Джон Рональд – Володар Перснів. Частина третя. Повернення короля (страница 82)
iv
Ґондор та нащадки Анаріона
У Ґондорі після Анаріона, який поліг перед Барад-дŷром, правив тридцять один король. І хоча на кордонах їхнього краю ніколи не припинялася війна, дунедайни Півдня понад тисячу років жили в достатку та володарювали на суші й на морі аж до сходження на трон Атанатара II, званого Алькаріном — Славетним. Але ознаки майбутнього занепаду почали з’являтись уже о тій порі, адже вельможі Півдня одружувалися пізно й дітей у них було мало. Першим бездітним королем був Фаластур, а другим — Нармакіл І, син Атанатара Алькаріна.
Сьомий король, Остогер, відбудував Мінас-Анор, і згодом королі влітку радше мешкали там, аніж в Осґіліаті. У той час дикуни зі Сходу вперше напали на Ґондор. Але Тарозір, син Короля, завдав їм поразки і прогнав геть, а сам прибрав ім’я Ромендакіл — «Переможець Сходу». Проте пізніше й він загинув під час битви з новими зграями східнян. Син його, Турамбар, помстився за батька та захопив значні східні території.
З приходом до влади дванадцятого короля, Таранона, було започатковано династію Корабельних Королів, котрі будували флоти й поширювали вплив Ґондору вздовж узбереж на захід і південь од Гирла Андуїну. Щоби не було забуто його — Капітана Воїнств — перемог, Тараннон зійшов на трон під іменем Фаластура — «Володаря Узбереж».
Його племінник і наступник, Еарніл І, відбудував стародавню гавань Пеларґір і зібрав чималий флот. Під його орудою Умбар було оточено з моря та зі суходолу й захоплено, тож місце те перетворилося на величну гавань і фортецю під владою Ґондору[29].
Та Еарнілові не судилося довго насолоджуватися тріумфом: разом із багатьма кораблями та людьми він знай шов свою смерть під час бурі далеко від Умбара. Його син, Кір’яндил, продовжив будувати судна, та люди з Гараду під проводом вигнаних із Умбара володарів не зчисленним військом оточили ту твердиню, й Кір’яндил загинув під час битви з гарадваїтами.
Облога Умбара тривала багато років, але він не здався, бо на морі панував Ґондор. Кір’ягер, син Кір’яндил а, вичікував слушної нагоди й, нарешті, зібравши необхідну військову міць, розпочав наступ із півночі суходолом і морем, перетнув Ріку Гарнен, після чого його армії завдали остаточної поразки людям із Гараду, а їхні королі змушені були визнати верховну владу Ґондору (1050 р.). Кір’ягер прибрав тоді ймення Г’ярмендакіл — «Переможець Півдня».
Відтак до кінця днів його тривалого перебування на престолі жоден ворог не посмів кинути виклик могутності Г’ярмендакіла. Він королював сто тридцять чотири роки, і то був найдовший (за одним винятком) період правління в цілій історії Династії Анаріона. У час його володарювання Ґондор досяг зеніту величі. Королівство розширилося на півночі до лук Келебранту й до південних рубежів Морок-лісу; на заході — до Сіряниці; на сході — до внутрішнього Моря Рŷну; на півдні — до Ріки Гарнен, а звідти — вздовж узбережжя до півострова та гавані Умбар. Люди з Долин Андуїну визнали його верховенство; королі Гараду присягнули на вірність Ґондору, а їхні сини перебували заручниками при дворі Короля. Мордор було спустошено, та ще й за ним наглядали з могутньої фортеці, що стояла на сторожі підступів до нього.
Так завершилася династія Корабельних Королів. Атанатар Алькарін, син Г’ярмендакіла, жив у нечуваних розкошах, і люди казали, що
Міналькар, син Кальмакіла, був мужем вельми енергійним, і в 1240 році Нармакіл, аби позбутись усіх турбот, призначив його регентом свого володіння. Відтоді й надалі Міналькар керував Ґондором од імені королів, аж доки відійшов услід за своїм батьком. Найбільше клопоту йому завдавали північани.
Чисельність останніх помітно зросла в час миру, що панував завдяки владі Ґондору. Королі виявляли до північан ласку, бо ті були найближчими родичами дунедайнів з-поміж усіх звичайних людей (походили-бо головно від тих народів, від яких вели свій рід і едайни давнини): тож королі наділили їх розлогими землями по той бік Андуїну, на південь од Великого Зеленолісся, щоби цей народ правив їм за своєрідний захист од людей зі Сходу. Адже в минулі роки східняни нападали зазвичай із боку рівнини між Внутрішнім Морем і Попелястими Горами.
У дні Нармакіла І східняни поновили напади, хоча попервах їхні війська були нечисленні; але з часом регент довідався, що північани не завжди вірні Ґондору та що декотрі з них долучаються до армій східнян чи то через жадобу наживи, чи задля розширення феодів своїх принців. Тому Міналькар у 1248 році повів за собою велике військо й завдав поразки чималій армії східнян між Рованіоном і Внутрішнім Морем, знищивши всі їхні табори та поселення на схід од Моря. А потому прибрав собі ймення Ромендакіл.
На зворотному шляху Ромендакіл зміцнив західний берег Андуїну аж до того місця, де в нього впадала Лім’яра, й заборонив усім чужинцям переходити Ріку по той бік Емин-Муїлу. Саме він збудував при вході до Нен-Гітоелу колони Арґонат. Однак Ромендакіл потребував людей і прагнув зміцнити зв’язок між Ґондором та північанами, тож узяв до себе на службу багатьох із них, призначивши декотрих на високі армійські посади.
Особливу ж ласку Ромендакіл виявив до Відуґавії, який допоміг йому під час війни. Відуґавія нарікся Королем Рованіону і став наймогутнішим серед північних принців, хоча його власне володіння тулилося між Зеленоліссям і Рікою Кельдуїн[30]. У 1250 році Ромендакіл вирядив свого сина Валакара, щоби той пожив певний час у Відуґавії як посол та вивчив мову, поведінку і політику північан. Але Валакар навіть перевершив батькові задуми. Він прикипів душею до північних земель і тамтешнього народу й одружився з Відумаві — донькою Відуґавії. Сталося це за кілька літ до того, як Валакар повернувся додому. Власне, той шлюб і породив згодом Родинні Чвари.
«Вельможі Ґондору і раніше з недовірою ставилися до появи серед них північан; а щоби спадкоємець корони чи син Короля одружився з представницею нижчої та чужинської раси — то була річ нечувана. Тож коли Король Валакар постарів, у південних провінціях спалахнув бунт. Валакарова королева була чудовою та шляхетною володаркою, проте прожила недовго (адже так веліла доля звичайних людей), тому дунедайни побоювалися, що її нащадки успадкують од неї цю рису і не посядуть величі Королів Людей. А ще вони не бажали визнавати за свого володаря її сина, котрий хоч і звався Ельдакаром, усе ж народився в чужій країні й замолоду іменувався мовою материного народу — Вінітар’я.
Тому, коли Ельдакар заступив на престолі батька, в Ґондорі почалася війна. Проте виявилося, що Ельдакара не так легко позбавити спадку. До рис видатного ґондорця він додав іще й хоробрість духу північан. Ельдакар був привабливим та звитяжним, й у ньому годі було помітити ознаки передчасного старіння. Тому, коли проти нього повстали союзники на чолі з нащадками королів, Ельдакар захищався до останнього. Зрештою, його оточили в Осґіліаті, й та облога тривала дуже довго, доки голод і невпинне зростання сил повстанців змусили його вийти, покинувши охоплене вогнем місто. Осґіліат було знищено, а
Але все-таки Ельдакарові пощастило втекти від ворогів і дістатися до Півночі, до свого рідного народу в Рованіоні. Чимало людей пристало до нього: й північан, котрі служили Ґондору, і дунедайнів, котрі мешкали в північних частинах королівства. Адже багато його співвітчизників пройнялося до нього повагою, а ще більше ненавиділо узурпатора — Кастамира, Калімехтарового внука, молодшого брата Ромендакіла II. Не він єдиний був кревно близький до спадкоємців корони, проте саме він зібрав найбільше прихильників серед повстанців; і як Корабельний Капітан заручився підтримкою народу узбережжя та великих портів — Пеларґіра й Умбара.
Сівши на престол, Кастамир став зверхнім і скупим володарем. А ще — жорстоким, що люди вперше помітили під час узяття Осґіліата. За його наказом, полоненого Орнендила, Ельдакарового сина, скарали на смерть, а вбивства та руйнації, вчинені в місті за його схвалення, були значно страшнішими, ніж того вимагала воєнна потреба. У Мінас-Анорі й Ітілієні пам’ятали про це; відтак Кастамира незлюбили ще сильніше, коли довідалися, що він не дбає про землю й опікується лише флотом, а до того ж має намір перенести королівський престол до Пеларґіра.
Добігав десятий рік Кастамирового правління, коли Ельдакар, дочекавшись слушної пори, надійшов із півночі, ведучи за собою чималу армію та юрби мешканців Каленардону, Анорієну й Ітілієну. У Лебеніні, поблизу Переправ через Еруї, відбулася запекла битва, під час якої було пролито багато найшляхетнішої крові Ґондору. Ельдакар у двобої вбив Кастамира й так помстився за Орнендила; проте Кастамирові сини врятувались і разом із іншими родичами та багатьма моряками довго протримались у Пеларґірі.