Джон Рональд – Володар Перснів. Частина третя. Повернення короля (страница 81)
Мовлять, ніби Анґмар на певний час опинився під владою ельфійського народу з Ліндону, а також із Рівендолу, бо Ельронд, перейшовши Гори, привів підмогу з Лорієну. Саме в той час війни, страх перед Анґмаром, зубожіння земель і несприятливість клімату в Еріадорі — особливо у східній його частині, яка стала майже не придатною для життя, — змусили стурів, котрі мешкали на Стрілці (між Сиводжерельною та Шумноводою), тікати на захід і на південь. Декотрі з них повернулися до Дикого Краю та оселилися поблизу Ірисової Ріки, перетворившись на прирічковий рибальський народ.
У дні Арґелеба II в Еріадор із південного заходу нагрянула чума, й більшість населення Кардолану вимерла, особливо ж постраждав Мінгіріат. Гобіти й інші народи зазнали тяжких утрат, але мор, просуваючись на північ, поступово втрачав свою нищівну силу, тож північні області Артедайну постраждали мало. Саме в той час померли останні дунедайни Кардолану, й злі духи з Анґмару та Рудауру ввійшли в осиротілі кургани, оселившись там.
«Мовлять, що кургани Тирн-Ґортаду — так у давнину називали Курганні Пагорби — дуже древні, й чимало з них насипали у старосвітні часи Першої Епохи пращури едайнів — іще до того, як вони перетнули Сині Гори та вступили у Белеріанд, од якого нині залишився тільки Ліндон. А відтак, повернувшись, дунедайни вшанували ті пагорби: і багато їхніх королів та володарів поховано там. [Дехто стверджує, що курган, у якому ув’язнили Персненосця, був усипальницею останнього принца Кардолану, котрий поліг під час війни 1409 року.]»
«У 1974 році влада Анґмару знову зросла, і Король-Відьмак наприкінці зими напав на Артедайн. Він захопив Форност і витіснив більшість уцілілих дунедайнів на інший бік Люну: були серед них і сини короля. Сам же Король Арведуї до останнього обороняв Північні Схили, а згодом утік на північ із кількома охоронцями: їх урятували бистроногі коні.
Деякий час Арведуї переховувався в тунелях давніх ґномівських копалень біля дальнього краю Гір, але нарешті голод спонукав його шукати допомоги в лосотів — снігових людей із Форохелю[23]. Кількох представників цього народу він застав у таборі на узбережжі: проте вони не охочі були допомагати королю, бо він не мав, чим їм віддячити, — окрім небагатьох коштовностей, яких вони не цінували; до того ж снігові люди боялися Короля-Відьмака, котрий (мовлять) міг за власним бажанням викликати мороз чи відлигу. Та — почасти через жалість до виснаженого короля і його людей, а почасти через страх перед їхньою зброєю — вони дали їм трохи їжі й збудували для них снігові житла. Там Арведуї змушений був чекати і сподіватися на допомогу з півдня, бо коні його сконали.
Почувши від Аранарта, сина Арведуї, що король утік на північ, Кірдан одразу ж вирядив до Форохелю корабель на його пошуки. Після багатоденної (через зустрічні вітри) подорожі корабель нарешті прибув до місця призначення, і мореплавці звіддалік побачили маленьке вогнище зі сплавленої деревини, яке намагалися підтримувати зневірені люди. Але того року зима довго не розмикала своїх чіпких обіймів: і хоча тоді надворі був уже березень, крига щойно починала танути і простягалася далеко від берега.
Коли снігові люди побачили корабель, то дуже здивувались і злякалися, бо, скільки себе пам’ятали, такого корабля на морі їм бачити не доводилося; та на ту пору вони стали приязними до прибульців, отож, доволі ризикуючи, доправили короля й уцілілих його соратників на своїх візках-санчатах якнайдалі на кригу. Завдяки цьому спущена з корабля шлюпка змогла підібрати нещасних.
Але снігові люди тривожилися: кажуть, вони нюхом відчували небезпеку в повітрі. І вождь лосотів мовив до Арведуї:
— Не підіймайся на це морське чудовисько! Нехай моряки привезуть нам їжу й інші необхідні речі, якщо вони у них є, — і можеш залишитися тут, доки Король-Відьмак забереться додому. Бо влітку сила його меншає: тепер подих його смертельний, а холодна рука сягає дуже далеко.
Проте Арведуї не прислухався до цієї поради. Він подякував вождеві й на прощання подав йому перстень, мовивши:
— Тобі годі й уявити, якою є цінність оцієї речі — бодай із огляду на її старовинність. Вона не дарує влади, хіба що поглиблює шану тих, хто любить мій дім. Вона не допоможе тобі, та якщо ти коли-небудь потрапиш у скруту, мій рід викупить її, обдарувавши тебе щедро всім, чого ти бажатимеш[24].
Але лосоти — чи то випадково, чи щось передчуваючи, — таки дали йому добру пораду: не встиг корабель досягти відкритого моря, як раптом здійнявся буревій і пригнав із Півночі сліпучу заметіль, а судно помчав назад на кригу, де накрив льодами. За таких обставин навіть Кірданові мореплавці не могли зарадити нічим, тож уночі крига розтрощила корпус корабля й він затонув. Так загинув Арведуї, Останній Король, а разом із ним море поглинуло і
Народ Ширу вижив, хоча війна не оминула і його, тож більшість мешканців перечікувала напасті у криївках. На підмогу Королю вони вислали кількох лучників, котрі так ніколи й не повернулись; але ще й інші пішли на битву, під час якої Анґмар було переможено (про цю битву детально розповідають аннали Півдня). Згодом, у мирну пору, народ Ширу запровадив самоврядування і процвітав. Замість Короля вони обирали Ватага і були тим задоволені, хоча тривалий час багато хто все ще сподівався на повернення Короля. Та, зрештою, надія та канула в забуття, залишившись хіба що у приповідці «коли Король верне додому», яку вживали, маючи на меті означити добро, яке не можна здійснити, чи зло, яке годі виправити. Першим Ватагом Ширу був такий собі Бука з Мокви, від якого, як стверджують вони самі, ведуть свій рід Староцапи. Він став Ватагом у 379 році за нашим літочисленням (1979).
Після Арведуї Північне Королівство занепало, бо дунедайнів на ту пору залишилося небагато, до того ж усі інші народи Еріадору теж підупали на силі. Проте династію королів було продовжено завдяки Проводирям Дунедайнів, першим із котрих був Аранарт, син Арведуї. Сина ж його, Арагела, всиновили в Рівендолі, як усиновлювали згодом усіх синів проводирів. Там само зберігали й родинні реліквії їхнього дому: перстень Барагіра, уламки Нарсіла, зорю Елендила та скіпетр Аннумінаса[26].
Коли королівство занепало, дунедайни перейшли в тінь і стали потайним кочовим народом, діяння і труди якого нечасто були предметом оспівування чи літописних згадок. Про дунедайнів із часу Ельрондового відбуття відомо мало. Попри те, що ще до завершення Сторожкого Миру лихі створіння почали знову нападати на Еріадор чи пробували завоювати його таємно, більшість проводирів прожила довгі життя. Араґорна І, мовлять, убили вовки, які відтоді завжди були небезпекою для Еріадору й не вимерли досі. У дні Арагада І орки, котрі тривалий час (це з’ясувалося згодом) переховувалися в укріпленнях в Імлистих Горах, зненацька дали про себе знати, щоби перекрити всі підступи до Еріадору. У 2509 році, коли Келебріан, дружина Ельронда, їхала до Лорієну, її вистежили на переході через Червоноріг: її супутників орки розпорошили несподіваним наскоком, а саму ельфійку схопили й віднесли невідь-куди. Еладан та Ельрогір кинулися навздогін і врятували матір, але зробити це їм удалось уже після того, як її тортурували і завдали їй отруйного поранення[27]. Келебріан повернулася до Імладріса, Ельронд зцілив її тілесно, та втіхи в Середземні для неї вже не було, тож наступного року вона поїхала до Гаваней і відпливла за Море. А згодом, у дні Арассуїла, орки, знову розплодившись в Імлистих Горах, занадилися спустошувати довколишні землі, — відтак дунедайни й Ельрондові сини стали з ними до боротьби. Саме в той час одна чимала зграя орків зайшла так далеко на захід, що дісталася Ширу, а Бандобрас Тук витурив їх геть[28].
До народження шістнадцятого (й останнього) Проводиря — Араґорна II, який став Королем Ґондору й Арнору, — було ще п’ятнадцять проводирів. «Наш Король», — так ми називаємо його; і коли він прибуває на північ, до свого відновленого дому в Аннумінасі, й на деякий час зупиняється біля Озера Вечірніх Сутінків, тоді всі в Ширі радіють. Але він, зв’язаний власноруч підписаним законом, згідно з яким нікому з Великого Народу не вільно перетинати цього кордону, не ступає на нашу землю. Проте Король у супроводі багатьох прекрасних людей часто доїжджає до Величного Мосту й на тім місці радо вітає своїх друзів і всіх тих, хто хоче його побачити: декотрі ж їдуть за ним і перебувають у його домі, скільки їм заманеться. Ватаг Переґрін бував там багато разів, як і пан голова Семвайз, чия донька — Еланор Світла — є однією з придворних дам Королеви Вечорової Зорі.
Незважаючи на змалілу владу та нечисленність народу, у Північній Династії з покоління в покоління переходила безперервна пряма спадкоємність — од батька до сина, — і це стало предметом гордості й подиву для всіх людей. Також, хоча тривалість життя дунедайнів у Середзем’ї дедалі скорочувалась і після загибелі королів Ґондор швидко занепадав, однак багато Проводирів Півночі все ще жило вдвічі довше за звичайних людей: їм було вділено значно більше часу, ніж навіть найстаршим із-поміж нас. Араґорн узагалі прожив двісті й десять літ — так довго не жив ніхто з його династії від часів Короля Арвеґіла: таким чином в Араґорні Елессарі було відроджено гідність королів давнини.