Джон Рональд – Володар Перснів. Частина третя. Повернення короля (страница 83)
Зібравши якнайбільшу військову силу, вони відпливли геть (адже Ельдакар не мав кораблів, аби перекрити їм путь до відступу морем) і облаштувалися в Умбарі. Там повстанці заснували прихисток для ворогів короля та незалежне від корони володіння. Упродовж багатьох людських поколінь Умбар перебував у стані війни з Ґондором, був загрозою для прибережних земель і морської торгівлі загалом. Той край не вдавалось остаточно впокорити аж до Елессарових днів; а терени Південного Ґондору стали спірною територією, на яку претендували і корсари, і Королі».
«Втрата Умбара важко позначилася на Ґондорі не лише через те, що зменшила його володіння на півдні та послабила контроль над людьми з Гараду, а й тому, що саме в Умбарі висадився і принизив Сауронову владність Ар-Фаразôн Золотий — останній Король Нуменору. І хоча згодом у світі трапилося чимало лиха, проте навіть Елендилові послідовники з гордістю згадували про прибуття незчисленного воїнства Ар-Фаразôна з морських просторів до узбережжя, тож на найвищому пагорбі тієї частини суходолу, що заходила якнайдалі в море, над Гаванню було встановлено гінку білу колону як пам’ятний знак про ту подію. За вінець їй правив кулястий кристал, що збирав проміння Сонця та Місяця і сяяв, немов яскрава зоря, що її за ясної погоди було видно аж ген на берегах Ґондору та далеко-далеко у західному морі. І стояла та колона доти, доки після другого повстання Саурона (тоді воно щойно наближалося) Умбар потрапив під владу його прислужників і символ колишнього Сауронового приниження було зруйновано».
Після повернення Ельдакара кров королівського дому й інших домів дунедайнів іще більше перемішалася з кров’ю звичайних людей. Чимало вельмож загинуло під час Родових Чварів, але Ельдакар виявляв прихильність до північан, бо завдяки їхній допомозі він відвоював корону: відтак лави ґондорців поповнили чисельні рованіонці.
Спершу це змішання не підтвердило побоювань і не пришвидшило занепад дунедайнів, однак той занепад невпинно тривав, як і раніше. Без сумніву, понад усе на цей процес мали вплив саме Середзем’я, а також повільне віддалення того часу, коли нуменорцям після повалення Зоряної Землі було вручено дари. Ельдакар дожив до двохсот тридцяти п’ятирічного віку, а королював п’ятдесят вісім літ, десять із яких пробув у вигнанні.
Друге — і найбільше — лихо спіткало Ґондор під час правління двадцять шостого короля, Телемнара, чий батько Мінардил, син Ельдакара, загинув у Пеларґірі від рук корсарів Умбара (їх очолювали Анґамайте і Санґаг’яндо — правнуки Кастамира). Невдовзі після того на крилах темних вітрів зі Сходу примчав смертоносний мор. Король і всі його діти вимерли, як і безліч ґондорців, особливо мешканців Осґіліата. Тоді втома та нечисленність змусили людей на кордонах Мордору послабити пильність, і фортеця, що стояла на сторожі підступів туди, спорожніла.
Згодом люди помітили, що одночасно з усім згаданим Тінь, яка лягла на Зеленолісся, подовжилася і в тому краю з’являлося багато нових потвор, — то були ознаки, що Саурон готується знов заявити про себе у світі. Щоправда, вороги Ґондору також ослабли, — інакше вони б захопили його у дні слабкості; проте Саурон умів чекати, й, імовірно, він понад усе прагнув, аби ожив Мордор.
Коли Король Телемнар помер, Біле Дерево Мінас-Анора всохло і теж померло. Проте Тарондор, його небіж, який зійшов на трон після нього, висадив один саджанець у своїй цитаделі. Саме він переніс Королівський дім до Мінас-Анора на постійне перебування, бо Осґіліат на ту пору почасти знелюднів і почав руйнуватися. Дуже небагато тих, хто втік од чуми до Ітілієну чи до західних долин, бажали повернутися.
Тарондор, посівши престол замолоду, правив найдовше з усіх Королів Ґондору, та зумів хіба що переобладнувати своє королівство зсередини, повільно плекаючи його силу. Проте син його, Телумехтар, пам’ятаючи про смерть Мінардила і непокоячись через нахабність корсарів, котрі здійснювали набіги на його узбережжя навіть біля Анфаласу, зібрав військову міць і в 1810 році взяв Умбар приступом. Під час тієї війни загинули останні Кастамирові нащадки, й Умбар знову на короткий час було повернуто під королівську владу. І до свого імені Телумехтар додав титул Умбардакіл. Однак у розпал нових лих, які незабаром спіткали Ґондор, Умбар знову було втрачено: він перейшов до рук людей із Гараду.
А третім лихом став напад колісничників, який виснажив і без того змалілу силу Ґондору: війни з ними тривали майже сотню літ. Колісничники були народом (чи союзом багатьох народів), що прийшов зі Сходу: вони були міцнішими та краще озброєними, ніж усі ті, хто приходив раніше. Мандрували вони на великих підводах, а їхні вожді билися, їдучи в колісницях. Підбурені (як стало зрозуміло згодом) Сауроновими емісарами, вони зненацька напали на Ґондор, і Король Нармакіл II поліг під час битви з ними по той бік Андуїну в 1856 році. Народи східного та південного Рованіону було захоплено в рабство, а кордони Ґондору пересунулися до Андуїну й Емин-Муїлу. [Вважають, що в той самий час Примари Персня знову ввійшли до Мордору.]
Калімехтар, син Нармакіла II, скориставшись повстанням у Рованіоні, помстився за батька, здобувши тріумфальну перемогу над східнянами на Даґорладі в 1899 році, й на деякий час небезпеку вдалося відвернути. У дні правління Арафанта на Півночі й Ондогера, сина Калімехтара, — на Півдні обидва королівства знову, після тривалих мовчанки та відчуження зійшлися на спільну раду. Адже нарешті збагнули, що різноманітними нападами на рештки вцілілих нуменорців керують єдині влада та воля. У той час Арведуї, Арафантів нащадок, одружився із Фірієль, донькою Ондогера (1940 р.). Але королівства не могли надати одне одному допомогу, бо Анґмар поновив атаки на Артедайн, і в той самий час з’явилися численні армії колісничників.
Чимало колісничників у ту пору подалося на південь Мордору й уклало союз із людьми Ханду та Близького Гараду: під час цього навального наступу з півночі й півдня Ґондор опинився на межі знищення. У 1944 році Король Ондогер і обоє його синів: Артамир і Фарамир — полягли у битві на північ од Мораннону, й вороги ринули в Ітілієн. Однак Еарніл, Капітан Південної Армії, здобув величну перемогу в Південному Ітілієні, знищивши те військо Гараду, яке перетнуло Ріку Порос. Поспішивши на північ, він зібрав рештки Північної Армії, що відступала, й раптово атакував головний табір колісничників, котрі саме бенкетували та пиячили, вважаючи, що Ґондор переможено і що їм залишилося тільки захопити здобич. Еарніл розгромив їхній табір, підпалив підводи та змусив недругів покинути Ітілієн, рятуючись безладною втечею. Значна частина тих утікачів загинула в Мертвих Болотах.
«Після смерті Ондогера та його синів Арведуї з Північного Королівства заявив про свої права на корону Ґондору — адже він був прямим нащадком Ісільдура і чоловіком Фірієль, єдиної вцілілої Ондогерової дитини. Проте його претензії відхилили. І сталося це головно через Пелендура, Намісника Короля Ондогера.
Ось якою була відповідь Ради Ґондору:
— Корона та королівська влада в Ґондорі належать винятково спадкоємцям Менельдила, Анаріонового сина, котрому Ісільдур залишив це володіння. У Ґондорі спадкове право переходить лише від батька до сина, і, наскільки нам відомо, в Арнорі діють такі самі закони.
На це Арведуї відказав:
— Елендил мав двох синів, із котрих саме Ісільдур був старшим і прийняв батьків спадок. Нам відомо, що Елендилове ім’я донині стоїть на першому місці в родоводі Королів Ґондору, адже його вважали верховним королем усіх земель дунедайнів. Ще за життя Елендил наділив своїх синів також правом королювати на Півдні; коли ж Елендил загинув, Ісільдур прибув, аби посісти верховний батьків престол, і в такий самий спосіб передав управління Півднем синові свого брата. Проте він не зрікся повноважень короля Ґондору й аж ніяк не мав наміру навіки розполовинити володіння Елендила.
Що більше, в давнину в Нуменорі скіпетр переходив до найстаршої дитини короля, незалежно від її статі. Проте правдою є і те, що цього закону не дотримувались у землях вигнанців, котрі не знали спокою через війни; але таким був закон нашого народу — народу, до котрого ми нині звертаємося, знаючи, що сини Ондогера загинули, не залишивши по собі дітей[31].
Ґондор мовчав. На корону претендував іще й Еарніл — звитяжний капітан із королівського дому; тож зі згоди всіх дунедайнів Ґондору на престол посадили саме його. Він був сином Сіріондила, внуком Калімакіла, сина Аркір’яса, брата Нармакіла II. Арведуї не наполягав на своєму, адже не мав ані влади, ні бажання оскаржувати вибір дунедайнів Ґондору; проте нащадки не забули про його вимогу навіть тоді, коли минув час їхнього королювання. Бо в ту пору наближався занепад Північного Королівства.
Правду кажучи, саме Арведуї, як про те свідчить його ім’я, і був останнім королем. Мовлять, наче це ім’я дав йому при народженні Мальбет Видющий, сказавши його батькові таке:
— Ти наречеш хлопчика