну ж бо. Не допускай цього болю. Не думай ні про що. Клятий шмаркач!

Раптом їй пригадалася єдина людина, яка викликала в неї подібну панічну ненависть. То був Семюель Гамільтон з його сивою бородою, рум’яними щоками й усміхненими очима, які проникали їй під шкіру і бачили все, що всередині.

Перебинтованим вказівним пальцем вона підчепила тоненький ланцюжок, що висів у неї на шиї, і витягла з-за корсажа те, що висіло на ланцюжку,— два ключики від банківських сейфів, золотий годинник, оздоблений конваліями, і маленький сталевий циліндрик із закрученим ковпачком. Вона обережно відкрутила ковпачок і витрусила звідти собі на поділ сукні желатинову капсулу. У капсулі були білі кристалики — шість гранів морфію — гарна, надійна доза. Кейт подивилася на них у світлі лампи, потім так само обережно поклала капсулу в циліндрик, закрутила ковпачок і засунула ланцюжок у корсаж.

Останні слова Кела все звучали й звучали у неї в голові. «Мене тішить, що ви боїтеся». Вона промовила ці слова вголос, щоб перебити їхнє звучання. Ритм зник, але виникла яскрава картина, і Кейт дала їй сформуватися, щоб роздивитися як слід знову.

2

Ще до спорудження прибудови Кейт отримала гроші, які залишив Карл. Чек перетворився на крупні банкноти, і пачки готівки осіли у сховищах Монтерейського окружного банку.

Це сталося приблизно тоді, коли перші болі почали крутити їй руки. Вона мала досить грошей, щоб виїхати. Проте їй хотілося вичавити зі свого закладу якнайбільше. А ще добре було зачекати, поки вона знову не почуватиметься добре.

Та більше ніколи не почувалася вона добре. Нью-Йорк видавався холодним і дуже далеким.

Вона отримала лист, підписаний «Етель». Хто така в дідька ця Етель? Хай хто вона була, то чисте безумство — просити гроші. Етель — існує безліч жінок з цим іменем. Етелями хоч греблю гати. А оця надряпала щось недоладне на лінійованому аркуші.

Невдовзі до Кейт з’явилася і сама Етель, і Кейт її ледве впізнала.

Кейт сиділа за конторкою, насторожена, підозріла і самовпевнена.

— Чимало часу спливло,— сказала вона.

Етель відповіла, як солдат, який після демобілізації зустрічає сержанта, котрий його муштрував:

— Справи у мене кепські.

Вона розтовстіла, загрубшала. Одяг відзначався натужною чистотою, яка означає бідність.

— Де ти... живеш зараз? — спитала Кейт, чекаючи, коли ж ця стара шкапа наважиться перейти до суті.

— У готелі «Південний Тихоокеанський». Знімаю там номер.

— Отже, ти тепер не працюєш у закладі?

— Я так і не змогла знайти собі роботу,— відповіла Етель.— Ви не повинні були мене виганяти.— Бавовняною рукавичкою вона витерла сльози, що виступили у кутиках очей.— Справи мої кепські. Спершу я мала проблеми через отого нового суддю. Дев’яносто днів — і жодних зауважень, принаймні не тут. Вийшла і підчепила гонорейку. Але сама про те не знала. Заразила свого постійного клієнта, класний хлопець, працював на одну банду. Він розлютився і страшенно мене побив, зламав ніс, вибив чотири зуби, а отой новий суддя посадив мене на сто вісімдесят днів. Чорт забирай, Кейт, за сто вісімдесят днів утрачаєш усю клієнтуру. Вони забувають про твоє існування. А розпочати все знову мені так і не вдалося.

Кейт кивала головою з холодним і нещирим співчуттям. Вона знала, що Етель наближається до головного. Але Кейт її випередила. Вона відсунула шухляду, витягла гроші та простягнула Етелі.

— Я ніколи не кидаю друзів у біді,— промовила вона.— Чому б тобі не переїхати до іншого міста, не почати спочатку? Можливо, щастя знову тобі всміхнеться.

Етель ледь стрималася, щоб не вчепитися в гроші. Вона тримала банкноти віялом, як гральні карти,— чотири десятки. Рот у неї заходив ходором від емоцій.

— Я сподівалася,— заговорила вона,— що ви втямите — я варта більше, ніж сорок баксів.

— Про що це ти?

— Хіба ви не дістали мого листа?

— Якого листа?

— Ой,— простогнала Етель,— напевно, його загубили десь на пошті. Там такі розтелепи. Але менше з тим. Я гадала, ви про мене попіклуєтеся. Мені повсякчас недобре. Немов якийсь тягар тисне на нутрощі.

Вона зітхнула, а потім заговорила так швидко, що Кейт зрозуміла — Етель це репетирувала.

— Так от, можливо, ви пам’ятаєте,— почала Етель,— що я маю якесь таке друге бачення. Завжди пророкувала те, що потім збувалося. Побачу щось уві сні — і воно збувається. Люди кажуть, на цьому можна заробляти. Кажуть, я природний медіум. Ви пам’ятаєте?

— Ні,— відповіла Кейт.— Не пам’ятаю.

— Та невже? А може, ви ніколи того не помічали. На відміну від усіх. Я їм розповідала багато чого, й усе геть справджувалося.

— І до чого ти хилиш?

— Отут мені якось наснився сон. Я пам’ятаю, коли це було, бо тієї самої ночі померла Фей,— вона зиркнула на скрижаніле обличчя Кейт і вперто провадила.— Тієї ночі падав дощ, і в моєму сні також дощило, принаймні було мокро. Й от, у тому сні я побачила, як ви вийшли через кухонні двері. Було не надто темно, проглядав місяць. І я побачила уві сні вас. Ви пройшли углиб двору і нахилилися. Мені не було видно, що ви робите. А потім ви прокралися назад до будинку. І наступне, що мені стає відомо,— Фей померла!

Етель зробила паузу, чекаючи на якусь реакцію Кейт, але обличчя Кейт лишалося незворушним. Етель почекала, доки не переконалася, що Кейт говорити не збирається.

— Так от, як я й казала, я звикла вірити у свої сни. Дивно, але там нічого не було, окрім розтрощених флакончиків від ліків і гумового наконечника від піпетки.

— І ти віднесла їх до лікаря,— протягнула ліниво Кейт.— Що ж він тобі сказав про вміст отих флаконів?

— Нічого я нікуди не відносила.

— Даремно,— сказала Кейт.

— Я нікому не хочу шкодити. У мене самої клопоту вистачає. Я поклала оте розбите скло в конверт і кудись засунула.

— Виходить, ти прийшла до мене просити поради? — лагідно спитала Кейт.

— Так, мем.

— Тоді послухай, що я думаю. Я думаю, що ти — стара нікчемна шльондра, яку надто часто били по голові.