Джон Рональд – Володар Перснів. Частина третя. Повернення короля (страница 65)
— Дозволь іще раз тобі подякувати, — додав Араґорн, — і попрощатися з тобою. Нехай твій ліс знову росте спокійно. Коли оживиш цю долину, то для тебе знайдеться місце на захід од гір, де ти вже колись давно походжав.
Обличчя Деревобородого посмутніло.
— Ліси можуть рости. Дерева множитимуться. Тільки не енти. У нас немає ентинґів.
— Однак тепер ваші пошуки матимуть більше надії на успіх, — сказав Араґорн. — Адже перед вами відкриються східні простори, куди раніше вам не випадало вирушати.
Деревобородий похитав головою і мовив:
— Туди далеко йти. І там наразі надто багато людей. Але я геть забув про гостинність! Може, залишитеся тут і трохи перепочинете? А може, серед вас є такі, хто захоче пройтися лісом Фанґорна і скоротити шлях додому?
І він поглянув на Келеборна та Ґаладріель.
Але всі, крім Леґоласа, сказали, що повинні прощатись і рушати на південь чи на захід.
— Ходімо, Ґімлі! — озвався Леґолас. — Тепер, із Фанґорнового дозволу, я відвідаю найдальші закутки Ентівського Лісу і побачу такі дерева, яких годі знайти деінде в Середзем’ї. Ти підеш зі мною і дотримаєш свого слова, і так ми разом дістанемося до наших земель у Морок-лісі та поза ним.
Ґімлі пристав на це, хоча, здавалося, не вельми охоче.
— Отепер Братство Персня розпадається остаточно, — мовив Араґорн. — І все-таки я сподіваюся, що невдовзі ви повернетеся до моєї країни з обіцяною допомогою.
— Ми прийдемо, якщо нам дозволять наші володарі, — відповів Ґімлі. — Ну, бувайте, любі гобіти! Тепер ви вже безпечно дістанетеся додому, і я не прокидатимуся зі сну, боячись, що вам щось загрожує. Ми пришлемо вам звістку, щойно випаде така нагода, і дехто з нас іще може колись зустрітися, проте, боюсь, усі разом ми не зберемось уже ніколи.
Потому Деревобородий попрощався з кожним із мандрівників зокрема і тричі з великою шанобою повільно вклонився Келеборнові та Ґаладріель.
— Давно, дуже давно ми вже не стрічалися ні між дерев, ні при камені.
І Келеборн відповів:
— Не відаю, о Найстаріший.
Але Ґаладріель сказала:
— Не в Середзем’ї та не раніше, ніж землі, поховані під водою, виринуть на поверхню. Тоді ми знову зможемо зустрітися навесні на вербових луках Тасарінану. Прощавай!
Останніми прощалися з древнім ентом Піпін і Мері, і той аж повеселішав, коли поглянув на них.
— Ну, мої кумедні приятелі, — звернувся до гобітіи, — не хочете випити зі мною ще по ковтку ентського трунку, перш ніж підете?
— А таки вип’ємо! — відповіли ті, й ент відвів їх убік, у тінь одного з дерев, і там вони побачили чималий камінний глек. Деревобородий наповнив із нього три чаші, й вони напились і побачили, як його чудернацькі очі зиркають на них понад вінцями його посудини.
— Обережно, обережно! — сказав ент. — Ви вже і так добряче підросли, відколи я бачив вас востаннє.
Усі троє засміялися й осушили чаші.
— Ну, що ж, прощавайте! — мовив Деревобородий. — Але не забувайте: якщо почуєте новини про ентійок у своїм краю, то пришліть мені звісточку.
І він помахав своїми великими руками всьому товариству і подався поміж дерев.
Прямуючи до Роганської Ущелини, мандрівники їхали швидко; й Араґорн урешті теж попрощався з гобітами біля того самого місця, де Піпін зазирнув у Камінь Ортанка. Мандрівників засмутило це розставання, бо Араґорн ніколи не покидав їх і провадив у багатьох небезпеках.
— Хотів би я мати такий Камінь, у якому було б видно всіх наших друзів, — сказав Піпін, — і щоби ми могли розмовляти на відстані.
— На світі залишився тільки один такий камінь, яким ви могли б скористатися, — відповів Араґорн, — адже ви не захотіли б побачити те, що покаже вам Камінь Мінас-Тіріта. Проте Палантир Ортанка буде у Короля, щоби він міг оглядати свої володіння та бачити, що роблять його піддані. Бо, якщо ти не забув, Переґріне Туку, ти є лицарем Ґондору, і я не звільнив тебе від цієї служби. Зараз ти на відпочинку, але я можу покликати тебе. І пам’ятайте, любі друзі зі Ширу, що моє королівство простягається аж до Півночі, тож колись я приїду туди.
Араґорн попрощався й із Келеборном та Ґаладріель, а Володарка сказала йому:
— Ельфійський Самоцвіте, крізь темряву пройшов ти, і зустрів свою надію, і маєш тепер усе, чого прагнув. Не втрачай днів даремно!
А Келеборн додав:
— Прощавай, родичу! Нехай твоя доля буде відмінна від моєї, а твій скарб залишиться з тобою до кінця!
Відтак вони роз’їхались, і саме була пора, коли сідало сонце. І, озирнувшись за якийсь час, вони побачили Короля Заходу верхи на скакуні, в оточенні лицарів: спадне Сонце сяяло понад ними, а їхні обладунки мінилися, ніби червоне золото, й біла Араґорнова мантія перетворилася на полум’я. Тоді Араґорн узяв свій зелений самоцвіт і підняв його, і з його руки заструменів зелений вогонь.
Невдовзі чимраз менший загін, рухаючись уздовж Ісену, звернув на захід і проїхав через Ущелину до пустельних земель по той бік ріки, а потім повернув у північному напрямку і перетнув кордони Смурних Земель. Їхні мешканці повтікали та поховалися, бо боялись ельфійського народу, хоча мало хто з ельфів бував у їхньому краю: проте мандрівники на тубільців не зважали, бо все ще були доволі численні й мали все необхідне, тож звільна їхали своїм шляхом і напинали намети, коли тільки бажали.
Шостого дня з часу від’їзду Короля вони їхали крізь ліс, спускаючись із пагорбів біля підніжжя Імлистих Гір, які вишикувалися праворуч. А коли надвечір знову вибралися на відкриту місцевість, то наздогнали старця, котрий спирався на палицю, сам був одягнутий у сіре та брудно-біле рам’я, а при його ногах волікся ще один жебрак, щулячись і повискуючи.
— Гей, Сарумане! — гукнув Ґандальф. — Куди це ти?
— А тобі що до того? — кинув у відповідь Саруман. — Чи ти й досі наказуєш мені, куди йти, чи все ще не задоволений моєю поразкою?
— Ти знаєш відповіді на свої запитання, — відказав Ґандальф, — ні й ні. Та хай там як, а час моїх трудів добігає кінця. Король узяв цей тягар на себе. Якби ти зачекав в Ортанку, то побачив би його, а він виявив би мудрість і співчуття до тебе.
— То лише зайвий привід забратися звідти якнайшвидше, — відказав Саруман, — я не хочу від нього ні того, ні іншого. Утім, якщо ти ще чекаєш відповіді на своє перше запитання, то я шукаю виходу з цього королівства.
— Тоді ти знов ідеш не в той бік, — сказав Ґандальф, — і я не бачу жодної надії у твоїх мандрах. Невже ти знехтуєш нашу допомогу? Ми пропонуємо її тобі.
— Мені? — перепитав Саруман. — Ні, благаю, не насміхайся з мене! Я волію вислуховувати твої докори, бо присутній тут Володарці довіряю ще менше: вона завжди ненавиділа мене і плела інтриги на твою користь. Не сумніваюся, що саме вона повела тебе цим шляхом, аби отримати задоволення і позловтішатися з моєї нужденності. Якби мене застерегли про це переслідування, то я позбавив би вас такої насолоди.
— Сарумане, — мовив Ґандальф, — ми маємо інші завдання й інші турботи, які здаються нам значно нагальнішими, ніж гонитва за тобою. Краще скажи, що ми наздогнали тебе завдяки добрій фортуні, бо ти отримав останній шанс.
— Якщо він і справді останній, тоді я радий, — відказав Саруман, — адже мені не доведеться відмовлятися від нього всоте. Усі мої сподівання зруйновано, а твоїх я не поділятиму. Якщо вони в тебе є.
На мить його очі спалахнули.
— Забирайся! — продовжив він. — Я не витрачатиму багато часу на ці марні балачки. Ви прирекли себе, і ти це знаєш. Тож я бодай трохи порадію, поневіряючись світом, коли згадаю, що ти зніс також і свій власний дім, коли руйнував мій. Отож, який корабель перевезе тебе через таке широке море? — додав Саруман, глузуючи. — Напевно, то буде сірий, повний привидів.
І він засміявся, проте голос його був скрипучий і жахливий.
— Вставай, бовдуре! — гаркнув Саруман уже на жебрака, що сидів на землі, й ударив його палицею. — Розвертайся! Якщо цей чудовий народ іде нашим шляхом, то ми знайдемо інший. Уперед, бо не дам тобі на вечерю жодної крихти!
Жебрак розвернувся і пошкутильгав повз мандрівників, скавулячи:
— Бідолашний старий Ґріма! Бідолашний старий Ґріма! Завжди його б’ють і лають. Як я ненавиджу його! Як хотів би я його покинути!
— То й покинь! — сказав Ґандальф.
Але Змієязикий лише квапливо зиркнув на нього затуманеними очима, сповненими страху перед Ґандальфом, й далі поволікся за Саруманом. Проминаючи загін, ця мерзенна парочка підійшла до гобітів, і Саруман зупинився, витріщившись на них, а вони з жалем дивилися на нього.
— Отже, ви теж прийшли позловтішатися, чи не так, шибеники? — запитав він. — І вам байдуже, що жебракові всього бракує, адже так? Бо ви маєте все, чого забажаєте: їжу, гарний одяг і найкраще зілля для ваших люльок. О, так, я знаю! Я знаю, звідки воно у вас. Але жебракові ви не дали б і жменьки, чи не так?
— Я дав би, якби мав, — відповів Фродо.
— Можеш узяти те, що залишилось у мене, — додав Мері, — тільки хвилинку зажди.
Мері зіскочив додолу й узявся копирсатись у сумці, причепленій до сідла. А тоді подав Саруманові шкіряну торбинку.
— Візьми собі те, що тут є, — сказав гобіт. — Пригощайся, ми розжилися цим на румовищі Ісенґарда.